Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 16)

Зненацька баба Маруська озвалася:

— Няв! Ти забув про Довгокрила!

Звісно, Грицик не зрозумів, про що саме вона каже. Та все ж запитав:

— Ти чимось невдоволена?

У відповідь баба задерла вуса догори і подивилася у небо — туди, де у високості бігли швидкі хмари. Зазвичай поміж ними кружляв орел.

Це був якийсь дивний орел. Майже щоранку з’являвся він у небі над Воронівкою, робив кілька кіл і знову кудись відлітав. Інколи він шугав до землі і пролітав майже над самісіньким нашим подвір’ям. Мені навіть здавалося, що він збирається у нас сісти. Проте орел різко шугав угору і знову розчинявся у високості.

— Няв! — повторила баба. — Няв!

Грицик теж задер голову догори. Тоді ляснув себе по лобі і вигукнув:

— Ой, я ж зовсім забув про нього! Розумієш, Кудлатику, — повернувся він до мене, — у нас жив колись Довгокрил!

— Який ще Довгокрил? — не зрозумів я.

— Он той, що зараз над нами кружляє, — муркнула баба.

Орел ніби відчув, що ми розмовляємо про нього. Він дужо змахнув крильми, і з височіні долинув його клекіт.

— Він що, знає вас?

— Ще б пак, — запишалася баба. — Тому й надлітає сюди майже щодня, аби подякувати за своє спасіння. І вже потім летить у своїх справах. Але давай краще послухаємо, що каже Грицик.

А Грицик розповідав таке, що я тільки вухами ляпав. Виявляється, позаминулої осені один із воронівських мисливців подався якось на полювання. Блукав він майже цілий день, але так нічого й не вполював. Хотів уже повертатися додому, аж тут із-за могили просто на нього вихопився орел із зайцем у пазурах. Орел часто-часто змахував крильми, але піднімався повільно — мабуть, заєць для нього був заважким. Мисливець і подумати не встиг, як руки самі вхопилися за рушницю, око прицілилося, палець смикнув за гачок — і орел, незграбно махаючи одним крилом, упав на землю. Мисливець підібрав зайця і лише тоді збагнув, що вчинив зле. Адже в наших степах орлів лишилося дуже мало, і підбити бодай одного з них вважалося великим гріхом.

На щастя, орел виявився живим. Тож мисливець накинув йому на голову свою куртку, аби той не міг застосувати свій страшний дзьоб, і засунув його в мішок. Тоді причепив зайця до пояса — так, наче це він уполював його, — і приніс орла до Грицикового тата…

— Наш хазяїн лікує корів, — кукурікнув Гребінчик, що випірнув із городу. — І загалом усіляку живність.

— Ніби ми без тебе цього не знали, — ущипливо муркнула баба. — Мовчав би вже.

Гребінчик образився і знову подався в город. А Грицик зітхнув і признався:

— От тільки жаль, Кудлатику, що я не побачив, як вони його лікували. Я тоді з хлопцями у футбол грав.

— Зате бачила я, — муркнула баба. В її рудих очах промайнув захват. — Я й повірити не могла, що хтось здатен на щось подібне! Наш Довгокрил так клекотів і борсався, так відбивався кігтями, що хазяїн із мисливцем не знали, як і підступитися до нього. А якби ще й дзьоб йому був вільний! — баба збуджено передихнула. — А що вже він виробляв своїм крилом! Стільці від нього розліталися, мов пір’я. А коли навмання влупив ним у мисливця, той ледь утримався на ногах!

А от інше крило у Довгокрила виявилося прострелене. Хазяїн скріпив його двома дощечками і забинтував, аби воно не зрослося криво. Здорове ж крило прив’язав до тіла, щоб не дуже ним розмахував, і посадив Довгокрила на кухні під стіл…

— Я під ним курчат висиджую, — нагадала про себе Малюшка. — Там ніхто не заважає мені висиджувати дітей.

— Ага, — згодилася баба Маруська. — Там клейонка дістає майже до підлоги.

— Я побачив тільки, що він лежить під столом і навіть не ворушиться, — продовжував Грицик, не слухаючи бабу. — Я, Кудлатику, було подумав, що він уже неживий.

— Це тому, що Довгокрил витратив у боротьбі останні сили, — пояснила баба. — Мені теж здалося, що він не виживе. Не тому, що був поранений, а тому, що не хотів приймати від людей ні їжі, ні питва.

Проте Грицик із татом робили все, щоб орел не помер голодною смертю. Грициків тато силоміць поїв його вітамінною водою, а коли той почав ворушитися, поставив перед ним мисочку зі шматочками м’яса. Спершу орел навіть дивитися на них не хотів. Нарешті одного ранку Грицик помітив, що ті шматочки кудись щезли. Спершу він подумав, що то баба Маруська їх з’їла…

— Ще чого! — баба Маруська аж звелася від обурення. — Робити мені більше нічого, ніж об’їдати напівживих!

— Та потім ми з татком здогадалися, що це орел усе з’їв, — вів далі Грицик. — Бо коли я вдруге підсунув йому мисочку з м’ясом, він уже не відмовлявся від нього.

Невдовзі орел знову почав спиратися на лапи. А ще в нього з’явився такий апетит, що Грицик із татком не знали, де їм діставати стільки поживи. Не вистачало навіть того, що приносили сусіди.

— А я ловила для нього мишей, — похвалилася баба. — Тільки приносила їх тоді, коли Грицикова мама ішла кудись у своїх справах. Вона чомусь не любить, аби в хаті валялися дохлі миші.

Але й мишей орлові було замало. На щастя, незабаром виявилося, що Довгокрилові смакувало не лише м’ясо. Якось Грицик крадькома від мами висипав у мисочку манну кашу, а тоді для жарту взяв і підсунув її орлові. Той недовірливо глипнув на мисочку раз, другий, тоді дзьобнув те, що там було, — і раптом заходився жадібно їсти.

— А ще я помітив, що наша Маруська почала засиджуватися біля столу, — продовжував Грицик. — Мені навіть здалося, ніби вони з Довгокрилом розмовляють про щось.

— Так воно й було, — згодилася баба. — Довгокрил страшенно ненавидів людей. Вони, виявляється, добряче насолили йому ще в попередньому житті. Тому я хотіла переконати його, що люди не такі вже й злі, як він собі гадає. Звісно, є й лихі, є й пришелепуваті, як той мисливець, але більшість намагається допомогти хворому звірові чи птахові якомога швидше зіпнутися на лапи чи крила.

І чи то манна каша допомогла, чи бабині розмови, проте Довгокрил значно полагіднішав і вже не лютував, коли хтось із людей зазирав під стіл. Ба й більше — під Новий рік він сам виліз із-під столу, аби нагадати, щоб його не забули пригостити манною кашею.

Звідтоді Довгокрил повертався в гніздо під стіл тільки відпочивати або тоді, коли до нас заходив хтось чужий. Згодом і на них перестав зважати. Він навіть почав дозволяти господарям гладити себе по голові. Точніше, дозволяв лише Грициковому таткові, бо баба Маруська розповіла Довгокрилові, що саме він його врятував. А от коли орла гладив Грицик чи його мама, Довгокрил спочатку терпів, потім пір’я на його голові стовбурчилося, і орел починав сичати: мовляв, погладили і відчепіться! Бо як не є, а я ж таки орел, і такі ніжності не для мене…

Десь за кущами заклично кукурікнув Гребінчик. Кілька довірливих курей зірвалися з-під курника й помчали на його поклик. Одна тітка Малюшка залишилася на місці — вона вже переконалася, що Грицикові крихти значно смачніші від непевних Гребінчикових обіцянок.

Зненацька Грицик згадав щось і засміявся.

— А ти, Кудлатику, знаєш, що трапилося з Орлюком? — запитав він мене. — Ну, з тим хлопцем, з яким ми сидимо за однією партою.

Я з нетерплячки затарабанив хвостом по землі: та знаю я того Орлюка, знаю! Ти краще кажи, що з ним трапилось!

І Грицик мене послухався.

— Якось наприкінці зими, — почав він, — Данько забіг до мене переписати завдання. На вулиці стояв мороз, і він узувся в мамині биті валянки. Халяви в них були з палець завтовшки і такі тверді, що їх навіть ножем не можна було проштрикнути. Звісно, я повів Данька на кухню, бо він ще не бачив нашого Довгокрила. А той саме поснідав і куняв біля стільця. Данько спинився на порозі, поглянув на його дзьоб і питає:

— А він не дзьобне?

— Що ти, — кажу йому, — він у нас ручний…

Тоді Данько підійшов до орла, погладив його по голові та й каже: «Привіт, тезку!».

Грицик почухав мені за вухом і знову засміявся:

— Якби ж ти, Кудлатику, тільки побачив, що тут зчинилося з Довгокрилом! Пір’я на його голові настовбурчилося, як голки у їжака, він заклекотав, наче казан у печі, а тоді цюкнув своїм дзьобиськом у Даньків валянок так, що пробив його наскрізь. Орлюк з переляку вилетів на стілець, проте Довгокрил підстрибнув і, наче ножем, проорав на його валянку ще й гарненького рівчака. Тоді Данько як закричить: «Рятуйте!» — й опинився на столі. Саме це і врятувало його. Довгокрил підстрибував, як навіжений, щоб дістатися до Данька, проте стіл виявився зависоким для його стрибків, а злітати він не міг, бо крила були ще зв’язані. Тільки й того, що він своїм дзьобом залишив на столі глибокий слід. А тоді розвернувся і рушив до мене… — Грицик перевів подих. — Уявляєш: пір’я в нього на голові сторчма, в горлі клекіт — і він іде на мене! А я стою біля порога і відчуваю, як у мене коліна трусяться. Ну, думаю, все! Коли навіть биті валянки не встояли перед його дзьобом, то хіба можуть це зробити якісь там штани?

Грицик замовк. Мабуть, знову переживав ті незабутні хвилини.

З-за кущів вийшли розчаровані кури, а за ними вдоволений Гребінчик. Певно, радів, що так піджартував зі своїх приятельок.

— Але Довгокрил дзьобати не став, — вів далі Грицик. — Він підійшов до мене і потерся головою об моє коліно — точнісінько, як це робить наша Маруська! І вигляд у нього був такий, наче він хотів сказати: бач, як я провчив цього нахабу? Тоді обтрусився й подався до своєї мисочки. І тут Орлюк я-ак стрибоне прямо зі столу, я-ак рвоне повз мене на вулицю! Тільки його й бачили. Навіть про свій ранець забув…