Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 20)

Але минали дні. Були зрушені великі скелі, пробиті штольні, і нічого, що могло б придатися, космонавти не знаходили. Здавалося, що природа пошкодувала для Плутона різноманітності, створивши його тільки з кременю і його сполук.

Настав день, коли Павло обережно сказав Бурмакову:

— Нам час розділитися. Я піду в долину. Сам. Візьму з собою більше кисню, харчових концентратів і піду. Годин на двісті.

Бурмаков стисло відказав:

— Завтра.

Наступного дня Павло пішов. А Бурмаков і Вітя не припиняли роботи. Степан Васильович не вірив, що похід Павла допоможе їм вирішити головне завдання — знайти пальне, і поспішав. Після вибуху, що розколов на дві половини високу гору, Бурмаков схилився над приладами. Стрілки магнітних вимірювачів тремтіли на нулі, лічильники відзначали тільки радіацію, створену вибухом і космічними частинками. Нічого нового.

— Спробую пронести прилади уздовж розрізу, — сказав Віті Бурмаков. — Піду сам. Навіщо обом витрачати сили.

Вітя, щоб хоч чимось зайнятися, став крутити лімб інфрачервоного локатора.

Заломлене відображення хаотично розкиданих гірських порід поволі пливло по екрану. Воно було схоже на морські хвилі, які розлючено кидаються одна на одну. Вітя підкрутив тумблер настройки. Щось чорне, схоже на човен промайнуло серед сірих хвиль. Але що це? Мабуть, просто якась скеля опинилася на шляху локаторного променя. Адже судно може бути тільки в справжньому морі…

— Гм!

Вітя обернувся і завмер від здивування. Бурмаков, що нечутно підійшов до нього, уважно вдивлявся в екран. Ось його рука потягнулася до шкали. Екран перестав тремтіти, чорна пляма, схожа на контур човна, застигла і стала збільшуватися, випливаючи на передній план.

— Це якась скеля, — спробував пояснити Вітя.

— Не думаю. Ходімо подивимося. Тут недалеко.

Вони попрямували до гори.

Біля її підніжжя зяяв вхід до печери.

9

Це був похід у невідоме, без певного маршруту. Павло міг піти вліво, міг повернути направо. Тільки тому, що Бурмаков і Вітя були в горах, він вибрав рівнину, яка, як показували інфрачервоні локатори, тягнулася на південь від нього кілометрів на триста.

Йти було легше, ніж в перші дні. Павло натренувався вже ходити в умовах Плутона, та й дорога цього разу була рівною. Спочатку він раз у раз давав про себе знати по радіо. Потім перешкоди почали перебивати сигнали, а незабаром і зовсім стали глушити. Зв’язок урвався. Павло ще раз перевірив напрям, відзначив місце, де залишився корабель, і вимкнув ліхтар. Потрібно було економити електроенергію.

Стомившись, він заживав через трубки рідку їжу і лягав відпочивати просто на шляху. Спочатку це йому навіть подобалося. Але він ішов, ішов, навколо ніщо не мінялося, ніщо не обіцяло близької знахідки — пального чи чогось іншого, заради чого варто було вирушати в цю подорож. Він забував, що знаходиться на Плутоні. Він сердився і на довгу, запорошену дорогу, і на яскраві зірки, які незмигно стежили за ним зверху, і на сірий морок, що не розсіювався ні на хвилину. Павло розумів, що це від утоми і самотності, і боявся, що довго так не витримає.

Колись він легко переніс випробування в сурдокамері. Там самота не пригнічувала так сильно. Навіть у хвилини туги підсвідомо відчувалося, що поряд, за товстими захисними стінами, рідна обстановка, друзі. Тут же він був зовсім один, і це було вже не тренування, і ніхто не міг прийти на допомогу. Але він не міг відступити, повернутися, нічого не зробивши корисного для товаришів. Йому це не спадало навіть на думку, хоча часом відчай захльостував серце. Він ішов. Уперто. Вперед.

На що Павло сподівався? Чому вибрав саме цей напрям? Якби його запитали про це, він відказав би: «Просто так». Але він збрехав би перш за все самому собі. Десь у глибині душі таїлася впевненість, що саме на цій планеті, чужій у Сонячній системі, повинно було бути колись життя. Марно залишки його шукати в горах, де Бурмаков і Вітя висаджують скелі. Мешканці Плутона, якщо вони були, перебували тільки на рівнинах. Чому? Закони єдності життя. Речовина Плутона створена з елементів, які підкоряються законам періодичної системи Менделєєва. Живі істоти, відрізняючись від людини багатьма зовнішніми і внутрішніми якостями, обов’язково мали бути схожі на неї в головному — в розвитку розуму. А людина завжди прагнула в долини, де життя було легшим, зручнішим.

Ця думка мала нестійку основу — вона була до певної міри правильною тільки для органічних форм життя. Але, зупинившись на ній, Павло намагався не думати про інше. Кажуть, для вченого важлива інтуїція, що дозволяє відкинути зайве. Так от, тепер Павла вела інтуїція.

Він давно вже не відпочивав. Підгиналися ноги, паморочилася голова. Сон в жорсткому скафандрі став великою насолодою. Павло посвітив ліхтариком, шукаючи, де б прилягти, і помітив якийсь виступ край дороги. Не роздумуючи, він сів на нього, силою примусив себе випити поживного бульйону і, витягнувши ноги, заснув глибоким сном.

Прокинувся він від голоду. Хотів було за звичкою зробити зарядку, але пригадав, де знаходиться, і спохмурнів. Встаючи, поклав руки на своє кам’яне ложе і підскочив від несподіванки. Пальці намацали кант гладкого, ніби відполірованого прямокутника. Павло миттєво змахнув з нього рукою пил, увімкнув світло. Правильної форми паралелепіпед відливав чорним холодним блиском. Не подумавши навіть про те, як міг опинитися тут предмет винятково правильної геометричної форми, Павло став шукати хоч якісь позначки, які обов’язково повинні були залишити на ньому століття, і не знаходив.

Паралелепіпед був ніби зроблений вчора.

Декілька хвилин Павло дивився на нього і раптом застрибав. «Люди, люди! — закричав він. — Зустрів, зустрів!» Потім знову нахилився і вже спокійніше почав вивчати паралелепіпед. На одній з площин він відзначив риски-заглибини. Вони з’єднувалися, перетиналися, утворюючи щось схоже на зашифрований напис. Чим більше вдивлявся Павло, тим більше міцніла впевненість, що поява цих знаків не могла бути випадковою. Вони зроблені рукою когось розумного. Кого? Не займаючись пошуками розгадки їх появи тут, Павло сфотографував напис, паралелепіпед. Спробував було відбити шматочок матеріалу, з якого був зроблений паралелепіпед, але незабаром відступив. Речовина виявилася надзвичайно твердою.

Коли минули перші хвилини захоплення, Павло знову сів на свій паралелепіпед, щоб зібратися з думками. Перш за все хотілося з’ясувати, що означала знахідка і що вона змінювала в його пошуках. Він посвітив ліхтариком навколо. Могутній промінь світла, що проникав на сотню метрів в навколишні сутінки, не зустрів нічого незвичайного. Той предмет, на якому він сидів, здавався єдиним на цій запорошеній і гладкій рівнині.

Павло спробував уявити своє місцезнаходження відносно всього району і схопився від радісного збудження. Як це він забув?

Неслухняними пальцями в товстих пластикових рукавичках він витягнув карту. Її вони склали того вечора, коли зафіксували невідомі промені, що впливали на «Набат» з Плутона. Ще тоді з’явився задум посадити корабель поблизу цього джерела енергії. Але в розрахунки вкралася помилка — не знали точної маси планети — і сіли на значній віддалі від наміченого пункту.

Місце посадки на карті позначили червоною фігуркою корабля. «Скільки ж я пройшов, — в думках прикинув Павло, — кілометрів шістдесят-сімдесят. А якщо так… — він провів лінію на папері. Палець зупинився поряд з крапкою, що відзначала місце джерела енергії. — Тепер я знаю, куди йду».

Але перш ніж вирушити в подальший шлях, він довго намагався зв’язатися з Бурмаковим і Вітею. Сигнали спрямованої радіопередачі гасли, не доходячи до мети. Доводилося до часу тримати відкриття при собі.

Незабаром рельєф почав змінюватися. З’явилися пагорби, нагромадження каменів. Павло вибрав якнайвищий пагорб, піднявся на нього. Десь неподалік мало знаходитися те джерело, але де? Світло ліхтарика, пропущене крізь збільшувальну лінзу, не поступалося щодо дальності дії потужному прожектору. Це дозволяло трохи краще розгледіти околицю. Поки сягав погляд тягнулися кам’яні уламки. Павло хотів було вже спускатися зі свого пагорба вниз, як раптом несподіване порівняння спало йому на думку. Всі ці горби і нагромадження нагадували павутинну мережу, і він стояв якраз в її центрі. Рівні, прямі промені-дороги розбігалися між каменями на всі боки, немов вулиці у зруйнованому місті. Від цієї думки захопило дух. Хай мертве, безконечно стародавнє, але все-таки місто — свідчення існування якоїсь невідомої інопланетної цивілізації.

Він не міг більше зволікати і побіг до найближчих руїн. Орудуючи топірцем як важелем, Павло намагався розхитати камені. Вони були важкі, міцні і трималися один за одного, ніби зцементовані. Через півгодини він зрозумів, що у нього не вистачить фізичних сил, щоб проникнути всередину руїн. Тоді, видовбавши щонайглибший отвір, він встромив туди атомний заряд.

Могутній вибух, що викинув сотні тонн породи, оголив шматок гладкого каменя, схожого на плиту. Під нею, мабуть, щось ховалося. Нетерплячка Павла була такою великою, що він не став пробувати очистити плиту руками, а заклав свій другий і останній атомний заряд. Знову вибух, і на місці, де щойно лежала плита, утворилася чорна порожнина.