Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 13)

Сутеніло швидко. Жоден з двох марсіанських місяців не встиг ще піднятися над обрієм. Яскраві прожектори-фари всюдихода вихоплювали з темряви низини і горби. Павло ледве встигав вибирати дорогу.

— Там, на Землі, люди уявляли собі, як прилетять на Марс, побачать його фантастичні пейзажі, оповиті холодним сріблястим блиском зірок або якогось загадкового випромінювання. А тут дивишся на ці горби, і здається, що ти де-небудь в районі Поволжя. Такий же горбистий степ і нічого таємничого… — Павло замовк на півслові.

Попереду, трохи лівіше від їх напрямку, промінь прожектора ковзнув по чомусь чорному і блискучому.

Павло різко повернув машину і додав газу. Але тепер попереду вже не було нічого. До болю в очах вдивляючись в дорогу, Павло вів всюдихід на повній швидкості. Через хвилину на піску затемніли в світлі фар знайомі ямки.

— Я наздожену! — крикнув Вітя, хапаючи рушницю.

— Сиди, — наказав Павло. — Ти знаєш, хто це?

— Але ж і ви не знаєте.

— Ось тому ми і не маємо права стріляти, навіть захищаючись. Рушниця — це тільки на крайній випадок. Ми з тобою тут не просто Гуща і Осадчий, ми представники людей, і з нашої поведінки марсіани, якщо вони є, судитимуть про людину Землі. Розумієш?

Той, кому належали сліди, зник. Люди переслідували його кілометрів п’ять, потім повернулися.

— Ех, невдача!.. — Вітя був у відчаї.

Павло засміявся:

— Навпаки, успіх. Ми дізналися, що тут є життя. А це — головне!

6

Бурмаков дуже зрадів їх поверненню. Навіть не розпитуючи, допоміг роздягнутися Віті, потім став готувати вечерю. І лише нагодувавши, вислухав їх.

— Його шукатимемо, Степане Васильовичу? — запитав Вітя.

— Марсіанина? Будемо, обов’язково будемо. А ти, Вітю, не втомився? Ні? Ну, то завтра знову полетимо удвох.

… За ілюмінатором, у нескінченній пітьмі, в тисячі кілометрів звідси проносилися марсіанські пустелі, крапки водойм, невеликі ліси, населені якимись загадковими істотами. А тут, на кораблі, овальні плафони випромінювали рівне штучне світло, що містить ультрафіолетові промені. Воно освітлювало людей, меблі, стіни з усіх боків, не даючи тіні. Затишно і хитрувато підморгували контрольні лампочки на пультах, м’яко гуділи реле автоматичних лабораторій. І не потрібно було ховатися в скафандри, смоктати з трубки рідку їжу. Можна було взяти склянку і напитися, відламати і пожувати шоколадного концентрату, звичайною ложкою поїсти смачного борщу, в якому плавають зірочки жиру.

Павло перейшов у м’яке крісло, що стояло біля стіни, і з насолодою відкинувся на спинку. Позначилася дводенна напруга. Свідомість, отримавши перепочинок, із задоволенням відключилася від довкілля. Бурмаков і Вітя про щось тихо розмовляли, а він лише вловлював окремі слова. Марс. Із Землі він здається червоним мідячком. Земля… Павло мимоволі подивився на годинник, що показував московський час. У Мінську зараз був ранок. Павло закрив очі і побачив знайому вулицю, третій під’їзд десятого будинку. Відчинилися двері. Але ще раніше почувся дрібний перестук каблучків блакитних черевичків. Обов’язково блакитних, тому що Валя була модниця, а зараз, під час космічних польотів, блакитний колір вважався у жінок наймоднішим. Зробивши крок на асфальт тротуару, Валя, як завжди, озирнулася. Це вона чекала його, Павла!

Павло зітхнув. Бурмаков і Вітя з тривогою подивилися на нього.

— Задумався, — винувато сказав Павло.

— … космонавти! — раптом захрипів динамік прямого зв’язку із Землею, і вже виразно почулося: — Незвичайні обставини примусили викликати вас не за графіком.

Космонавти перезирнулися. Позачергова передача могла означати перш за все біду.

— … Нам вдалося встановити, що Марс входить у густу метеоритну зону. Відсутність щільної атмосфери навколо Марса створює для вас серйозну небезпеку. Метеорити в більшості своїй досягнуть поверхні планети. Радимо негайно покинути район Марса. Підтвердіть прийом.

Бурмаков відразу ж написав відповідь, передав її в машину, яка повинна була закодувати радіосигнал і короткими імпульсами посилати на Землю, поки приймальні станції не підтвердять, що повідомлення прийняте.

— Земля чекає, що ми скажемо, — якимсь урочистим голосом заговорив Бурмаков. — На космічних кораблях така традиція: важливі рішення ухвалюються після обговорення. Першим починає наймолодший. Давай, Вітю. Хочу попередити, що якщо хтось з нас захоче, ми відразу ж повернемося на Землю. І нам ніхто не дорікне. Ми зробили чимало.

— У нас поки що достатньо часу, — Вітя встав. — Ми винні ще хоча б раз побувати на Марсі.

— Вірно. — Павло став поряд з Вітею.

— Згоден! — обняв їх Бурмаков. — Але я хочу попередити: це — небезпечно.

— Нам не вперше ризикувати, — відповів Павло. — Залишаємося.

7

І знову Марс показав себе з несподіваного боку. Цього разу Бурмаков і Вітя, досліджуючи відкриту минулого разу западину, прилетіли в гори. Під ракетою попливли дикі вершини, обривисті, глибокі ущелини.

— Дивися, Вітю, — показав Бурмаков, — ці гори, мабуть, на багато сотень мільйонів років старші від нашого Уралу.

Тут все мало свій вимір, і Вітя не здивувався цифрам, які назвав командир. Але гори не викликали в нього захоплення. Скелясті, без єдиної ознаки рослинності… На них, очевидно, немає нічого живого, як і в тих пісках, що засипали майже всю поверхню Марса.

— Мені здається, що тут ми знайдемо ту істоту, яка втекла від вас вночі.

— Чому ви так думаєте? — запитав Вітя. — Певніш за все марсіанин живе десь в лісі.

— Ні у лісі, ані в воді його немає. Інакше ви обов’язково наткнулися б на ознаки його житла. Не вміючи будувати, він повинен ховатися в печерах.

Ракета опустилася в самому центрі гір. У космонавтів був досконалий всюдихід. Він не мав ні коліс, ні гусениць. У нього були ноги — шістнадцять пар ніг, які несли його плавно, без поштовхів на дорозі будь-якого рельєфу. Електронне управління, сполучене з локаторною системою, миттєво вловлювало будь-які нерівності і так само миттєво давало команду ногам. Всюдихід міг і бігати, і ходити, і повзати, і навіть перелазити через невисокі перешкоди. Але використовувати всюдихід тут годі було й думати. Скелі і гори були крутими, високими. Узявши альпіністське спорядження, Бурмаков і Вітя стали спускатися в найближчу ущелину. Йти було легко, значно легше, ніж у горах Кавказу або Алатау. Коли на дорозі траплялася перешкода, м’язи землян дозволяли без особливих зусиль стрибати на п’ять-шість метрів.

Години через півтори, знайшовши зручний рівний майданчик, Бурмаков і Вітя зробили привал. Навколо стриміли скелі, міцні, голі, мов скелети.

— Може, повернемося? — запропонував Вітя. — Дуже вже мертво тут.

— Повернемося? — Очі Бурмакова загорілись. Йому пригадалася перша подорож на Місяць, роки юності, надій, відкриттів. Він вірив, що і тут зустрінеться багато цікавого. І цю віру академік хотів передати Віті. — Повернемося, звичайно. Але спочатку зійдемо на ту вершину. Бачиш?

Гора, на яку вказував академік, панувала над всією навколишньою місцевістю. Вони підійшли вже близько до неї, як раптом затремтіло повітря, немов хтось почав відпомповувати його небаченим могутнім компресором. Бурмаков і Вітя притиснулися до скелі. А гори вже ревли, гуркотіли, тремтіли. Мить, і величезна вогняна куля, залишивши за собою широку виблискуючу смугу, описала дугу і впала в ущелину. Незвичайної сили вибух потряс гори.

Через хвилину все замовкло. А люди ще довго лежали і дивилися, як поволі згасали розкидані вибухом різноколірні вогники на фіолетовому небі, що ще більше потемніло.

— Що це? — перелякано прошепотів Вітя.

— Здається, перша ластівка, метеорит. Якраз час тікати. — Бурмаков з жалем подивився в той бік, де підносилася гора.

— Не зволікатимемо, — підхопився Вітя. — Вже небагато зосталося. Не впаде ж ще один метеорит саме сюди.

— Молодець! — похвалив хлопця Бурмаков.

Небо раз у раз спалахувало. Прилади, що визначали радіоактивність середовища, тривожно гули, і їх стрілки наближалися до крайньої червоної риски. Бурмаков стурбовано поглядав на індикатори і мимоволі поспішав. Напевно, вони потрапили майже в самий епіцентр космічного атомного вибуху, який щойно відбувся на їх очах. Бурмаков подумував уже, чи не краще повернутися, коли радіація стала поступово спадати… Костюми могли поки що захистити людей від шкідливих випромінювань.

Поблизу гора не здавалася такою високою. До вершини залишалося метрів двадцять, але з того боку, звідки вони прийшли, не можна було підступитися. Кам’яний схил був гладким, неначе відполірованим.

Вони поволі пішли навколо гори. Бурмаков заліз на невеликий виступ, подивився в ущелину, де впав метеорит. На місці падіння зяяла величезна глибока вирва.

— Ось, напевно, таким був і Тунгуський метеорит, про який склали стільки легенд, — задумливо сказав він. — Ось вона — велич природи, могутня і незвідана сила Всесвіту. Чи не ці спалахи ми іноді бачимо на Марсі з Землі?

Вони трохи постояли в задумі.

— Ну, ходімо до ракети, — сказав Бурмаков, хоч самого страшенно вабило вперед. І, поправивши за плечима мішок, він не витримав: — Тільки обійдемо спочатку гору з того боку.

— Вітю!.. — закричав раптом академік, не зробивши й десяти кроків, і щосили затряс хлопця за плечі. — Вітю!..

Наляканий Вітя подивився на гору і… обімлів. На вершині, рвонувшись до неба, застигла незрозуміла чи то постать, чи то дерево.