Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 17)

Тим більш дивно, що, згідно з обчисленнями, його маса дорівнює земній. Це означає, що середня щільність Плутона дуже висока — близько 50 грамів на кубічний сантиметр, а це в шість разів більше, аніж у заліза.

Щоправда, наші відомості про Плутон досить приблизні. — Павло помовчав, уважно вдивляючись в екран телескопа, на якому знову поблискував Плутон. — Ми знаємо, що він знаходиться від Сонця на відстані, рівній в середньому сорока астрономічним одиницям, або шести мільярдам кілометрів. Це крайня, остання орбіта планет Сонячної системи. Далі вже, мабуть, починаються володіння інших світів. Блиск Плутона не постійний. Іноді він здається яскравішим, іноді тьмянішим. Це зазвичай буває у планет, що обертаються навколо своєї осі, як і Земля, наприклад. Значить, на Плутоні є і день і ніч, залежно від того, яким боком він повернений до Сонця, що і для нього є єдиним світилом. Доба на Плутоні за своєю тривалістю дорівнює 6 земним, 9 годинам, 21 хвилині і 30 секундам. Це так звані об’єктивні дані. Аналіз їх, та й деякі інші спостереження дозволяють вважати, що Плутон не схожий на решту великих планет Сонячної системи.

— А які це ще спостереження? — поцікавився Вітя.

— Даруй, я забув їх назвати, — відповів Павло. — По-перше, площина його орбіти нахилена до площин орбіт інших планет під великим кутом — 17 градусів, чого немає в жодної іншої планети Сонячної системи. По-друге, доба на великих планетах дорівнює 10–15 годинам, а на Плутоні, як я вже казав, вона у багато разів довша.

Павло перевів подих і попросив:

— А зараз дозвольте мені трішки пофантазувати. Перше, що ми зробимо, опустившись на Плутон, — це подивимося на його небо. Воно повинно виглядати одноманітною чорною безоднею, всіяною зірками. Сузір’я там такі ж, як і ті, що ми бачимо з Землі. Сонце здається яскравою зіркою. Воно дає Плутону тепла в дві з половиною тисячі разів менше, аніж Землі, і все ж освітлює його поверхню в двісті разів яскравіше, ніж Землю повний Місяць. Без телескопа ми побачимо звідти тільки дуже яскравий Нептун, а також Сатурн, Уран і, можливо, Юпітер. Атмосфери на Плутоні, мабуть, немає, в усякому разі, якщо і є, то вона повинна бути дуже і дуже розрідженою, нічим, певно, не відрізняючись від звичайного космічного середовища. Наші висновки про масу Плутона можуть бути спростовані лише одним — існуванням далі за ним ще однієї планети. Тоді маса його буде нормальною, властивою іншим планетам Сонячної системи. Але наразі її не знайшли. І зупинимося на наявних даних. Отже, Плутон має велику масу. Нам дуже важко буде пересуватися його поверхнею.

— Ну й картину ви намалювали, Павле Костянтиновичу, — посміхнувся Бурмаков. — Так і назад захочеться повернути.

— Так, — зітхнув Вітя, — дуже сумно. Єдина надія, що ми знову, як і відносно Марса, помиляємося.

У бібліотеці «Набата» було тепло, по-домашньому затишно. І лише зеленкуватий екран, до якого Бурмаков підключив електронний телескоп, нагадував про нескінченну безодню, що поглинула маленький корабель.

5

Минуло декілька місяців. Життя людей у кораблі текло розмірено, без пригод і подій. Космос немов змилосердився над людьми і визнав за ними право після суворих випробувань заглибитися в його надра. Нарешті прийшов час почати гальмування. Автомати працювали точно. Бурмаков і Павло майже зовсім не контролювали їх і самі годинами не відривалися від телескопа. Але не Плутон був об’єктом їх спостережень. Вони в окулярі телескопа, а Вітя на картах головної обчислювальної машини шукали заплутонову планету. Не вірилося, не хотілося вірити, що її немає. Вона повинна була бути. Інакше…

— Інакше посадка на Плутоні буде дуже скрутною. «Набат» або розіб’ється, або, якщо ми зуміємо нейтралізувати тяжіння під час посадки, воно завдасть нам чимало клопотів, коли ми захочемо вирватися з його полону.

— Але тоді, Степане Васильовичу, — Павло схвильовано закрутив ручку, націлюючи телескоп на Плутон, — напрошується неймовірна думка…

— Я вірю тому пам’ятнику, — підняв голову Бурмаков, — Плутон чужий в нашій Сонячній системі.

Слово було сказане. Висновок напрошувався давно, але ні Павло, ні Бурмаков не зважилися його раніше зробити. Вітя здивовано дивився на вчених.

— Так, Вітю, найімовірніше чужою, — пояснив йому Бурмаков.

— З іншого світу?!

— Можливо.

— Розкажіть детальніше, Степане Васильовичу, — попросив Вітя.

— Боюся. Боюся розчаруватися. Пам’ятаєш, на початку нашої подорожі я стверджував, що Марс населений розумними істотами. А ми їх не знайшли.

— Але ми і зараз не впевнені, що їх немає, — сказав Павло. — Ми бачили сліди.

— Я хотів би побачити не сліди…

— Значить, ви думаєте, що на Плутоні існує життя? — по-своєму зрозумів Вітя Бурмакова.

— Що може існувати на мертвій планеті в мертвому просторі? — сумно відповів той. — Буде успіхом, якщо ми хоча б переконаємося в правильності нашого здогаду.

— А раптом? — загорівся Павло. — Що б ви не доводили, а я хочу вірити. Ви кажете, що Плутон чужий для нас. Так от. Люди далекої галактики вирішили вирушити в подорож. Їх наука була такою досконалою, що їм не потрібно було будувати космічні ракети. Вони попрямували у Всесвіт на своїй планеті і таким чином потрапили в Сонячну систему.

— Чим ви поясните, що вони зупинилися так далеко від нас? — Гіпотеза-жарт чимось захопила Бурмакова. Не чекаючи, що скаже Павло, він відповів сам на своє питання: — Мешканці Плутона живуть в іншому вимірі часу. Те, що нам уявляється століттям, у них — секунди або хвилини. Тому їм зовсім не набридло жити в провінційній області Сонячної системи. Вони поки придивляються до нас.

— А який у них суспільний устрій, Павле Костянтиновичу? — запитав раптом Вітя.

— Не знаю. Але якщо вони досягли такого високого рівня розвитку техніки, то, напевно, і живуть в дуже високоорганізованому суспільстві.

— Я думаю, у них — комунізм! — безапеляційно сказав Вітя. — Як у нас. Тільки побудований давно, і по сусідству немає імперіалістів. От здорово! Правда, Степане Васильовичу?

— Мрійники! А раптом Плутон — це уламок Фаетона, і тому його не було на пам’ятнику? — похитав головою Бурмаков.

Мрії молоді схвилювали його. Але йому не хотілося, щоб товариші це помітили. Він усе життя вчив себе визнавати тільки ті мрії, які випливають з певних наукових висновків.

Довго цієї ночі лежав він без сну, прислухаючись до рівного дихання Віті, що спав поряд. Третє ліжко було порожнім: Павло ніс вахту. Вітя з Павлом сьогодні розтривожили його думки, і Бурмакову вперше захотілося пофантазувати просто так, не вдаючись до науки.

Зустріти людину іншої цивілізації… Він цьому присвятив своє життя. Невже надія так і залишиться надією, невже це зробить не він, невже відкрити населені планети призначено комусь іншому? Кривдно. Але ж він і так багато зробив, що ж йому ще не вистачає? Зустрічі? Але не можна ж, щоб все діставалося одному. Йому годі нарікати на долю. А та зустріч на Марсі? Пам’ятник, який він побачив, — це ж свідчення Розуму, чужого, неземного, проте близького людині. Як він не подумав про це раніше? Можливо, він стояв біля витоків зустрічі з тими, хто залишив свої незрозумілі сліди не тільки на Марсі, а й на Землі?

Думки йшли далі. Він бачив чудову планету, залиту яскравим сонячним світлом, прекрасні міста з широкими вулицями, повними машин, і багатоповерховими будинками, великі зелені ліси, населені різними звірями, птахами. А над усім цим панувала людина — схожа і не схожа на земну: сильна, вольова, розумна. Вона підпорядковувала собі сили природи, вона проникла в космос. Її посланці залишили по собі макет Галактики на Марсі, Баальбекську веранду на Землі…

Ні, в такому стані Бурмаков заснути не міг. Він встав, поправив ковдру на Вітіному ліжку і ввімкнув телескоп.

У телескопі попелястим сяйвом світилася сіра маса Плутона. І Бурмаков раптом відчув, що йому хочеться повірити в жарт Віті й Павла.

6

«Набат» ліг у дрейф на орбіті штучного супутника Плутона. Позаду залишилися мільярди кілометрів, важкі випробування, перевантаження, пов’язані з розгоном і гальмуванням корабля. Перед вирішальним штурмом планети екіпаж отримав невеликий перепочинок. Стомлені довгою дорогою, люди насолоджувалися невагомістю, на якийсь час забувши, що вони знаходяться майже біля мети своєї багатомісячної подорожі.

Першу вахту поблизу Плутона Бурмаков узяв собі. Ні Павло, ні Вітя не протестували. Космос за цей час втратив для них новизну і незвичність, і те, що поряд чужа і загадкова планета, раптом стало само собою зрозумілим і таким, що не викликає гострого інтересу. Вони не припадали до окуляра телескопа, до ілюмінаторів, не обмінювалися думками і припущеннями, як це було поблизу Марса. Вони підкорилися рішенню командира і спокійно пішли спати.

Дивною була ця планета. Шість її радіусів відокремлювали поки людей від неї, але здавалося, що вона вже тримає їх біля себе невидимими і міцними узами. Час від часу «Набат» здригався, на якусь частку секунди напружувався, немов роздумуючи, продовжити свій біг чи повернути до похмурої чорної поверхні кулі, що закрила собою половину неба, потім знову мчав далі.

Щось схоже було, коли пролітали Юпітер. Там теж повсякчас відчувалося могутнє тяжіння вируючого гіганта. Але там воно було постійним. А тут?..