Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 47)

Раптом мені здалося, що Гирко забув про свій живіт, і я стрибнув, аби вчепитися в нього. Та це була неприпустима помилка. Гирко ухилився, а за мить я відчув, що його ікла вчепилися у мій зашийок.

Це було все. Я з усіх сил намагався вирватися, проте Гиркові ікла підбиралися до моєї горлянки все ближче й ближче. Я задихався, перед очима закружляли чорні комарики. Так, це було все.

Ні, не все! Від курника долетів нажаханий вереск Сестрички, а за ним люте шипіння. А тоді мої вже вибалушені очі побачили, як, вигинаючись у стрибку, баба Маруська летить до нас. Гирко теж скосив на неї очі, і його щелепа обвисла. Мабуть, йому привиділося, що на нього жене хоч і мала, та все ж люта й нещадна язлемська котягра. Він полишив мій зашийок і стрибком розвернувся в її бік. Переді мною промайнула його незахищена горлянка, і я з останніх сил вчепився в неї…

А коли отямився, то побачив, що стою посеред двору над Гирковим тілом і метляю головою, намагаючись вивільнити свій рот від вовчої шерсті. Поруч зі мною усе ще загрозливо горбилася баба Маруська. Її пазурі були червоні від крові.

— Молодець! — похвалила вона мене. — От тільки битися ще не навчився. А тепер гайда до Бровка! Чуєш, що там робиться?

І справді, з-за тину усе ще лунало люте гарчання.

Проте допомагати дядькові не довелося. Скрипнули сінешні двері й на порозі з’явився напіводягнений Грициків тато з коцюбою в руках. А з-за його спини визирав Грицик. Тато поглянув в один бік, у другий, і поскаржився:

— Нічого не бачу. То що ти почув, синку?

Гарчання в сусідньому дворі припинилося. Натомість над тином злетіло довге тіло і щезло в городах.

— Зачекай, — відказав Грицик. — Я зараз…

Він щез у сінях і за мить над вхідними дверима спалахнуло світло. Татко ще раз пройшовся поглядом по двору і побачив нас.

— Овва, — вражено присвиснув він. — Та тут, видно, билися не на життя, а на смерть!

Тримаючи коцюбу напоготові, батько наблизився до місця бійки і зупинився перед Гирковим тілом.

— Вовк… — розгублено мовив він. — Звідкіля він тут узявся?

А от Грицика вовк цікавив набагато менше. Він кинувся до мене і обхопив за шию.

— Ти живий? З тобою все гаразд? — злякано спитав він і зразу перейшов на крик: — Татку, мій Кудлатик увесь у крові!

Батько взяв мене на руки і поніс ближче до світла. В сусідньому дворі грюкнули двері, і сонний голос поцікавився:

— Гей, сусіде, що за ґвалт? — а тоді голос переріс у зойк. — О Господи! Це що, вовк? І мій Бровко на ньому…

— Еге ж, — відгукнувся Грициків татко, оглядаючи мої рани. — Схоже, до нас приходили непрохані гості. Але наші герої дали їм гарного прочухана.

— Герої, — зневажливо муркнула баба Маруська, зиркнувши у мій бік. — А про мене, бач, жодного слова. Начебто й не я стрибнула на голову тій Сестричці, начебто й не я розірвала вухо цьому зайді…

І вона взялася вилизувати з-під пазурів кров. А Грициків татко змастив мої рани якоюсь пекучою рідиною і наклав на них бинти.

— От і все, — сказав він. — Тепер, синку, бери свого відчайдуха на руки і віднеси до буди.

— Він виживе? — Грицик ніяк не міг заспокоїтись. — Він житиме, татку?

В його голосі було стільки тривоги за мене, що я не витримав і вдячно лизнув його в ніс.

— А чого б то він мав померти? — повів плечем Грициків татко. — Трохи відлежиться і знову буде як нова копійка.

Проте відлежуватися я не став. Долаючи біль, звівся на ноги і подався слідом за Грициком та його татком до сусіднього двору.

Дядько Бровко усе ще лежав на величезному вовкові. Він ледве дихав. Навколо них розлилася ціла калюжа крові.

Оглянувши дядька, Грициків татко похитав головою.

— Тут справи гірші, — сказав він. — Набагато гірші.

— Врятуй мого Бровка, Тимофію Івановичу… — Сусіда благально приклав до грудей долоню. — Зроби, що можеш. Я перед ним у великому боргу. Вовки, мабуть, хотіли розірвати мою корову, а він не дав їм цього зробити!

Замислений Макогін

Кілька днів ми з дядьком пролежали на соломі в нашій повітці, де Грициків тато нас лікував. Власне, мене лікувати не було потреби, бо я відбувся тільки розірваною шкірою та кількома подряпинами.

Тому замість лежати я одразу подався до Найди, аби розповісти про нашу перемогу в смертельній сутичці з лісовими зайдами.

А от на дядькові живого місця не було. Він ледве дихав. Йому бракувало сил навіть застогнати, коли Грициків тато віддирав бинти з його страшних ран і змащував їх чимось дуже бридким на запах. Сусіда підсунув під самісінький дядьків ніс велику миску з питвом та їдлом, проте навіть це не змусило того прийти до тями.

Прочумався дядько лише на третій день.

Він розплющив очі, повів ними по стінах і ледь чутно прогарчав:

— Де я?

— У нашій повітці, — відказав я. — Грициків татко лікує нас.

— Ага, — сказав дядько і знову заплющив очі.

Спав він аж до вечора, а коли прокинувся, то відразу поворушив носом і зауважив:

— Десь воно гарно пахне. Кудлатику, ти не знаєш, де саме?

— Та у вас же перед носом, — підказав я.

Повільно, мов сновида, дядько дотягся писком до миски й заходився хлебтати — спочатку ніби неохоче, а потім розійшовся так, що й язика не стало видно. Тоді у ситій знемозі відкинувся на підстилку, відхекався і сказав:

— Спасибі тобі, хлопче…

— За що? — здивувався я.

— За те, що врятував мене.

— Я? — отетерів я. — Ви, мабуть, жартуєте, дядьку?

— Нічого подібного. Ти там чогось завовтузився, і я виліз, аби поглянути, що та як.

— На мене теж вовк напав, — пояснив я.

— Та ну?! — не повірив дядько. — І ти, ще такий малий, відбився від нього?

— Якби не наша баба Маруська, то, може, й не відбився б, — зізнався я. — Я вже задихався, а вона раптом як зашипить, та як стрибоне йому межи очі! А я вгледів вовчу горлянку і вчепився в неї… А ви як врятувалися, дядьку?

— Мене нашийник спас, — пояснив він. — Розумієш, підбіг я до тину, аби дізнатися, що за шум зчинився у вашому дворі. І тут через нього стрибають прямо на мене двоє лісових зайд. Мабуть, гадали, що схоплять мене, мов горобчика. Але завдяки тобі я вже був готовий до всього. Тому не встигли вони й приземлитися, як я вчепився в горлянку найближчому з них…

Дядькові ще важко було говорити, і він на хвилю замовк. Помовчавши, повів далі:

— Ну от. Стискую я йому горлянку з усіх сил, а його вовчиця — хап мене за плече! Хоче, бачте, щоб я полишив її напарника і розвернувся до неї. Але ж і я не з лопуцька зроблений. Я теж розумів, що коли відвернуся від її напарника, то він прийде до тями, і тоді супроти двох мені вже не встояти. Отож вона шматує мене, мов якусь ганчірку, а я, знай, тільки сильніше стискую щелепи на горлянці її напарника. Ну, думаю, бодай одного з них точно порішу. І тут, на моє щастя, вона вчепилася мені в горлянку.

— В горлянку?! — жахнувся я. — Та це ж кінець!

— І вона теж так думала, — дядько розплився в широкій усмішці. — Але не знала, що на шиї в мене є ось це… — він повернув до мене шию, аби я розгледів на ній товстий шкіряний нашийник та ще й металеву пластину на ньому. — То вона вчепилася в нього, аж ікла їй заскреготіли. Тисне з усіх сил і ніяк не може збагнути, чого моя шия така непіддатлива? А тоді у вашому дворі засвітилося світло, і вона дременула в городи. Коли ж дивлюся, а мій здоровило вже непорушний…

Як ви гадаєте, кого ми побачили, як тільки дядькові дозволили переступити поріг повітки? Ну, звісно ж, панну Таксистку. Точніше, її цікавий писок, що визирав із-під воріт. Ми навіть привітатися не встигли, як писок щез, а за мить пронизливий вереск вже звіддалік оповіщав Воронівку, що з дядьком Бровком усе гаразд. Із цією звісткою панна чи не тричі оббігла село. І лише потому повернулася до нас, аби повідомити, що всі тільки те й роблять, що гомонять про нас. Мовляв, таких хоробрих собацюр у селі ще не було. І навряд чи ще колись будуть.

Проти того, що більше таких, як ми, вже не буде, я не заперечував. А от із тим, що до нас нікого не було, — згодитися я не міг. І дядько Бровко теж.

— Ну, це вже занадто, — зніяковіло прогарчав він, коли панна Таксистка подалася геть. — Бачили б вони нас, коли ми були козаками!

І не було, мабуть, жодного неприв’язаного собаки, який не прибіг би подивитися на нас. Але панні Таксистці й цього було замало, тому вона подалася до сусідніх сіл. І, мабуть, нарозказувала про нас такого, що привела за собою не менше десятка чужаків, аби й ті переконалися, що вона гавкає чистісіньку правду.

На другий ранок над нашою хатою закружляв орел. Він спустився так низько, що я міг розгледіти його страшний гачкуватий дзьоб.

— В степу і в лісі вдячні вам за те, що порішили тих зайд, — заклекотів він до баби Маруськи. — Тепер, кажуть, у нас знову запанують тиша і спокій.

— Але ж залишилася ще вовчиця, — нагадала баба.

— Та ні. Сьогодні зранку я бачив, як вона пошкутильгала на північ. Певно, ти і її встиг шарпонути? — звернувся він до дядька Бровка, який нашорошив вуха на цю розмову.

— Я? — здивувався той. — Утім, здається, щось таке було. Саме перед тим, як спалахнуло світло. Може, й справді кресонув їй по крижах.