Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 16)

— У космосі, в умовах все зростаючої сили тяжіння Юпітера і підвищення навколишньої температури дюзу не заміниш, — сумно посміхнувся Павло.

— Але іншого виходу немає.

— Є. Потрібно знову накласти пластир. На це знадобиться менше часу. Зі всіма відключеннями і очищеннями — сорок-п’ятдесят годин. Ну, найбільше, шістдесят.

— А що гарантує від нового розриву?

— У нас буде в запасі декілька діб, і ми зможемо не вмикати відремонтовану дюзу на повну потужність.

Бурмаков погодився не відразу. Тричі давав він роботу рахунковим машинам, поки ухвалив остаточне рішення.

3

З щоденника Віті Осадчого

31 березня за земним численням

А у нас переплуталися всі дні. Якось не щастить нам після Марса. Природа ніби мстить, що ми зазирнули в одну з її найпотаємніших таємниць. Ми, звичайно, доб’ємося свого, не відступимо. Але бачу, як це важко. Був поранений П. К. І напружено працював С. В. І коли нарешті можна було б відпочити, — нова біда. Вона лягла на плечі С. В. І П. К., який — хай не приховує від нас — ще не видужав. Я намагаюся допомагати чим можу, проте мені мало що доручають. Диваки, вигадують різні причини, аби мені було легше. Наче я й справді маленький. А про себе не думають. Я сьогодні навмисно проглянув кінострічки, зроблені незадовго до нашого вильоту. І можу прямо сказати, що С. В. І П. К. виглядають на десять років старшими. А як вони схудли — просто шкіра та кістки. Котру ніч вже не сплять, особливо С. В. Та що вдієш. Становище наше дуже небезпечне. Ми навряд чи вирвемося з обіймів Юпітера. Мені про це не кажуть, приховують, наче я сам не розумію. Хай гадають, що я нічого не знаю, якщо їм легше від цього.

Ремонтувати пошкоджену дюзу неймовірно важко. Все навколо заражене радіоактивними частинками, які випромінює другий двигун. Нас оточує хоч розріджена, але все одно отруйна атмосфера Юпітера. С. В. сказав, що наші костюми, в яких ми виходили на Марс, тут непридатні. С. В. І П. К., коли виходять тепер на поверхню, одягають інші, спеціально зроблені для таких умов. Подивилися б ви на них в тих костюмах. Справжні малорухливі механічні роботи. У скафандрах не тільки працювати, обернутися незручно, не кажучи вже про те, яке зусилля потрібне, щоб підняти, наприклад, руку. Так, наші спеціальні скафандри, зроблені з свинцевих сплавів, напевно, дуже важкі (я не одягав ще такий костюм). У місцях з’єднань, відповідних суглобам людини, вони так точно підігнані, що одна частина ніби прилипає до іншої. Але і це ще було б півбіди. У наших скафандрах незвичайно жарко. Виявляється, мали рацію ті, хто стверджував, що Юпітер — остигаюче сонце.

П. К. І С. В. зробили вже три виходи на поверхню. Кожного разу вони повертаються знесилені, мовчазні. Посидять нерухомо годину, другу, перекусять і знову за роботу.

Чому мене не беруть з собою на поверхню? Я б теж працював. А так, залишаючись наодинці, не можу ні читати, ні дивитися кінофільми. Все валиться з рук.

Чи встигнемо? Невже не вирвемося? Ні, бути такого не може. Я дуже хочу жити, я боюся згоріти або задихнутися газами. Невже з нами помре все, що ми дізналися про космос, про Марс, про Юпітер? Як я хочу повернутися на Землю!

4 квітня

Якось ніяково читати минулий запис. Хіба іншим не було страшно? А вони не розкисали, знайшли в собі сили, щоб працювати навіть тоді, коли раптом здалося, що все це — марна трата сил. У розрахунки, очевидно, вкралася помилка, або ми не зовсім точно знаємо будову Юпітера. «Набат» несподівано знову почав відхилятися убік від тієї кривої, яку розрахували нам обчислювальні машини. Я бачив, як зблід Павло Костянтинович, яким упертим вогнем зажевріли його очі, як спохмурнів Степан Васильович, коли я показав їм карту нашого шляху. Вони не стали навіть відпочивати, а відразу ж повернулися в космос, повний метанової отрути. Вони працювали не покладаючи рук і перемогли! Оце люди!

Дюза запрацювала тридцять шість годин тому. Але все одно про відпочинок годі було й думати. Ми знаходилися за півмільйона кілометрів від Юпітера, чи від того, що називають Юпітером. Бо, як стверджують прилади, там, окрім дуже щільних газів, нічого немає. Проте й тих газів вистачало, щоб тримати нас на міцному ланцюгу. Добу працювали дюзи на повну потужність, і за цю добу ми зуміли лише повернути ніс корабля убік від Юпітера. Потім стали рухатися — сантиметрами, метрами. Тремтіли від сильної вібрації навіть переборки. Але ми вирвалися!

6 квітня

Небезпека залишилася позаду. На екрані телескопа злий Юпітер, як і десять днів тому, здається всього лиш кумедним кошлатим клубком. Як добре, що від нього нас відділяють вже мільйони кілометрів. Це найрадісніше, що я можу записати.

Але наші випробування на цьому не закінчилися. Сьогодні вранці С. В. сказав:

— Пального для ядерних двигунів залишилося стільки, що його вистачить або повернутися звідси додому, або долетіти і зробити посадку на Плутоні. Решту втрачено в боротьбі з Юпітером. Що робитимемо?

Як і минулого разу, вирішувати повинен був кожен самостійно, і рішення ухвалювалося тільки одноголосно. Я мовчав, бо розумів, що говорити можна тільки тоді, коли слова можеш підкріпити знаннями. Але мені дуже хотілося, щоб мої старші товариші знайшли можливість летіти далі.

— Пальне слід знайти на Плутоні, — сказав П. К. — Шукатимемо і знайдемо, — повторив він. — Можна навіть спробувати виготовити його штучно. Неважливо, якщо на це знадобиться рік-другий. У нас вистачить запасів харчів і кисню, і — я впевнений, — терпіння.

— Та-а-ак, — промовив Бурмаков і звернувся до мене: — А ти, Вітю, що думаєш?

— Згоден з вами! — відповів я.

— Хитрун! — перший раз після Марса Бурмаков засміявся весело, невимушено. — Ох і хитрун. Значить, нікого з нас не хочеш образити? Ну що ж, друзі, в такому випадку летимо далі!

4

Суворий, небагатослівний, як кожен, на чию долю випало чимало труднощів, Бурмаков був проте привабливою людиною. Духовна сила командира викликала у Павла і Віті бажання бути схожими на нього. І, напевно, тому замкнутість Бурмакова з часом передалася і їм. Вони рідко говорили про свої переживання, не згадували про минуле. Обом здавалося, що це буде неприємно Бурмакову, в особистому житті якого було, мабуть, більше трагічного, аніж щасливого. Вони берегли спокій командира, не знаючи, якого болю завдають йому цим. Зайнятий довгі роки наукою, він не вмів говорити про інтимне, хоча, як і кожна людина, потребував таких розмов.

І зараз Бурмаков повсякчас піклувався про Павла і Вітю, турбувався, коли не бачив на їх обличчях усмішки, сумував, коли сумували вони, готовий був веселитися, якщо було весело їм. Він був щасливий, коли вдавалося викроїти від спостережень декілька годин і всім разом посидіти в бібліотеці, подивитися кінофільм, послухати записаний на плівку концерт, почитати.

Після недавніх напружених днів, повних боротьби за життя корабля, космонавти тепер збиралися частіше. Спільно пережиті труднощі ще більше зближували їх, і в таких зборах була потреба у кожного. А можливо, почала позначатися глибоко прихована туга за Землею. Вони летіли вперед і думали про той час, коли повернуться додому. Як скоро це відбудеться?

Того вечора вони, як завжди, сиділи в бібліотеці, слухали концерт. І вочевидь, у цю мить не одному Віті згадалася Батьківщина. Проте лише він не витримав і сказав, зітхнувши:

— Як там наша Земля?

Нічого не відповівши, Бурмаков вимкнув проектор, з’єднав екран з телевізором. На екрані з’явилося зображення тієї частини неба, де знаходилася Земля. Маленька блакитна зірочка, до якої линули їх думки, зараз нічим не відрізнялася від інших зірок. Люди мовчки дивилися на екран, і кожен за цією далекою блискучою зірочкою бачив щось своє, заповітне, незабутнє.

Вітя відчув себе винним, що своїм питанням зіпсував товаришам настрій, і запитав:

— Цікаво, а який він, Плутон?

Бурмаков клацнув кнопками перемикача. Екран засвітився новим куточком Всесвіту. Неяскравий, невеликий Плутон показався з далекого зоряного розсипу.

— Він майже поряд з нами, — сказав Бурмаков.

— Невже він новак у Сонячній системі? — запитав Вітя, радіючи, що Павло і Бурмаков раптом пожвавішали.

— Про це тобі Павло Костянтинович краще розповість, а я не дуже розбираюся в астрономічних таємницях.

— Степане Васильовичу, — відказав Павло, — адже ми за вашими підручниками вчилися, нічого особливого я не зможу сказати. Та раз так, то слухайте. Я почну здалеку. В кінці минулого століття найдальшою, останньою планетою в Сонячній системі вважався Нептун. Проте вже тоді астрономи помітили, що його теоретична орбіта не відповідає дійсній. Це могло означати лише одне: на рух Нептуна впливає якась інша, невідома і ще віддаленіша планета. На той час математики вже вміли, знаючи орбіту і масу планети, визначити силу впливу, який вона може чинити на сусідні. У цьому ж випадку потрібно було розв’язати задачу із зворотною умовою. І коли вона була математично вирішена, в 1878 році астрономи почали пошуки.

Але минали роки, — Павло перевів телескоп на Нептун, — а ця планета як і раніше залишалася крайньою з відомих людині планет Сонячної системи. Тільки в 1930 році на фотознімках ділянки неба, задовго до цього визначеної математиками, була помічена невідома зірочка. А незабаром підтвердилося, що це і є нова планета, за якою астрономи полювали стільки років. Її назвали Плутон — за традицією дали ім’я міфічного римського бога. Більш як півстоліття минуло відтоді, а люди дуже мало знають про цю планету, до якої ми зараз наближаємося. У 1950 році було проведено вимірювання діаметра Плутона. Він складає 0,46 земного, або 5870 кілометрів. Таким чином, Плутон — невелика планета: дещо більша від Меркурія і менша від Марса.