Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 15)

Оглушливий гуркіт обрушився на нього. Над головою в стелі утворилася дірка. Непритомніючи, Павло потягнув за шворку шолома…

Удар страшної сили знову потряс корабель. Бурмакова кинуло на стінку каюти, але він одразу ж підхопився на ноги. Стався той випадок, коли пілоти-автомати не могли нічого зробити, і була потрібна рука людини, сильна і досвідчена. Голова від удару сильно боліла, і, щоб не застогнати, Бурмаков міцно стиснув зуби, сідаючи за важелі управління.

— А де Павло Костянтинович? — запитав Вітя.

Він сидів у м’якому кріслі і тому від зіткнення зовсім не постраждав.

— У бібліоте… — почав було Бурмаков і, випустивши важелі, кинувся до дверей.

Він лише зараз зміркував, що Павло повинен був знаходитися там.

Двері не відчинялися. Автоматичні реле після удару герметично ізолювали бібліотеку від решти приміщень. Увійти до неї можна було тепер тільки за допомогою автогенного різака або після того, як буде закрита пробоїна, і автомати створять там нормальні атмосферні умови.

— Павле Костянтиновичу! Павле! Павле! — закричав у мікрофон Бурмаков.

Відповіді не було.

Вітя спробував подзвонити по внутрішньому телефону. Бібліотека мовчала. Не працювала і телевідеофонна установка.

— Задача, — сказав Бурмаков. — Слід залатати пробоїну.

— А що з Павлом Костянтиновичем?

— Одне знаю: трапилася біда. Ми не можемо зламати двері, тому що вийдуть з ладу прилади в рубці, і корабель загине.

Ковтаючи сльози, Вітя корпався біля телекамери. Бурмаков подивився на нього, зітхнув і повернувся до важелів. Робота допомогла хоч на мить забути горе.

Поволі тягнувся час. Коли перестала вити сирена, ані Бурмаков, ані Вітя не помітили. Не до цього було. Нової зустрічі з метеоритом або астероїдом вони вже перестали боятися. Як там Павло? Ось що турбувало космонавтів найбільше.

— Раніше ніж через десять годин ми не зможемо вибратися з корабля. — Бурмаков кинув на стіл олівець, яким писав завдання рахунковій машині.

Десять годин. Він не сказав, що це означає. Але Вітя знав і без нього. Ще десять годин Павло повинен знаходитися в бібліотеці, де панує космічний холод, майже абсолютний нуль, при якому жива людина в частку секунди може перетворитися на крижинку. Хлопець ще швидше запрацював пальцями, замінюючи пошкоджені кристали.

Їх були багато, тих кристалів, що від удару вирвалися з своїх гнізд. І йому довелося чимало потрудитися, поки з’єднання замкнулися, пропускаючи струм.

— Є, — коротко доповів Вітя, вмикаючи телевідеофон.

Невидимі промені проникли через сталеві двері, занишпорили в приміщенні бібліотеки.

— Він! — зрадів Вітя.

Розкинувши руки, Павло нерухомо лежав на підлозі.

До болю в очах вдивлялися Бурмаков і Вітя в екран, сподіваючись помітити хоч якісь ознаки життя на обличчі Павла, і не помічали їх.

Якби раніше хтось сказав Бурмакову, що він зможе більше шести діб — сто п’ятдесят годин — не спати, він не повірив би. Навіть тоді, літаючи на Місяць, коли сам космос був йому в дивину, він спав. А зараз ось стільки часу він на ногах, не приймаючи ніяких штучних збудників! Вітя, той он дивився-дивився на екран телевізора і заснув. Та це і зрозуміло: він ще дуже юний, хоч і голова у нього по-дорослому розумна. Будь-які незгоди в п’ятнадцять років легше переносити, аніж у сорок п’ять. А йому тепер не заспокоїтися вже, якщо з Павлом трапилося щось лихе. Адже він командир. Повинен все знати, все передбачати. І як образливо, що не маєш права на ризик. Ти відповідаєш за корабель, долю експедиції. І хоча друг, що потрапив у біду, за півметра від тебе, ти повинен чекати і чекати…

Що трапилося з Павлом? Могло просто оглушити. Скафандр на ньому ніби цілий, а в скафандрі не страшні ні холод, ні підвищена радіація. Але могло статися і що-небудь гірше. І тоді…

Бурмаков відняв руки від обличчя. Зелена стрілка індикаторів, що вказувала швидкість «Набата», тремтіла поряд з нульовою позначкою. Бурмаков з жалем подивився на змарніле в останні дні обличчя Віті і доторкнувся до юнакового плеча:

— Вставай, Вітю, мені треба виходити.

Вітя винувато закліпав віями.

— Нічого, добре, що відпочив. Мені більше допоможеш. Я піду сам. Ну-ну, не ображайся. Корабель без людей не можна залишати. А раптом щось зі мною трапиться. Хто врятує? Хто поверне «Набат» на Землю? Зрозумів?

Захопивши інструменти, металевий пластир для закриття пробоїни, Бурмаков попрямував у дезокамеру. Вітя стежив за ним по телеекрану, і йому здавалося, що Степан Васильович дуже зволікає. А той важкими кроками підійшов до зовнішнього люка, відчинив його. Вал лебідки закрутився спочатку поволі, потім все швидше і швидше. Вітя повернув телекамеру. Бурмаков був вже на корпусі і, зігнувшись, підбирався до пробоїни. Із спритністю професіонала-покрівельника академік став латати обшивку корпусу корабля.

Нарешті робота була закінчена.

— Повертаюся, — сказав Бурмаков, — стеж, Вітю, за приладами.

Він встиг уже повернутися, роздягтися, а двері в бібліотеку все не відчинялися.

— Вдягнути скафандр, — наказав командир. — Різатимемо замки.

Зашипіла тонка вогняна цівка кисню, розрізаючи неподатливі запори. Ризикуючи потрапити під цей полум’яний ніж, Бурмаков з силою натиснув плечем на двері.

Павло лежав у попередній позі. Бурмаков мигцем відзначив про себе, що в бібліотеці підвищена радіація, і тому, мабуть, автомати не відчиняли двері, і підхопив Павла на руки. Його перенесли в спальню, роздягли. Травма була несерйозна, і через кілька днів Павлові дозволили вставати.

2

Крива траси «Набата» була прокладена так, що по дорозі до Плутона космонавти повинні були пройти на відстані близько мільйона кілометрів від уявної поверхні Юпітера. Павло попросив зробити «невеликий гак» в сорок мільйонів кілометрів, щоб побувати поблизу Сатурна, але Бурмаков запротестував.

— Досить з мене метеоритів, — пояснив він, — а біля Сатурна ми ризикуємо потрапити в таку кашу, що й не виберемося. Одне його кільце, мабуть, зібрало їх стільки, скільки мають решта всіх планет, разом узяті.

— Степане Васильовичу! — заблагав Павло. — Кільце Сатурна — вузенький крижаний диск, я впевнений у цьому. Там нам ніщо не загрожує.

— Можливо, — м’яко відповів Бурмаков, — але у нас завдання. Хіба по дорозі назад…

Павлові довелося погодитися з цим доказом.

«Набат» ішов з подвійним прискоренням. Його швидкість щосекунди збільшувалася і незабаром досягла астрономічної цифри — близько мільйона кілометрів за годину. Вперше за час польоту астронавти відчули, що таке тривале перевантаження. Було важко дихати, рухатися, хотілося спати. А вахти щодня ставали цікавішими.

Блискучий диск Юпітера, що нагадував спочатку розфарбовану сервізну тарілку, не поміщався вже в ілюмінаторі. І чим більше він ріс, тим більше змінювався. Аміачна і метанова атмосфера гігантської планети безперервно пульсувала, спалахувала тьмяним полум’ям і затухала.

— Здалека досить нешкідлива і навіть красива планета, — подивившись в телескоп, задумливо сказав Бурмаков. — Боюся, що ми дуже близько від неї йдемо.

— Мільйон кілометрів — це близько? — здивувався Вітя.

— Не забувай, що в об’ємі Юпітера вміщається тисяча триста земних куль. І хоча середня щільність його дорівнює 1,34, він має велику силу тяжіння. Уяви собі на мить, що людина в своєму звичайному костюмі ступила на поверхню Юпітера. Знаєш, що з таким сміливцем буде? Його сплющить, мов млинець. Ось який Юпітер!

Побоювання Бурмакова мали підставу. Не минуло й двох днів після цієї розмови, як швидкість корабля раптом стала знижуватися. Двигуни працювали немов на гальмування. Ще через день прилади відзначили відхилення від курсу. Юпітер, як мовиться, гнівався. Його щупальця-протуберанці простягалися на десятки тисяч кілометрів, ніби силкуючись захопити корабель із зухвалими людьми, які наважилися залетіти в його володіння. Не дістаючи, вони згущувалися, зникали, залишаючи після себе лише сіруваті хмарки. Прилади-пастки, які безперервно аналізували склад навколишньої космічної речовини, стали вловлювати отруйні суміші, характерні для атмосфери Юпітера.

А потім космонавти відзначили, що в просторі стало тепліше. Тепло випромінював Юпітер. Воно виходило звідкись з його, здавалося, бездонних надр, в яких відбувалися, не стихаючи ні на мить, якісь складні ядерні процеси.

Щоб подолати зростаюче тяжіння Юпітера, довелося пустити атомні двигуни на повну потужність. Становище поступово стало поліпшуватися, стрілка, що вказувала прискорення, зрушила з нуля. Астронавти зітхнули з полегшенням, аж раптом трапилося непередбачене: прорвало пластир, накладений на дюзі, пробитій недавно загадковим вибухом. «Набат» відразу втратив швидкість, став важкокерованим і почав лягати на еліптичну орбіту, яка з часом повинна була закінчитися десь з другого боку Юпітера, якраз в центрі диска. Це за декілька секунд обчислили електронні машини.

— Скільки у нас залишилося часу? — Бурмаков був на диво спокійним, немов відбулася звичайна затримка.

Машини миттєво зробили нескладний розрахунок. Павло подав командирові перфострічку, поцятковану знаками.

— Ого! Цілий тиждень. Ну, скажімо, шість, навіть п’ять днів. За цей час ми повинні відремонтувати або замінити дюзу. Тоді ми ще зможемо посперечатися з нашим сердитим богом. Доведемо йому, що людина сильніша.