Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 14)

Зненацька я відчув, що ми котимося кудись униз. За мить мене ошпарило крижаною водою і потягло по гострій ріні. Проте й тут ми продовжували боротися не на життя, а на смерть. Я відчував, як слабшають удари мого ворога, проте і в мене вже не було сил стиснути ікла як слід. Зрештою ворог останнім зусиллям охопив мою шию так, що мені сперло подих. Перед очима затанцювали іскри, і я провалився в темряву.

Опам’ятався на березі. Моє тіло розривав гострий, невтихаючий біль. І не було сил навіть на те, аби поворухнутись. Добре, що хоч темрява в моїх очах поволі сірішала, і незабаром вони почали бачити.

Я лежав на піщаній косі. За крок від мене стрімка річка несла біле шумовиння, жовте листя, чорні гілки. Далеко за нею зводився крутий скелястий берег з червонястим вкрапленням. Такий був лише там, де селилися мої родаки. Проте дерева й кущі, що стояли над ним, були мені незнайомі. Мабуть, під час боротьби з людиною річка занесла мене далеко від рідних місць.

Наразі я почув, що по ліву лапу від мене хтось ледь чутно застогнав. Із неймовірним зусиллям я перевів погляд у той бік і побачив свого ворога. З його розшматованого плеча все ще сочилася кров. Здається, він, як і я щойно, був непритомний. Втім, ні — ось він поворухнувся, повіки йому затремтіли… Він втупився в мене, і в його очах спалахнула дика зненависть. Гадаю, в моїх очах теж не було ніякої приязні. Якби я міг рухатись, то знову вчепився б у нього. Проте сил для цього в мене не було. Невдовзі мої очі знову заплющилися самі собою.

Вдруге я отямився від того, що все моє тіло тіпала нещадна пропасниця. Воно й не дивно: коли з тебе витікає кров, то навіть найщільніша шерсть не захищає від холоду.

Мій ворог почувався ще гірше. Адже в нього шерсті не було. Його очі наповнювало таке страждання, що в них не лишалося навіть місця для зненависті. І від того мені стало спокійніше. Отже, я ще маю час, аби набратися сил для переможної сутички.

І я знову заснув, бо тільки уві сні відновлюються сили. Скільки я спав — невідомо. Наразі відчув, що мій пошматований бік почав зігріватися. Так, ніби поруч прилягла моя мама-вовчиця. Розплющив очі й сам собі не повірив: мій ворог лежав, тісно притиснувшись до мене спиною.

Якби я був хоч трохи здоровіший, я б відсахнувся від нього чи навпаки — вчепився у його беззахисну потилицю. Проте сил усе ще бракувало і на те, і на інше. Я знову поринув у темряву.

Розбудили мене чиїсь скрадливі кроки. До нас обережно, наче остерігаючись підступу, наближався старий клишоногий пес — із тих, що через старість чи каліцтво відбиваються від своєї зграї. Боком завважив, як поворухнувся мій ворог — мабуть, він теж відчув наближення небезпеки.

Зазвичай собаки обходили вовків і людей далеко осторонь. Проте, схоже, цей пес гадав, ніби перед ним лежать геть безпомічні істоти і є нагода поживитися. Із його гнилозубої пащеки звисала голодна слина. Якусь мить собака вибирав, за кого взятися першим. Зрештою вирішив, що людина йому смакує більше.

Проте людина здаватися не хотіла. Тільки-но пес нахилився над нею, її руки обхопили йому шию. Звісно, в них ще не було сили, аби задушити нападника, та все ж пес перелякано заскавчав, відсахнувся назад, і його живіт опинився перед моєю пащею…

Ми довго борюкалися. Навіть удвох не одразу змогли здолати старого пса. Потому довго лежали без сил і слухали, як гучно билися в грудях наші серця. В моїй голові кволо снувалася думка: як тепер бути? Бо в нас, вовків, є правило: коли об’єднуєшся проти когось зі своїм ворогом, то ворог перестає бути ворогом. А чи є таке правило у людей?

Я із зусиллям повернув голову вбік і завважив, що людина теж косує на мене. Але тепер в її зеленкуватих очах не було зненависті. Натомість у них затліло щось схоже на вдячність. І я відчув полегкість — мабуть, таке правило існує і в них, у людей.

А ми, виявляється, були немічними не так від ран, як від голоду. Варто було підживитися тим, що ми разом уполювали, як сила почала повертатися. Не така, щоб скочити на ноги чи знову зчинити бійку (цього в мене вже й на думці не було), але ми змогли поворухнутися і навіть переповзти з місця на місце.

Першим заворушився мій недавній ворог. Я про всяк випадок показав йому ікла і застережно загарчав. Проте він на те не зважив. Щомиті завмираючи від напруження, він заходився визбирувати усілякий хмиз та паліччя, що його колись викинула течія. А коли назбирав чималу купу, то витяг із капшука, що тримав при поясі, якісь камінці й заходився кресати їх один об одного. Від тих ударів утворювалися іскорки, які летіли на хмиз. Бив він довго. Зрештою, іскорки вчепилися в край зібраної купи, хитнулися туди-сюди, а тоді пожадливо накинулися на суху поживу.

Шерсть на мені стала дибки. Адже я не раз спостерігав, яка страшна річ цей вогонь. Із тріском та гуготінням він виростав від землі аж до неба, і не було від нього ніякого порятунку. Невже й зараз станеться таке?

Проте вогонь нікуди не виривався. Він тихо потріскував там, куди йому вказала людина, — у купці хмизу; то затихав, то знову палахкотів, коли людина підкидала новий хмиз. І від нього йшов такий затишок і тепло, що я заспокоївся. Ба більше — навіть сам присунувся ближче, аби зігрітись.

А людина все не вгавала. Вона знайшла один камінь і заходилася відбивати від нього маленькі сколки. Часом камінь вислизав з її рук, і вона деякий час лежала з заплющеними очима. Тоді знову бралася до роботи. Так вона працювала, аж доки камінь став такий гострий, що об нього можна було порізатись. Людина оглянула його і вдоволено мугикнула. Тоді вигребла з топляка рівну й довгу палицю і заходилася обстругувати камінним гостряком товстіший кінець. А коли той потоншав настільки, що об нього можна було вколотися, людина піднесла загострений кінець до багаття.

— Тепер буде чим відбиватися, — сказала вона сама собі, коли гостряк почорнів.

Під вечір я відчув за спиною чийсь погляд. Озирнувся — і гарчання саме собою вихопилося з мого горла. Так і є: неподалік, на острівці сухої трави, шкірили ікла з десяток собак. Очі їхні відбивали голодний зблиск.

Я дивився на них і думав, що настали наші з людиною останні часи. Собак було достатньо, аби після нас лишилися самі кістки.

Проте вони чомусь зволікали з нападом. Схоже, їх щось стримувало. Невдовзі я зрозумів, що це було багаття, яке розвела людина. Адже вони також, мабуть, колись бачили, якого воно може накоїти лиха.

Людина, звісно, теж побачила приблуд. Проте не злякалася, а погрозливо підняла свою палицю, ніби збиралася кинути її в них. Що таке палиця в руках людини, нападники, певно, теж знали, бо відсахнулися назад і люто загарчали. Все ж тікати не збиралися. І я знав, чому: вони чекали, доки згасне вогонь. Тоді порятунку нам вже точно не буде.

А людині, здається, обридло погрожувати палицею. Вона витягла з вогню палаючу гілляку і швиргонула її в собак. Гілляка не долетіла до них, вона впала на купинку сухої трави. Трава одразу ж задиміла, тоді з диму вихопився вогонь і хутко поповз до собак. Ті несамовито заскавуліли, зірвалися на ноги — і тільки їх бачили.

— Тепер уже не скоро підійдуть, — вдоволено сказала людина, — тож непогано було б чимось підкріпитися…

Вона взяла підгорілу палицю і поповзла з нею до річки. Якийсь час пильно вдивлялася в глибину, тоді обережно здійняла палицю над собою і різко увігнала її у воду. А коли підняла палицю — на ній билася чимала рибина.

В мене потекла слина. Адже ми, вовки, дуже полюбляємо рибу, проте ловити її ще не навчилися. То чи поділиться людина зі мною не лише рятівним вогнем, а й рибою?

Проте людина не поспішала. Спочатку вимазала рибину товстим шаром річкового глею, тоді розгребла вогонь і поклала здобич на спід.

Якби я міг говорити по-людському, то неодмінно вигукнув би: ну навіщо ти так чиниш? Хіба не знаєш, що вогонь будь-що перетворює на попіл?

Та людина тим не переймалася. Вона все підкидала й підкидала хмиз у вогонь. А за деякий час знову розгребла його і витягла те, що туди поклала. Вона розбила глину, і мені в ніздрі ударив такий смачнючий запах, якого я ще ніколи не відчував. Людина подивилася на рибину, тоді на мене, затим розірвала рибину навпіл і кинула мені.

Так, я не помилився. Рибина пахла надзвичайно смачно, але насправді була ще смачнішою.

З тієї миті я вже був переконаний, що ця людина мені не ворог. Вона швидше друг, бо тільки друг може ділитися поживою. І через це я ніколи вже не зможу на неї напасти, хоч би який був голодний.

Коли настала ніч, ми, перед тим, як заснути, тісно притислися одне до одного. А зранку я відчув себе так, що міг перевернутися на інший бік. Наш високий берег забовванів ще виразніше. От би зараз попливти до нього! Проте навряд чи стане в мене сил ще й на це. Та й не дуже хотілося. Товариство людини мені чомусь подобалося дедалі більше.

Кілька днів ми їли саму лише рибу. І хоч сили нам почало прибувати, все ж дивитися на рибу інакше, як з відразою, я вже не міг. Мій погляд заворожували качки, які з шерехом пролітали над головою. Деякі з плюскотом падали на воду за очеретами і вдоволено крякали. От би спіймати бодай одненьку!

Схоже, ці думки прийшли й до людини. Вона довго прислухалася до крякання, а тоді повернулася до мене й запитала: