Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 50)

— Прощатися?

— Еге ж. Розумієш, він таки знайшов свого Швайку. І знаєш, де? На Лемзі. Вона в паралельних світах друга від Землі. На ній життя майже таке, як було у нас, коли ми з тобою козакували. І Пилип там зараз бореться за те, за що віддав життя тут, на Землі. Тож Барвінок, як тільки про це довідався, покинув геть усе і подався йому на поміч. І, здається мені, що в них бодай на Лемзі все вийде якнайкраще.

— Оце гарна новина! — не втримався я.

— Атож! — кивнув головою Санько. — Проте, Кудлатику, давай-но краще погомонімо про твої справи. Ось ти зараз ніби зупинився на роздоріжжі. Твоє земне життя майже обірвалося, але попереду на тебе чекає ще безліч миттєвостей. І одна цікавіша за іншу. То, коли хочеш, я можу допомогти тобі вибрати будь-яку з них. Ну, скажімо… Ти пам’ятаєш, як приблизно десять тисяч років тому тебе розірвав печерний ведмідь?

— Пам’ятаю…

— То хочеш, я влаштую так, аби все стало навпаки? Щоб лев промахнувся, а ти вчепився йому в горлянку і цим допоміг своїй зграї подужати його.

Я завагався. Уявив собі, як ми сидимо навколо непорушного лева і самі не віримо в те, що наша зверху.

— Звісно, хотілося б… Тільки як бути з моїм Грициком? Що він зараз робить?

Санькові очі на мить посмутніли.

— Те, що й усі в таких випадках. Побивається за тобою.

— Ні, тільки не це! — вихопилося в мене. — Я не хочу, щоб Грицик побивався за мною! Я хочу, щоб йому було добре! Хочу бути поруч із ним!

Санько зітхнув.

— Я тебе розумію, — сказав він. — Тобі важко розлучатися з тими, до кого прикипів душею. І їм теж нелегко. Проте життя на цьому не закінчується. Воно вічне, і складається з безлічі життів. Варто тільки сказати: «Мить, зупинися!» — і здійсниться те, що ти задумав. Як на Землі, так і на інших планетах. Ти хотів би прожити наступне життя на Язмелі, Лемзі чи ще десь?

— Не хочу, — відказав я. — Краще, ніж на Землі, немає більше ніде.

— Це правда, — згоджується Санько. — Тоді пригадай якісь моменти, які ти прожив на ній.

Я почав пригадувати. Проте окрім того, як ми були разом з Грициком, нічого кращого пригадати не міг.

— Зачекай, — прийшов на допомогу Санько. Здається, він знає навіть про те, про що я думаю. — Я чув від Барвінка, що одна з твоїх мрій — бігати по луках із Найдою?

Я уявив, як ми це робимо, і мені аж млосно стало, — така вона гарна, така весела та усміхнена!

— А як же Грицик? — завагався я. — Він що, піде з нашого життя?

— Та ні. Він може з’явитися перед вами з Найдою будь-якої миті. Наприклад, ви собі ганяєтеся за метеликами, а він вийде, скажімо, з крамниці, усміхнеться до вас і скаже: «Які ж ви гарні, Найдо й Кудлатику!». І йде собі геть. Проте вам і в голову не приходить побиватися за ним, бо ви знаєте, що живе він десь неподалік і ви можете зустрітися з ним, коли захочете. То як тобі таке?

О, це було б чудово!

Я уявив, як ми, захекані, прибігаємо до його двору, а він виходить до нас і радо усміхається… Ні, трохи не так: він виходить до нас не сам, а разом з Яринкою!

Я щасливо зітхнув і відразу спохопився. Так, це було б чудово, але ж зараз Грицик не усміхається до мене, а навпаки — побивається за мною…

— Я хочу бути поруч з ним! — вигукнув я.

Санько співчутливо кивнув головою і кілька разів поглянув на мене. Здається, він щось хотів сказати і не наважувався. Нарешті почав:

— Пам’ятаєш, як ти вирішив піти з життя слідом за Коцюбою?

— Пам’ятаю, — відказав я. — Спасибі, що не дав цього зробити.

— Нема за що. То я тоді дивився на тебе і думав: от би й мені мати такого вірного друга…

Ми довго мовчимо. І мені чомусь стало шкода Санька. Такий всемогутній, а мріє про друга. Зовсім як мала дитина.

— Ти ж так дружив з Грициком, — нагадую йому. Ніби не розумію, що він має на увазі мене.

— Ми й зараз дружимо. Але він подався на Лемзю. Тож чекаю не дочекаюся, коли він повернеться звідтіля.

— Тоді… Але ж він перед цим має там померти…

Санько дав мені легкого щигля.

— Кудлатику, затям: для справжньої дружби це не має ніякого значення. Бо вона вічна, як і саме життя.

Ми замовкли. Звідкілясь з’явилася велика бабка. Вона пошурхотіла своїми сухими прозорими крильцями і всілася Санькові на плече.

— А можна мені побачити, що там зараз робиться без мене? — запитав я.

І я опиняюся на хмаринці, схожій на ту, на якій Барвінок приплив до Воронівки. На ній так гарно, що аж погуцикати хочеться. Проте я гамую це бажання і дивлюся вниз. Там повільно пропливає земля. А ось і сама Воронівка — з садами, болотами, лісом і хатами. Мимоволі мій погляд падає туди, де мешкає Найда. Вона лежить посеред двору, сховавши писочок між лап. З її горлечка вилітає жалібне скімлення, і я звідкілясь знаю, чому вона плаче — Найда щойно довідалася, що я потрапив під машину. Дядько Бровко теж про це знає — он сидить біля повної миски, але навіть дивитися на неї не хоче. Його погляд звернений на бабу Маруську, що неприкаяно никає від порога до літньої кухні. Я навіть чую, як він її втішає:.

— Не переймайся, сусідко, — каже він. — Якось воно та перемелеться. Все одно нашого Кудлатика вже не врятуєш.

— Та знаю я, знаю, — відказує баба. — От тільки жаль, що гинуть такі гарні й молоді, а ми з тобою все ще ряст топчемо…

По душі моїй наче хтось м’якою лапкою провів. Таких слів баба про мене ще не казала.

Так, усе це добре, але де ж сам Грицик? Де ж мій найкращий у світі друг? У дворі його немає. Немає і біля школи. Біля клубу теж не видно. Ага, осьдечки він — сидить на лавці біля ветеринарного пункту, де його тато лікує корів, коней та інших тваринок. Звідкілясь мені відомо, що Грицик щойно приніс мене сюди і його тато робить мені операцію. Ага, ось він, себто я, — лежу розтерзаний і закривавлений, а Грициків тато копирсається в моїх нутрощах чимось гострим і лискучим. А сина він, ясна річ, виставив за двері, бо не годиться малим дивитися на таке.

Грицик обхопив голову руками, і його сльози повільно скрапують на спориш.

— Кудлатику, любий мій… — схлипує він. — Як же я тепер без тебе…

І мене стискає такий жаль, що я й не знаю, звідки в мене сила з’явилася. Напружуюся так, що аж у голові задзвеніло, — і знову опиняюся перед Саньком.

— Я хочу повернутися на Землю! — кричу йому. — Я мушу бути разом з ними, чуєш! Не можу на них таких дивитися!

А щоб моє прохання було ще вагомішим, щосили гавкаю:

— Мить, зупинися!

Санько засміявся.

— Гаразд, — сказав він. — Коли ти вже так хочеш…

На мить його очі примружуються і мені здається, ніби вони зазирнули мені всередину.

— Еге ж, добряче тебе потовкло, — врешті каже він. — Але нічого, зараз ми допоможемо Грициковому батькові…

Як саме він збирається допомогти, я не знаю. Та й ніколи гадати, бо Санько випростується і полегшено зітхає:

— О, тепер вже набагато краще. Поспішай до свого Грицика, а я зачекаю!

«Як і на того Грицика, що зараз на Лемзі?» — хочу запитати я, проте вже пізно: він легенько доторкнувся до мене — так, ніби погладив, але дотик був такий могутній, що я млинком полетів крізь сутінь і спеку, крізь проміння й дощі. А тоді опинився на чомусь не дуже твердому, проте й не м’якому. В грудях і голові пекло, але терпіти можна. Звідусіль долинали пахощі свіжого сіна.

— Татку, він не вмер? — зненацька пролунав над самісіньким моїм вухом такий рідний голос, що мені аж серце затріпотіло від любові і ніжності. Адже то був голос мого Грицика!

— Повір, синку, я зробив усе, що міг. — Це вже подав голос Грициків татко. — Дивна річ, — пояснює він комусь. — Мені вже здалося, ніби в нього серце має от-от зупинитися, а воно раптом узяло й забилося, як той годинник!.. Просто очам своїм не повірив!

— А мене над усе вразила відданість і мужність цього малого песика, — втрутився ще один голос. — Ні, це просто неймовірно! Гадаю, що коли в собачому роду є свої святі, то Кудлатик напевно стане одним із них.

Стривай, колись я чув ці слова. Їх промовляв Вирвизуб. Але чому цей голос належить Письменникові?

З величезним зусиллям розплющую очі. Так, це він. Стоїть поруч із Грициковим татком і витирає очі хустинкою.

— А ти, друже Грицю, не забудь у своїй книжці дописати, що саме він урятував тобі життя, — каже він. — Ти просто мусиш це зробити, розумієш?

— Розумію… — відказує Грицик згорьованим голосом.

Я Грицика ще не бачу, але відчуваю, що він зовсім поруч.

Раптом щось гаряче й солоне скрапнуло мені на ніс. І ще, і ще раз. Ти що, плачеш, Грицику? Тобі здається, що ми вже ніколи не зустрінемось, еге ж? Ет, який ти в мене ще дурненький! Тобі навіть невтямки, що я нікуди не щез, що я завжди буду поруч з тобою!

— Тату, він поворухнувся! — чую його неймовірно радісний крик. — Він живий! Він оком кліпнув!

Та живий я, живий! І в нас із тобою, Грицику, попереду ще ціле життя. А воно, як слушно казав Санько, не закінчується ніколи.