Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 14)

— Схоже на пам’ятник, — сказав Вітя, націлюючись кіноапаратом.

— Кому? Чий? — Щохвилини зриваючись, падаючи, Бурмаков поповз угору.

Це, очевидно, був пам’ятник. Але незвичайний, загадковий. З блискучого ясно-жовтого постаменту, який, здавалося, глибоко і міцно вріс у кам’яне ложе гори, тягнулися вгору переплутані спіралевидні гілки, унизані сріблястими листочками.

Щось знайоме раптом промайнуло в цій фігурі, коли Бурмаков, розгублений і збентежений, обійшов її. Галактика? Так, це дуже схоже на астрономічний макет. Але що хотіли цим сказати ті, хто створив його — величний і непохитний, здатний вистояти нескінченно довго перед натиском всіх можливих сил стихії? Поглинений цією думкою, Бурмаков не відразу помітив металеву плиту внизу. А помітивши, здивувався ще більше. На чорній блискучій плиті була зображена схема… Сонячної системи. Тільки чогось в ній не вистачало? Бурмаков навіть притулився до скелі, у нього затремтіли ноги. На схемі було вісім планет і два сонця. Одне — наше, друге — ледве жевріюче, згасаюче — на місці Юпітера.

Думка Бурмакова гарячково закружляла. Два сонця — неймовірно, але, мабуть, збагненно. Не дарма ж висловлюються припущення, що на поверхні Юпітера і досі температура складає сотні тисяч градусів, а в його бездонних надрах під фантастичним тиском у мільйони атмосфер відбуваються ядерні процеси. Це можливо, тому що Юпітер остигає. Але, здається, в схемі чогось не вистачає. Так, так. Першим від Сонця йде Меркурій, потім Венера, ось Земля, далі Марс, за ним Юпітер… Ні, між ними планета. Ага, це, напевно, міфічний Фаетон, а тут горить Юпітер, там Сатурн в кільці, Уран, Нептун. Дев’ять… Невже?..

— Вітю! Перерахуй всі планети Сонячної системи! — закричав академік.

Здивований хлопчик назвав їх.

— А де Плутон? — задихаючись, перепитав Бурмаков.

— Після Нептуна.

— Ні, немає, кажу тобі! — кричав Бурмаков, забувши, що Вітя не бачить схеми і не розуміє його.

Спантеличений Вітя попросив:

— Опустіть трос, я вилізу до вас.

— Га?.. — зрозумів нарешті Бурмаков. — Давай швидше. Бо, певно, думаєш, що збожеволів старий. Є від чого…

— Люди? — прошепотів, піднявшись, Вітя. — Коли?

— Якби я знав! — Бурмаков вже відчув себе спроможним аналізувати факти, дивитися на них холодними очима дослідника.

Ті, хто ставив пам’ятник, врахували все, або майже все. Минуло, мабуть, багато-багато часу, а він стояв як свідчення безмежної сили розуму, посилаючи нащадкам звістку з далекого минулого. Ні час, ані що інше не здолали його. Він тільки глибше вростав в своє кам’яне ложе, стаючи стійкішим і могутнішим. З чого він зроблений? Бурмакову не вдалося відколоти ані від постаменту, ані від плити жодного шматочка матеріалу, що встояв цього разу і проти зусиль людини.

— Найобразливіше, Вітю, що ми з тобою не знаємо, коли він був поставлений. Ясно тільки одне: після тих невідомих космонавтів Сонячна система пережила одну з найстрашніших трагедій. На друзки розлетівся Фаетон.

— Зате з’явився Плутон, — відзначив Вітя.

— Так, Плутон. І це ще загадковіше. Коли? Звідки?

Це питання не давало спокою Бурмакову і в ракеті, коли, вдосталь надивившись на творіння рук братів по розуму, поверталися на корабель. Навіть квапливу втечу з Марса в безпечніший космічний простір, що не дозволила шукати нові сліди перебування чужих космонавтів на цій планеті, він сприйняв без особливого засмучення. Одна думка оволоділа ним, і він повинен був довести її до кінця.

Цього вечора радіостанція «Набата» зробила позачергову передачу. На Землю було відправлено повідомлення з фотознімками пам’ятника.

Незабаром Земля підтвердила, що сигнали прийняті, і попросила чекати рішення Космічного центру.

«Набат» при мінімальному прискоренні став описувати циклічну криву навколо заданої точки у просторі, не віддаляючись і не наближаючись до Землі.

Прилади лабораторії методично повідомляли результати аналізів зразків, доставлених з Марса. Були виявлені мікроорганізми у воді, визначено склад деревини, а також — як і чим живляться марсіанські дерева і трави. Але космонавти розуміли, що Марс для них — пройдений етап, і чекали наказу Землі.

Наказ прийшов на другу добу, точніше, через 36 годин 17 хвилин 25 секунд, як зафіксували флегматичні прилади. При перших звуках Землі космонавти встали і стоячи вислухали всю передачу.

— Дорогі друзі! — дзвенів динамік ультракороткохвильової атомної радіостанції. — Космічний центр вітає вас з відмінно виконаною першою частиною завдання. Ваша знахідка пам’ятника, встановленого невідомими істотами, відкриває безмежні перспективи. Майже добу всі астрономи нашої планети вивчали фотознімок, надісланий вами. Одностайна думка — це макет нашої Галактики, такої, якою вона була приблизно два мільйони років тому. Таким чином, саме за цей час загинув Фаетон і з’явився Плутон. Слухайте ваше завдання. Ви повинні невідкладно взяти курс на останню планетну орбіту Сонячної системи, до Плутона, і спробувати з’ясувати його походження. Майте на увазі, що нові космічні кораблі, побудовані за вдосконаленим проектом «Набата», в майбутньому календарному земному році попрямують до Марса і продовжать роботу. Привіт вам від рідних і близьких, від усіх нас, від усього людства! Бажаємо щасливої подорожі і повернення на Землю!

Знову, як і тоді, коли вони стартували з Землі, далекий оркестр заграв Гімн Радянського Союзу.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

1

П’ятий день тривожно ревла сирена. Бурмаков увімкнув глушник, але і приглушене завивання, здавалося, вривалося у всі закутки корабля, виводячи людей з рівноваги. А вимкнути сирену не дозволяла обов’язкова інструкція технічної експлуатації корабля в космосі. «Набату» не вдалося уникнути зустрічі з метеоритним потоком, і екіпаж постійно знаходився в стані аварійної готовності.

П’ятий день не припинялася ні на хвилину боротьба за життя корабля, що зменшив хід до п’ятдесяти тисяч кілометрів за годину. Люди вибилися з сил. Автоматичні гармати не встигали розстрілювати атомними зарядами метеорити, що траплялися на шляху «Набата». Маленькі частинки, заряджені за довгий час блукання в космосі великою енергією, бомбардували корпус корабля, залишаючи свої сліди на першому захисному шарі, іноді навіть пробиваючи його. І лише пінопластикова ізоляція, що знаходилася під ним, миттєво затягувала отвори, уберігала від серйозніших наслідків.

— Якщо й далі так піде, — невесело пожартував Бурмаков, — ми продовжуватимемо подорож у решеті.

Жартуючи, він не думав, що близький до істини. Тільки-но він устиг закінчити фразу, як могутній поштовх потряс корабель. Клубок сліпучого полум’я, що миттєво затьмарило світло каютних ламп, вирвався з лівої дюзи і повис за бортом. Ще через мить «Набат», давши різкий крен вліво, закрутився, весь час віддаляючись, навколо поволі згасаючого маленького Сонця, що з’явилося хтозна звідки.

Автомати відразу ж доповіли: несправна ліва дюза.

— Невже вирвалося пальне? — Стурбований Павло поглянув на лічильник витрати палива.

Ні, там було все гаразд.

— Вибух відбувся в самій дюзі, — вирішив Бурмаков, проглянувши показання контрольних приладів, — але чому? Доведеться виходити.

Одягнувши важкий скафандр, командир корабля вибрався за борт. У телевідеофон Павло і Вітя спостерігали, як він поволі, насилу відриваючи від поверхні корабля магнітні підошви, бродить навколо дюзи, що вийшла з ладу, задумливо мацає порвані вибухом місця, раз у раз поглядаючи на показник потужності радіоактивного випромінювання. Його наказ був несподіваним для товаришів:

— Підведіть «Набат» до того місця, де відбувся вибух. Треба взяти проби.

Повернувшись, Бурмаков довго чаклував біля приладів, не помічаючи запитальних поглядів Павла і Віті. Нарешті, мабуть, все закінчивши, оголосив:

— В результаті вибуху виникло якесь нове випромінювання.

— Але що вибухнуло? — запитав Павло. — Не будете ж ви стверджувати, що це відбулося само ро собі, в результаті якихось вад у конструкції.

— Не буду, — Бурмаков потер долонею скроню. — Щось потрапило в дюзу ззовні. Можна було б ще пояснити, якби це виявився метеорит з антиречовини. Проте вірогідність, що він залетить в такі глибини нашої Галактики, навряд чи існує. Думатимемо над цією загадкою. А зараз треба ремонтувати дюзу.

— Н-да-а, — невизначено протягнув Павло.

Ремонтувати. Це було легше сказати, аніж зробити в умовах космічного польоту. Виготовлені з жаростійких матеріалів дюзи не плавилися навіть під вогняним струменем кисню, температура якого сягає трьох тисяч градусів. А тут ще сирена. Не замовкаючи ні на хвилину, вона повсякчас нагадувала, що небезпека нового зіткнення не минула.

— Маневруватимемо, — незадоволено поглядаючи на сирену, сказав Бурмаков, — поки не вийдемо з цієї клятої смуги. Одягайте скафандри, як цього вимагає інструкція, — і першим натягнув захисний костюм.

Одягнені в скафандри, космонавти ходили по своєму кораблю, немов по чужій планеті. Навіть засинаючи на якусь годину, вони не знімали шоломів.

Починалася шоста доба майже безперервної вахти екіпажу. Прилади показали, що в навколишньому просторі метеоритів стало менше. І хоча сирена як і раніше не замовкала, проте вже не викликала колишнього роздратування.

Павло, здавши чергування біля пульта, пішов у бібліотеку. Обов’язки штурмана були доручені йому, і він вирішив прокласти новий курс, оскільки від колишнього корабель за ці дні значно відхилився. Мікрофільмів з найостаннішими даними про метеоритні пояси навколо великих планет на місці не було. «Ох, цей Вітько, — з досадою подумав Павло. — Знову кудись їх засунув. Треба сказати, щоб навів тут лад». А сам нахилився до нижньої полиці, відкинув на плечі шолом. Мікрофільми були тут. Павло зарядив їх в проекційний апарат. Без скафандра дихалося легко. Павло подивився на двері, які вели в рубку до Бурмакову, і сів у крісло навпроти екрана, так і не одягнуши шолома. Він натиснув кнопку проекційного апарата і…