Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 19)

— Ого, — стиснув губи Павло, — всюдихід можна було залишити на Марсі або переплавити в дюзах.

— Є ракета, — підказав Вітя.

— І немає пального, — закінчив Бурмаков.

— Зовсім? — здивувався Вітя, поглядаючи то на Павла, то на Бурмакова. — А як же ми?

Павло відвернувся до пульта, немов раптом зацікавився свідченнями манометра внутрішнього тиску.

— Залишилося мало. Тільки на наші внутрішні потреби — опалення, освітлення, приготування їжі, регенерацію повітря, води… — Він натиснув клавіші рахункової машини і показав карту-відповідь. — Його нам вистачить на півроку.

— Планета з такою щільною матерією дасть нам пальне значно раніше, — сказав Павло.

— І тоді ми знайдемо місце, де знадобиться всюдихід! — Бурмаков сказав це серйозно, упевнено, і ця упевненість підбадьорила інших.

Вітя запитав:

— Коли ми зможемо вийти?

— Думаю, за годину, не раніше. Потрібно зробити аналізи. Так, Степане Васильовичу? — звернувся Павло до Бурмакова.

— Вийдемо, якщо умови будуть сприятливі, — підтвердив Бурмаков. — Але вже зараз ми можемо з повною упевненістю сказати, що четверта із зовнішніх планет не схожа на своїх сестер. Якщо ті складаються головним чином з газів, то Плутон, як і планети «земної групи», утворився, мабуть, з кам’янистої, щільної речовини.

Прилади нічого небезпечного не показували. Навколо корабля був безповітряний простір із звичайною в космосі кількістю радіоактивних часток, від впливу яких людей надійно могли захистити скафандри. А страшний холод — мінус двісті двадцять градусів — був їм не в новину. З ним вони вже зустрічалися раніше.

Мов середньовічні лицарі в кольчугах і латах, вони попрямували до виходу. Бурмаков штовхнув дверцята люка. Вони здригнулися, проте не піддалися. Бурмаков натиснув плечем, червоніючи від зусилля. Кришка раптом відскочила, відкриваючи вихід. Бурмаков трохи не полетів у люк. Подивившись вниз, повідомив:

— Метри чотири до поверхні. Будьте обережні.

— Степане Васильовичу, — сказав Павло, — тут першим піду я.

— Гаразд. Підемо разом. Вітя залишиться біля корабля. Не крився, Вітю. Можеш багато що побачити й тут, тільки далеко не йди. Ми ще не знаємо, що нас чекає на цій планеті.

— Значить, вірите в наші фантазії хоч трішки? — пожвавішав Вітя.

— Зараз вже ні. Але тобі більше, ніж нам, потрібно звикнути до подвоєної ваги.

Вітя послухався і мовчки стежив, як, насилу відриваючи ноги, човгаючи і порошачи, Бурмаков і Павло йшли від корабля все далі й далі. Незабаром вони сховалися за виступом скелі.

Прожектор поволі і методично описував жовті кола навколо «Набата». Уламки скель спалахували іскорками.

Вітя набрав під ногами дрібного піску. Пісок був сірий, твердий. Вітя підніс його до мікрофону і потер в долонях. Хрускоту не було. Безповітряний простір звукових хвиль не розповсюджував.

Вперше Вітя був сам, і не в кораблі, де міцні стіни і надійні розумні машини, а на чужій планеті, оточений густим мороком, який невідомо що таїв. Фантастичні скелі, невиразно окреслені навіть на світлішому, сонячному боці, здавалися таємничими, населеними невідомими істотами, страшними і сильними. Вітя з острахом поглядав на них, довго не наважуючись відійти від корабля. Нарешті цікавість узяла гору над страхом. Озирнувшись ще раз на корабель, він поволі поплентався до найближчої гори. Власне тіло здавалося важким. Він швидко втомився, було важко дихати. Тоді Вітя сів на камінь, витягнув ноги. Але невідома сила тиснула на плечі, на серце, стискала легені. Вітя збільшив подачу кисню, роззирнувся. Вихоплюючи з пітьми одну картину за іншою, наближався промінь прожектора. Коли він опинився поряд, Вітя скомандував: «Стоп!» Промінь рвонувся і зупинився.

Камінь, на якому сидів Вітя, був круглим, мов польовий валун, і пористим, наче вапняк. Такий самий вигляд мали і скелі. Вітя зрозумів, що пори утворили космічні частинки і метеорити. Він пригадав розповіді Бурмакова про Місяць, який теж не був оповитий атмосферою, і тому навіть найдрібніші космічні тіла досягали його поверхні, поступово руйнуючи і перетворюючи верхній шар на порох.

Вітя поглянув на небо. Білі, блакитні, жовті, зелені, червоні зірки висіли нерухомо. Звідкись звідти, з глибин Галактики, змагаючись у швидкості і силі, величезним віялом розлітаються міріади частинок. Щоденно незліченна кількість їх зустрічає на своєму шляху Плутон. Вони падають на ці камені і скелі зі всією силою інерції, що накопичилася в них упродовж мільйонів років блукання в космосі, ламають все, що трапляється на шляху, і, знесилені, гинуть. А на якому-небудь камені залишається ось така маленька щербинка. Вітя навіть колупнув її геологічним молотком. Молоток відскочив, не залишивши на камені й подряпини. Хлопець з повагою погладив твердий бік валуна.

У скелях замигтіли промені ліхтариків. Вітя поспішив назад, щоб зустріти Бурмакова і Павла біля корабля. Вони підійшли, згорблені під вагою заплічних мішків, мовчазні, втомлені. Навіть у дезинфекційній камері, звільнившись від незграбних скафандрів, вони мовчали. Неохоче поївши, вони лягли відпочивати під антигравітаційні ковпаки, якими не користувалися з моменту старту із Землі.

Сили до людей повернулися досить швидко: під ковпаками вони не відчували тяжіння Плутона. Бурмаков і Павло знову приступили до роботи. Часу не можна було втрачати. На екранах осцилографів автоматичних лабораторій замигтіли електронні промені, викреслюючи різноколірні криві. Мінеральні сполуки, зразки яких Бурмаков і Павло принесли з собою, виявилися схожими на земні. Проте їх молекули були складнішими, невідомими на Землі. Тому навіть автомати, які, здавалося, знали все, не змогли дати відповідь, чи можна створити таку молекулярну сполуку в земних умовах.

— Ось вам перша загадка, — Бурмаков недовірливо крутив у руках записані свідчення осцилографів.

— З одного боку — ствердження єдності матерії, з іншої — неможливість з’ясувати її походження, — закінчив його думку Павло.

— Туманно, Павле Костянтиновичу, — посміхнувся Бурмаков. — Так Вітя нічого не зрозуміє. Бачите, в чому справа. Ці мінерали утворилися не в межах Сонячної системи, інакше ми могли б синтезувати їх. Значить, вони мають інше походження, космічне. Але молекули їх складаються з атомів, таких самих, як і ті, що містяться в елементах, характерних для Сонячної системи. Отже, і у нас, і на планетах інших зоряних систем є речовини, в основі яких лежить одна і та ж матерія.

— І ви кажете про це так спокійно! — Від хвилювання Вітя навіть замахав руками.

— Єдність матерії — давно відома річ!

— Та ні, Степане Васильовичу, я не про матерію. Виходить, Плутон дійсно залітний?

— Я в цьому не впевнений настільки, щоб стверджувати категорично. Могло трапитися, що тут були якісь своєрідні умови в той час, коли відбувалось утворення планети. Завдяки їм з’явилися невідомі нам раніше молекулярні сполуки. Так, Павле Костянтиновичу?

— Згоден з вами, Степане Васильовичу. У нас немає особливих підстав вважати Плутон залітним чужинцем, — відповів Павло.

8

Плутонова ніч змінилася днем. Але навколо як і раніше було похмуро.

Люди обстежували планету. Вони подолали вже гірський хребет і вийшли до широкої долини. Покрив її був м’якший. Долина вела кудись далеко, на сотні кілометрів, як свідчили інфрачервоні локатори. Якраз час було використати всюдихід. Павло двічі говорив Бурмакову, що непогано було б полегшити собі пересування. Але той вдавав, що не розуміє його. Пального, а отже і життя, на кораблі залишалося вже тільки на п’ять місяців — 150 земних, або близько 24 місцевих діб. І він не наважувався скоротити цей і без того короткий термін, оскільки не знав, чи принесе поїздка на всюдиході користь. Перш ніж вирушити у подорож, потрібно було вирішити паливну проблему.

Павлові здавалася дивною така розсудливість. Його все частіше долала нетерплячка, він не міг спокійно стояти на порозі таємниці і чекати невідомо чого. Він не дуже переймався пальним, будучи впевненим, що обов’язково знайде його під ногами, якщо піде в долину.

Бурмаков був старшим, досвідченішим, виваженішим. Навіть якби залишалися лічені хвилини життя, він навряд чи зважився б на якийсь необачний вчинок. Він шукав би виходу і боровся б за життя до самого кінця. Але йому з кожним днем все важче було витримувати Павлів натиск.

Одного разу, коли Павло був особливо наполегливий, Бурмаков уважно вислухав його і несподівано звернувся до Віті:

— Ти пам’ятаєш, хто такий Плутон в міфах давніх римлян?

— Плутон — брат Юпітера, бог підземного царства, володар…

— Про те, що Плутон володів душами мертвих, — зупинив його Бурмаков, — говорити поки не будемо, рано. А ви, Павле Костянтиновичу, зверніть увагу на таку його якість: «Бог підземного царства». Тож давайте спробуємо зазирнути у це царство. На Землі теж корисні людині матеріали рідко лежать під ногами. А ми все на поверхні шукаємо. Ну, а якщо тут не пощастить, підемо в долину.

Люди, що володіли найдосконалішою технікою розвідки надр, з перших кроків відчули себе беззбройними. Прилади не реагували на тутешні копалини.

— Ось і добре — не тягатимемо їх з собою. — Павло згріб докупи магнітні, електричні і радіаційні шукачі, склав їх знову в мішок.

— Навіщо кривдити розумні прилади? Вони нам послужать ще. Це зараз вони безсилі, бо нас оточують метали і мінерали, не схожі на земні. А якщо ми знайдемо елементи в чистому вигляді? Тоді без їх допомоги нам ніяк не обійтися.