Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 48)

А от хто мене найбільше здивував, то це Петько Макогін. Ми з Грициком саме поспішали до школи, коли він заступив нам дорогу перед самісінькою греблею.

Я подумав, що Петько знову взявся за старе і застережливо загарчав:

— Не підходь, бо зостанешся без штанів!

Проте в Петька на думці було інше.

— Привіт, — сказав він Грицикові, і голос у нього був зовсім не ворожий. Тоді тицьнув пальцем у мій бік і запитав: — Це правда, що він загриз вовка?

— Правда, — з гордістю за мене відказав Грицик. — Він…

Проте доказати Грицик не встиг, бо на нього з радісним галасом налетіли Сливка з Даньком, підхопили його під руки і ми всі подалися далі.

На закруті я озирнувся. Макогін усе ще стояв біля греблі й дивився в наш бік. Що в нього було на думці, не відаю. Проте мені чомусь здалося, що Петько був не проти, аби замиритися з нами.

На всяк випадок я залишився на перерву, аби пересвідчитись, так це чи ні. Виявилося, що я не помилився. На перервах ні сам Петько, ні його друг Козулька нікого й пальцем не зачепили. Хіба що від Макогона відлетів один п’ятикласник, та й то лише тому, що сам з розгону втелющився в нього. Мало того, коли ми з Грициком та Яринкою утрьох поверталися зі школи, Петько навіть не подумав галайлакати нам услід.

А ще я завважив, що Макогін і Козулька поводилися наче чужі. При мені вони жодним словом не перекинулись. Мабуть, Петько не пробачив Стасові його боягузтва.

— Здається, з цього Макогона ще вийдуть люди, — сказав мені дядько Бровко, коли я розповів йому про свої спостереження.

— Ага, — згодився я. — Може, він з моїм Грициком ще разом ходитимуть на риболовлю. Як Грициків татко з сільським агрономом.

— Теж мені, знайшли заняття, — буркнув Бровко. Схоже, він не полюбляв риболовлі. Я теж. Мені було б набагато цікавіше, якби Петько по-дружньому умостив Грицика собі на плечі, і вони почали б штовхатися з іншими старшокласниками.

А якби я тебе вкусив?

А життя тим часом бігло собі та й бігло. Трави на узбіччі витяглися ледь не до мого живота, зацвіли й відцвіли дерева, на них зарясніли маленькі плодики, а дітки пані Малюшки почали вибиватися в кури.

Навіть я — і то підріс. Суджу це з того, що вчора дядько Бровко сказав мені:

— А ти, Кудлатику, нівроку вже витягся. Незабаром і мене переростеш.

— Жартуєте, дядьку, — не повірив я, бо мені й уві сні не могло привидітися таке.

— А ти перевір, — запропонував він.

Я перестрибнув через перелаз і став поруч із дядьком. І справді, голови наші були майже на одному рівні. Хіба що в грудях дядько лишався чи не вдвоє ширший.

Підросла й Найда. З дівчиська вона перетворилася на таку паву, що від неї не могли відвести погляду не тільки воронівські пси, а й самі люди.

— Ти диви, яке гарне собача, — почув я недавно, як одна тітка казала другій біля крамниці.

— Атож, — згодилася інша. — І глянь лишень, як вона любить свою хазяйку! Ні на крок не відходить від неї!

А Найда бігла поруч з Яринкою, і обидві вдавали, ніби це мовилося не про них. Хіба що в Яринки порожевіли щічки, а в Найди хвостик сам собою закружляв від задоволення. Та найбільше з того радів я. Мені так і хотілося загавкати на весь світ: дивіться, яка вона гарна! Найкраща у всенькому світі! І я їй — не якийсь там бантик збоку, а захисник і вірний товариш!

Саме в ці дні я зрозумів, що літо — то найкраще з того, що є на цій Землі. Особливо для хлопчаків. Адже влітку не треба ходити до школи, і кожен може займатися тим, що йому більше до вподоби. Хоча, звісно, треба було щось робити і біля дому. Грицик, наприклад, із самісінького ранку допомагав матері полоти город, боротися з колорадськими жуками, збирати огірки. І, звичайно, поруч з ним був я. Після роботи ми споліскувалися під літнім душем, Грицик причісувався перед люстром, і ми вирушали на прогулянку. І хоч як це дивно, наші прогулянки майже завжди збігалися в часі з прогулянками Яринки та її вірної Найди.

А коли пригрівало сонце, ми з Грициком вирушали до лісу чи до Сули, де вода була така м’яка й тепла, що й вилазити з неї не хотілося. Під вечір хлопці бігли до стадіону, і там Грицик забивав такі голи, що уболівальники аж долоні відбивали від захвату. Тож і не дивно, що додому ми поверталися ледь живі від утоми.

Проте вже кілька днів я лежав біля буди і тоскно дивився на вікно, за яким виднілася Грицикова голова. Мій друг схилився над ноутбуком і вистукував на клавішах так, що йому міг би позаздрити найпрацьовитіший із дятлів. Грицик навіть про стадіон забув.

Справа в тому, що кілька днів тому ми потрапили на очі Наталі Петрівні. Вони з Яринкою йшли до парку і про щось жваво розмовляли. Наталя Петрівна відповіла на наше привітання й одразу поцікавилась:

— Грицику, як ідуть справи з твоєю повістю про школу?

— Та… — почав Грицик і скосив на мене око, начебто чекаючи підказки. Але що я міг йому порадити, коли ці справи не йшли, а стояли, наче кілки, вкопані в землю! А все через той футбол і купання.

Наталя Петрівна все зрозуміла. Вона з легким докором похитала головою і сказала:

— Я веду до того, що незабаром має приїхати Письменник. А ти ж йому пообіцяв, що напишеш повість про шкільне життя…

— Так, обіцяв, — ледь чутно видихнув Грицик.

— Тож дивися, щоб я не червоніла за тебе.

— Він не підведе вас, Наталю Петрівно, — вступилася за Грицика Яринка. — Він мені вже розповідав, що буде в тій книжці. Навіть дванадцять сторінок дав почитати. І сказав, що це ще далеко не все.

У Грицика почервоніли вуха, і я знав, чому. Адже, крім тих сторінок, у нього нічого більше не було.

Тож тепер, аби не осоромитись, Грицик безнастанно вистукував клавішами. Я навіть гадав, що він боявся осоромитись не так перед Письменником, як перед Яринкою. А я лежав біля буди і мучився, бо не знав, чим йому допомогти.

Першим про письменницький приїзд сповістила, звісно, панна Таксистка. Ми з Грициком саме збирали огірки, коли вона пролетіла повз наші ворота з несамовитим вереском:

— Письменник приїхав! На білій машині! Баба Христя вже ліпить для нього вареники з вишнями!..

Ми з Грициком все зрозуміли і подалися на подвір’я баби Христі.

Письменник сидів під грушею і щось завзято вистукував на своєму ноутбуці. І вигляд у нього був такий піднесений, наче він з козацькою шаблею навпереваги летів на ворога.

— О, привіт, козаче! — вигукнув він, забачивши Грицика. А тоді кивнув на теку, що її Грицик тримав під пахвою. — Бачу, ти прийшов не з порожніми руками…

— Так, — сором’язливо озвався Грицик.

— Неймовірно! — вигукнув письменник своє улюблене слово. — Ану ж поглянемо, що в тебе вийшло…

Читав письменник дуже цікаво. Він ніби не читав, а розмовляв з кожною сторінкою.

— Так-так, — притакував він на першій сторінці. — Непогано, дуже непогано…

— Цікаво… дуже цікаво… — мурмотів на другій.

— Та невже таке може бути? — не повірив він на третій.

— Ого! — сказав на четвертій.

Перегорнувши останній аркуш, Письменник перевів подих, наче після швидкого бігу, і похвалив Грицика:

— Молодець! Бачу, що твої друзі не нудьгують. Це ж просто неймовірно, як ви наполохали того мисливця за конваліями! А цей приручений орел… Він і справді бігав за татом?

— Ходив, — уточнив Грицик. — Перевальцем, наче гусак.

— Неймовірно… І з пошуками артефактів у тебе непогано вийшло. В мене таке враження, ніби це трапилося не просто з якимись хлопцями, як ти пишеш, а саме з тобою та твоїми друзями… Чи не так?

Грицик збентежено опустив очі. А я тільки хвостом покрутив: виявляється, гість баби Христі, як і небесний Барвінок, бачить геть усе!

— І Кудлатик у тебе просто пречудовий… — Письменник кинув на мене усміхнений погляд. — Невже він і справді подужав вовка?

Ми з Грициком одночасно кивнули головами: так воно й було.

— Запитайте будь-кого, — для певності додав Грицик.

Письменник був такий вражений, що навіть не сказав «неймовірно». Тільки кліпнув очима. Тоді відкинувся на бильце лавиці й почав трохи іншим голосом:

— Це все, звісно, чудово, але тут є трохи помилок і русизмів. От, наприклад, ти пишеш «більш гарно, більш цікаво». Нашою мовою це можна сказати одним словом — «гарніше, цікавіше».

Грицик вдячно похитав головою.

— Або ось тут, бачиш, написано «предивилися до нього». Я, щоправда, здогадався, що це мало бути «придивилися», але…

Грицик почервонів.

— Та то я… — тихо мовив він.

— Гаразд, — не дослухав його Письменник і перегорнув сторінку. — А ось тут чорним по білому написано…

І він ще кілька разів зачитував якісь неправильні, на його думку, слова, після чого бідний Грицик червонів ще дужче.