Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 49)

Мені це не дуже сподобалось, тому я застережно прогарчав до Письменника:

— Ви обережніше. Це ж вам не хто-небудь, а мій Грицик!

Проте Письменник не звернув на моє гарчання жодної уваги і заповзявся вичитувати далі. А ось тут ти пишеш так, а краще було б…

Мені стало шкода Грицика, і я не витримав.

— Замовкніть! — щосили гаркнув я на Письменника. — Я нікому не дам збиткуватися з мого Грицика!

А щоб Письменник повірив, що це не жарти, я прихопив зубами холошу його штанів. Гадав, що після цього він підстрибне, як ото Козулька, і почне вибачатися. Проте Письменник чогось не підстрибував.

Я підняв голову й побачив, що він теж дивиться на мене. Але не злякано, а так, ніби я прихопив не його холошу, а чиюсь іншу.

— О, виявляється, в тебе є захисник, — усміхнувся Письменник. — Він, мабуть, вважає, що я тобі погрожую?

— Та ні… — почав Грицик і зненацька цитьнув на мене. — Кудлатику, перестань! — вигукнув він.

— Зачекай, — зупинив його Письменник. — Я сам хотів би з ним побалакати.

Він присів переді мною так, що його голова опинилася на рівні з моєю, і якийсь час вдивлявся мені в очі.

— Гадаєш, я роблю зауваження твоєму другові просто так? Зовсім ні. Я хочу, аби він зрозумів, що нічого не дається без праці. Треба добряче попітніти для того, щоб усе вийшло як слід. От взяти тебе. Тобі ж не просто далася перемога над тим вовчуром?

Я щосили гупнув хвостом об землю: ого, ще й як непросто! Якби я не пройшов колись козацької науки, то ніколи б його не здолав!

— Отож, — втішено кивнув Письменник. — А тепер я хотів би порадитися з вами…

Мить, зупинися!.

Грицик летів як на крилах. Я ледве встигав за ним.

Виявляється, після перших відвідин Письменникові так сподобалися наші краї, що він надумав ближче з ними познайомитися. І для початку вирішив пройти на веслах якщо не всю Сулу, то бодай її частину.

— Колись ваша річка була порубіжжям між татарським степом і землями нашої Руси-України, — пояснив він. — От я й подумав: а чом би нам з вами тиждень-другий не подихати старовиною?! А заодно й подивитися, як змінилися ті місця.

І для цього він уже дещо зробив: придбав кілька надійних човнів, роздобув два просторих намети. Лишилося підібрати належну команду.

Команду ми почали підбирати, як тільки баба Христя поставила перед нами глибоку миску вареників. А коли в ній нічого не лишилося, команда вже була підібрана. До неї увійшло п’ятеро дужих старшокласників (причому, хоч як це дивно, Грицик запропонував Петька Макогона), а також Грицикові друзі Данько Орлюк та Васько Сливка.

— Це для того, щоб не казали, ніби ми на менших не звернули уваги, — пояснив Письменник. — А тобі, Грицю, я пропоную стати нашим літописцем. Бо пишеш ти дуже цікаво. Ну, то як, згода?

— Згода! — не задумуючись, вигукнув Грицик.

А за кілька хвилин ми з Грициком уже навперегін гнали попід парканами й тинами, аби якомога швидше повідомити членам команди про майбутню мандрівку. Куди саме треба було бігти, ми знали, адже на стадіоні вже давно бухкав м’яч. А де м’яч — там і хлопці.

Я біг за Грициком і радів, що нарешті вдалося втерти носа панні Таксистці. Адже ми, а не вона, першими розповімо про таку новину!

— Швидше, Кудлатику! — підганяв мене Грицик. Не озираючись по боках, він вихопився на дорогу. — Не затримуй…

Все сталося блискавично.

З-за рогу на великій швидкості вилетіло авто. Завищали гальма, хтось нажахано скрикнув. Ще мить…

Щосили рвонув я на Грицика і з усього розгону вдарився йому в спину. Встиг ще помітити, як він відлетів на узбіччя. А тоді все моє тіло пронизав неймовірний біль і світ поринув у небуття…

— Привіт, Кудлатику! Ну, як живеш?

Голос долинав із неймовірної далечини і водночас був зовсім поруч. І належав він Санькові. Тому Санькові, якого я добре знав ще з козацьких походів.

А от і він сам. З’явився ніби невідь-звідки. Щойно його не було, і ось він — здоровецький, усміхнений! Тільки зморшки на чолі видають, що він не так уже й мало пережив. Та ще очі. У колишнього Санька вони були якісь напружені, наче намагалися угледіти щось недосяжне для інших. А в цього Санька були очі людини, яка вже знає, чим все закінчилося. І ще над головою погойдувався ледь помітний німб. Схоже, не простою людиною був Санько в цих місцях!

Звідкілясь з’явилася копичка щойно скошеного сіна. Санько всівся на ній і з насолодою вдихнув її пахощі.

— Ну, то як живеш, Кудлатику? — повторив він.

— Та хіба я живу? — здивувався я. — Мене ж тільки-но збила машина.

Санько примружив око:

— І ти думаєш, що лежиш зараз на узбіччі непорушний і понівечений? — запитав він. — Чи не так?

— Так, — згодився я. — Втім…

— А ми ж, бач, оце сидимо поруч і розмовляємо… — Широка посмішка осяяла Санькове обличчя. — І мушу тобі сказати, що я страшенно радий цій зустрічі.

— Я теж, — щиро зізнався я. — От тільки не знаю, де я зараз перебуваю…

— На небі, Кудлатику, на небі! Ти тепер майже такий небожитель, як і я.

— І як тепер мені до тебе звертатися… — почав було я.

— Та яке це має значення! Втім, коли хочеш, можеш називати мене, як і раніше, Саньком. — Він уважно оглянув мене. — А ти майже не змінився з того часу, коли ми востаннє бачились. І так само цікавий до всього, так?

— Ага, — погодився я.

— То що ж тебе зараз цікавить?

— Розумієте… Розумієш, я ніяк не можу збагнути, чому ми, звірі, пам’ятаємо геть усе, що з нами було, а от люди не пам’ятають нічого. Чому це так?

Санько кумедно зморщив кінчик носа, ніби під ним провели травинкою.

— Як би тобі, Кудлатику, сказати… На це точної відповіді в мене немає. Самі лише здогади.

— Але ж ви… ти — всемогутній!

Санько потягся так, що аж кісточки захряскали.

— Все, Кудлатику, залежить від того, як на це дивитися, — почав він. — От, наприклад, твій Грицик вважає, що старшокласники всемогутні. Але вони думають зовсім інакше. Для них всемогутнім є вчитель. Так що все пізнається в порівнянні.

— То ти що… Невже й досі вважаєш себе учнем?

— Якоюсь мірою так. Усі ми, Кудлатику, учні. Бо часто те, у що ми віримо сьогодні, завтра може здаватися геть іншим.

— І все ж, чому ми, звірі, пам’ятаємо, що з нами було, а люди — ні? — не відступався я.

Санько відповів не одразу.

— Мені здається, ви, звірі, пам’ятаєте своє минуле тому, що просто живете собі, та й годі. А от люди — вони можуть ще й щось творити. Себто втручатися в те, що вже існує. А за всяке вміння треба чимось розплачуватись.

— Чим же вони розплачуються?

— Гадаю, забуттям.

— Ага, — здогадався я. — Забуття дається людям для того, щоб вони не дуже багато наробили дурниць?

Санько з цікавістю примружив око.

— Звідкіля ти це взяв?

— Ну… Мій Грицик, буває, такого натворить, що й сам не радий…

Санько зареготав так, що ледь не звалився з копички.

— А з тебе, Кудлатику, ще будуть люди, — відсміявшись, сказав він. — Молодець! Недарма Барвінок не нахвалиться тобою!

— Ти його бачив?

— Так. Він приходив до мене прощатися.