Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 15)

— А чи не вполювати нам якусь качечку?

Мій хвіст заметлявся сам собою: ще б пак!

Людина усміхнулася. Тоді поповзла до заростей верболозу, відпиляла гостряком довгу лозину й подалася до заростей хмелю. Там вона відбатувала шмат ліани. Крекчучи від напруження, зігнула гілляку дугою і зв’язала її кінці ліаною. Потому вибрала із сушняка невеличку палицю з гулькою на одному кінці, поклала її на ліану й почала знову підкрадатися до очеретяних кущів. Обережно визирнувши з-за них, вона натягла ліану і раптово її відпустила. Ліана дзенькнула, і палиця стрімко зірвалася з неї. Почувся тупий удар і відразу за тим — короткий качиний скрик. Людина поповзла за кущі й повернулася з великим селезнем. З ним вона вчинила так само, як з рибою: густо наквацювала глеєм і закопала під вогнем. Признаюся, що такої смачної поживи я в своєму житті не куштував!

Ми провели на цьому березі кілька днів. І я був страшенно цим втішений, бо одужання, як відомо, потребує повного шлунку. А наповнювати його мені самому було не під силу. Тож і не дивно, що коли людина поверталася з поживою, хвіст мій сам собою починав вдячно стукати по землі.

Двічі навідувалися до нас собаки, проте варто було людині кинути у їхній бік тліючу гілляку, як вони знову щезали. Від нас утік навіть грізний ведмідь, коли в нього полетіло кілька палаючих поліняк. Отож за своє життя я не боявся. Мене турбувало інше — що не я, а людина здобувала поживу. Чи зможу хоч колись їй віддячити? А про те, що я вже не дивився на неї як на ворога, навіть і казати не варто. Ночами, не криючись, ми присувалися одне до одного якомога ближче. А вдень людина тільки те й робила, що полювала і годувала нас обидвох.

На жаль, за кілька днів наполохані качки перебралися подалі, і ми знову змушені були перейти на вже остогидлу рибу.

— Ні, треба щось придумати — обгризаючи сомикового хвоста, сказала людина. — Але що?

Наступного ранку вона заходилася збирати очерет і паліччя в снопи і зв’язувати їх ліанами. А коли на воді загойдалася чимала купа, людина вибралася на неї і сказала мені:

— Ну що ж, бувай здоровий!

І відштовхнулася тичкою від берега.

Я завмер. Людина що — покидає мене? Покидає самого на березі, де зграї хижаків тільки й чекають, аби погасло страшне для них вогнище?

Я підвів голову і розпачливо заскавулів.

— Як же так? — скавулів я. — Ми ж із тобою зігрівали один одного від холоду, разом боронилися від спільного ворога, і саме ти не дав мені загинути від голоду! І після цього всього ти кидаєш мене напризволяще?

Людина озирнулася. Тоді зупинила тичкою купу хмизу і здивовано вигнула брову.

— Ти не хочеш лишатися тут? — спитала вона. — Ти, вовк, хочеш плисти зі мною?

Я забив хвостом по землі: так, хочу! А тоді зіп’явся на ще неслухняні ноги і почалапав до берега.

— Ну й диво! — вразилася людина й кількома поштовхами тички повернула купу хмизу назад. Потому нахилилася й допомогла мені перебратися на хмиз. Я безсило опустився біля її ніг, а тоді (сам не знаю, як воно вийшло) вдячно лизнув руку людини.

Людина вражено закліпала очима і засміялася.

— Ну й диво! — повторила вона і відштовхнулася від берега.

Швидка течія підхопила нашу купину. Кілька разів вона підводила нас майже впритул до правого берега. Проте тільки-но ми збиралися видряпатися на нього, течія знову відбігала на середину річки. Однак людина цим не переймалася.

— Колись та виберемось, — сказала вона. — А зараз не завадило б щось уполювати.

Вона зачекала, доки течія занесе нас до лівобережної мілини, а тоді сильним поштовхом тички причалила до берега й вибралася на сухе. Тут від качви аж рябіло. Людина вполювала дві, потім розвела багаття, і ми дуже гарно провели біля нього цілу ніч. Кілька разів із-за верболозу долинав собачий запах, проте ми тим не переймалися. Нас захищало багаття.

Вибратися на наш високий берег вдалося лише на третій день. Деякий час ми відхекувалися в кущах край урвища, а коли в животах забурчало від голоду, подалися на лови. На жаль, качви на цьому березі не було, а всіляка дичина не підпускала нас близько до себе. Тож ми лягли спати голодні. А наступного дня вже мені випала нагода віддячити людині.

Трапилося це так. Щойно ми прокинулись, людина вирішила піти на лови. Я теж збирався щось уполювати, бо ноги вже починали мене слухатись. Ми саме почали розходитись у різні боки, як людина раптом припала до землі. Я висунув писка з кущів і угледів, що на водопій ідуть кілька козуль. І доки людина роздумувала, як їй повестися, я, за нашою вовчою звичкою, обійшов козуль з підвітряного боку й заходився спрямовувати їх туди, де засіла людина.

Козулі не дуже боялися мене, бо знали, що можуть бігати швидше за вовків. Але супроти загостреної палиці вони були безсилі…

Того дня я смакував свіжиною з чистою совістю. Адже в здобичі була й моя частка.

До рідних місць ми добиралися кілька днів. Звісно, можна було б дістатися і швидше, проте ми не поспішали. Не знаю, чому, але мені ще ніколи не було так затишно. Гадаю, людині теж. Вона йшла поруч, час від часу позирала на мене і всміхалася. Мені навіть подумалось, що непогано було б, якби ми йшли отак і день, і два, і ще багато-багато днів. Я навіть мріяв, що добре було б, якби й інші люди почали дружити з нами, вовками, так, як ми з моїм супутником. А що? Ми, як і люди, мало кого боїмося. А якби виступали разом, супроти нас не встояв би ніхто. Та й не треба було б днями ганятися за здобиччю. Досить людині заховатися в кущах, а ми, вовки, непомітно виводили б поживу на їхні гострі палиці.

Проте не все так склалося, як я гадав. Коли вовки з нашої зграї побачили мене поруч із людиною, їхні очі загорілися ненавистю. Навіть мій мудрий батько не втримався.

— Навіщо ти привів нашого найлютішого ворога? — прогарчав він.

— Це не найлютіший наш ворог, — заперечив я. — Він врятував мене. Ми навчилися разом полювати.

Проте переконати батька й інших вовків мені не вдалося. Вони ледве стримувались, аби не накинутись на людину прямо на моїх очах. Одначе дослухалися до моїх прохань і дали людині можливість дістатися до свого, людського стійбища.

Я подався разом з людиною. Гадав, що хоч люди виявляться розумнішими за мою зграю.

Але я помилявся. Щойно вони побачили — одразу ж здійняли ґвалт і з загостреними палицями кинулися до нас.

— Тікай! — тільки й устиг крикнути мій новий друг.

І я втік. А що мені лишалося робити?

Біля лісу мене зустріло кілька вовків. І серед них був вожак — мій батько.

— Бач, а ти ще хотів, аби ми подружилися з ними, — осудливо прогарчав він.

Та все ж ми з людиною розлучилися не надовго. За першої нагоди я прокрався до зарослого пагорба, звідкіля видно було людське стійбище. Поміж інших людей я побачив і того, з ким ми подолали такі поневіряння. Він насаджував на палицю якийсь гостряк. Я дочекався, доки він погляне в мій бік, і визирнув з кущів. Людина вітально підняла руку, а тоді, намагаючись не привертати до себе уваги, подалася в мій бік.

— Здоров був! — сказала людина. В її очах блищала неприхована радість. — То що будемо робити?

— Не знаю, — невпевнено махнув я хвостом. — Просто посидимо та й годі.

Проте мій новий друг був іншої думки.

— Як ти дивишся на те, щоб ми з тобою втекли подалі від твоїх і від моїх? — запитав він. — А там уполюємо когось і погріємося біля вогнища… Згода?

— Ясна річ! — аж вискнув я.

Спочатку ми скрадалися, аби нас ніхто не помітив, а тоді помчали так, як ніколи ще не бігали. Кущі миготіли повз нас, у вухах шумів вітер. Ми бігли, і я з кожною хвилиною відчував, як усе моє єство наповнюється радістю, як кров дужо б’є в серце, а ноги стають пружнішими. Ми бігли довго, аж доки місця полювання наших зграй зосталися далеко позаду. А тоді я навів на мого друга вгодовану сарну, і ми довго сиділи перед багаттям і внюхувалися у пахощі печеної свіжини.

На мій превеликий жаль, ці прогулянки тривали недовго. Одного дня до нас увірвався найсильніший зі звірів — печерний ведмідь. І треба було комусь першому кинутися на нього, щоб ціною свого життя відволікти увагу нападника.

І я зважився…

Легенди нашого двору

Кепсько, що Грицик нічого не пам’ятає з першої нашої зустрічі. Але йому в пам’ятку була кожна дрібниця з того, як ми велися в цьому, нашому з ним, житті. І як я спочатку смішно перевалювався з боку на бік, коли був геть малий, і як злякався першого снігу, і як тепер ми удвох ганяємо до школи. Про все це він написав у своєму ноутбуку. А ще написав про те, як пані Малюшка щодня зносила йому по яйцю, а баба Маруська привчала робити уроки.

А потім Грицик виходив у двір, всідався на лавиці під горіхом і читав усе нам.

Так було й сьогодні. Ми слухали його, затамувавши подих. Я всівся біля його ніг, баба Маруська перестала облизувати свій хвіст, а пані Малюшка навіть забула про кубло, яке щойно поглиблювала край доріжки. Ні, таки Письменник мав рацію, коли радив вести щоденник! Виявляється, немає нічого приємнішого, ніж чути про те, який ти гарний. Навіть коли й сам не віриш у це.

Нарешті Грицик закрив ноутбука, з якого читав нам про нас, і підвів очі:

— Здається, я нікого не пропустив. Ну, що скажете?

Це він запитав уже за звичкою, бо й сам добре знав, що ми йому нічого такого сказати не можемо, адже не вміємо розмовляти людською мовою. Та ми й не збиралися нічого йому казати. Лише зиркали одне на одного і думали: он, виявляється, які гарні істоти живуть поруч зі мною!