Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 17)

Я уявив, як той Данько лопотить через весь двір до воріт, і аж заскавулів від захвату. Навіть баба у посмішці поворушила своїми вусами.

— А зараз Кудлатик почує про найцікавіше, — квокнула пані Малюшка і розвалилася в кублі, яке встигла вирити за цей час. — Зараз він дізнається про те, що я з тим Довгокрилом зробила.

Грицик ніби почув слова Малюшки, бо поглянув у її бік і заговорив знову:

— А тепер, Кудлатику, я розкажу тобі таке, у що ніхто не повірить. Отож коли Довгокрил уже міг ворушити пораненим крилом, я вирішив вивести його на подвір’я. Став Довгокрил на ґанку і аж очі заплющив — мабуть, відвик від сонця. А наш Гребінчик, — Грицик насмішкувато кивнув у бік півня, — як побачив його, так одразу й здимів кудись.

— Нікуди я не здимів, — заперечив Гребінчик, що порпався під кущем смородини. — В мене там те… робота знайшлася.

— Кури теж застигли, — вів далі Грицик. — І тільки очима кліпали, бо не знали, ховатися їм чи ні. Одна лише Малюшка не злякалася. Вона підійшла до Довгокрила і як загилить йому дзьобом межи очей! Той аж присів…

— Він пізніше казав, що після довгого сидіння під столом сонце осліпило його так, що він нічого не бачив, — пояснила баба Маруська.

— А Малюшка я-ак стукне його ще раз! І ще! І знаєш, Кудлатику, що вчинив наш Довгокрил? Він рвонув від Малюшки в кущі і там застряг. Тільки хвіст стирчить звідтіля. Тоді кури я-ак налетять на той хвіст, я-ак почнуть його дзьобати! Тільки пір’я полетіло. А тут і Гребінчик звідкілясь узявся. Ходить собі поза курми і кукурікає, наче то він дає лупки орлові…

— Це наклеп на мене! — обурився Гребінчик і з ображеним виглядом подався до повітки.

— І тут, я чую, Довгокрил запищав так тоненько, наче впійманий заєць, — не звертаючи на півня уваги, вів далі Грицик.

— Запищиш, коли зосліпу не розбереш, хто тобі за хвіст учепився, — вступилася за орла баба Маруська.

— Тоді я підхопив його на руки, аби оборонити від наших курей… А вони все підстрибують, як навіжені, все тягнуться до його хвоста! Я навіть не думав, що наші кури такі хоробрі… А наступного дня, коли Довгокрил знову вийшов на вулицю, кури вже не підходили до нього.

— Ще чого! — вставила баба Маруська. — Вони ж не дурні й бачили, що він уже призвичаївся до світла.

— А я все одно його не боялася, — заперечила Малюшка. — Ти ж, бабо, сама бачила, як я пройшла повз нього, наче попри порожнє місце. І він нічого мені не зробив.

— Бо не знав, що йому межи очей вперезала саме ти, — пояснила баба Маруська. — Він пізніше запитував мене, хто це зробив. Казав, що розтерзає того негідника на дрібні шматочки.

— Подумаєш, злякала, — зневажливо квокнула Малюшка й перевернулася на інший бік.

— Проте я йому сказала, що то була не ти, а котрась із ворон, — не слухаючи її, продовжила баба.

— А далі? Що було далі? — нетерпеливився я.

— А далі він полетів, — скрушно муркнула баба. — Жаль. Бо з ним можна було побалакати геть про все.

Я перевів погляд на Грицика: може, він скаже ще щось? Проте мій друг мовчав. Лише супив брови, наче згадав про щось дуже неприємне.

— Ох ці першачки! — врешті мовив він і звернувся до мене. — Розумієш, Кудлатику, коли Довгокрил трохи одужав, він почав ходити за нами з татком, наче Малюшка…

— Ще б не ходити, — буркнула пані. — Якби мені давали стільки манної каші, я й на плече злітала б.

— А коли ми з татком розв’язали йому крила, він став проводжати нас аж до вигону, — продовжував Грицик. — От. І якось ідемо ми з ним, аж дивимось — нам назустріч прямує перший клас. Побачили вони орла і як кинуться до нього, як загаласують! А Довгокрил до галасу не звик. Тож він підстрибнув, змахнув крильми, і не встиг я тим першачкам й слова сказати, як Довгокрил опинився високо над деревами. А тоді ніби забув про все. Заклекотів і так шугонув угору, що за якусь хвилю ми побачили його аж під хмарами. А тоді здійнявся вітер, і ми його більше не бачили.

— Неправда, — муркнула баба. — Всі ж бачать, що він кружляє над нами чи не щоранку. Дякує всім. А от сідати не сідає. Каже, що негоже вільним орлам розгулювати на людському подвір’ї. А от прилітати і дивитися, чи все у нас гаразд, цього ніхто йому не забороняє.

Я поглянув угору. Але чи був там Довгокрил, чи ні, так і не довідався, бо небо вкрили густі хмари.

Я винюшкую артефакти

Мені снилося, що я шпак і наша зграя щойно повернулася з вирію. Крила мені дзвеніли від утоми, а живіт аж судомило від голоду. І не тільки мені.

— Ех, зараз би жучка якогось, — стогнав зизуватий шпачок, що сидів на гілці праворуч від мене.

— Я б і на просяне зернятко згодився, — подав голос сусіда ліворуч.

Я теж збирався пропищати щось невеселе, проте побачив, що з хати вийшла Грицикова мама. Вона розстелила на землі ряднину і сипонула на неї пригорщу проса.

— За мною! — щосили цвірінькнув я і грудкою впав на ряднину. Слідом посипалася решта шпаків. Та не встигли ми й дзьоба роззявити, як чиясь рука випірнула з-під кущів і смикнула за ряднину так, що ми вкрилися лапками. В ту ж мить згори пролунав оглушливий голос:

— Ви куди-и-и? Я ж вау-гав!

— Йой! — зойкнув я і прокинувся. Виявляється, я лежав у своїй буді, а навколо творилося щось несусвітне. Шум, гамір, вереск, гуркіт ланцюгів злилися в одне неймовірне ревисько. Мені здалося, що воно складається з вищання бензопилки й натужного гарчання кількох машин, що намагаються вибратися з баюри. Але звідкіля тій баюрі взятися, коли дощу не було вже кілька днів?

Я обережно визирнув назовні. Ну, звісно ж, не було ні калюжі з машинами, ні бензопили. Хіба що на небо викотилося величезне місячне коло, і весь світ потонув у відчайдушному собачому валуванні.

Воно долинало звідусіль. На сусідній вулиці два старезні пси гуділи, наче дроти під вітром. Лунким басом відповідав їм криволапий Жучок з-над Чортового яру. На іншому кінці села панна Таксистка голосила так, наче їй наступили не тільки на хвоста, а й на обидва вуха.

— Дядьку! — гукнув я. — Що це діється?

Проте дядько не відповідав. Крізь шпарину в тину я побачив, як він витягнув голову до місяця і виє так, що жили на його шиї, здавалося, от-от лопнуть.

Зненацька ревисько вмовкло, і запала оглушлива тиша. Якусь мить дядько Бровко прислухався до неї, тоді голосно позіхнув і поклав голову на лапи.

— Дядьку, що це було?

Дядько Бровко повів очима в мій бік.

— Що, пройняло? — запитав він.

— Ага, — зізнався я. — Мені ще ніколи не було так страшно. То що це було?

— А це, Кудлатику, ми славили Творця.

— Творця?

— Атож. Так у нас заведено, що коли на небо сходить повен місяць, ми благаємо його, аби послав нам нашого Посланця.

— Навіщо?

— Розумієш, ми, собаки, з давніх-давен були невдоволені своїм життям. Люди так і кажуть, що воно в нас собаче. Тож просимо, аби наш Посланець бодай трохи змінив його на краще. Та оскільки він усе не з’являвся, ми потроху втратили надію, що він бодай колись зійде до нас. Тому вже звертаємось не так до нього, як змагаємося, хто з нас голосніший — молоді чи старі, жінки чи чоловіки. Як гадаєш на свіже вухо — чия сьогодні взяла?

— Не знаю, — відказав я, і стріпнув вухами, бо в них усе ще дзвеніло. — Хіба в такому вереску щось розбереш?

Дядько зітхнув:

— Ще б пак. Одна Таксистка чого варта. Навіть дивно, звідкіля в такому клишоногому тілі береться стільки вереску!

Ми ще трохи побалакали з дядьком, і я повернувся до буди. Спав як убитий. Прокинувшись, зачекав, доки на порозі з’явиться Грицик і покличе мене до школи. Туди навідалося ще кілька молодих цуциків, тож ми приємно провели час.

Поверталися зі школи, як завжди, разом — Васько Сливка, Данько Орлюк, ну, і ми з Грициком. Навколо було так гарно, що й не сказати. А на тину ще й півень якийсь кукурікає. І так уже надимається, що, здається, ось-ось лусне.

Данько махнув на нього рукою. А коли півень злякано кудкудакнув і сховався в городі, Данько насмішливо кинув у його бік:

— Теж мені богатир! — Тоді повернувся до нас і повів далі: — Коли в мене будуть гроші, я з такими й близько не матиму справи. Краще заведу собі страусячу ферму. Уявляєте, що то за птах? Кажуть, він ударом своєї лапи коня з ніг може збити. А знаєте, які яйця несуть страуси? Завбільшки з дванадцятеро курячих, от! А що вже коштують!

— Тобі аби гроші, — підколов його Грицик.

— Та які там гроші! — обурився Данько. — Потрібні мені ті страусихи з яйцями! Коли хочеш, я краще самих страусів розводитиму. Вони в мене будуть замість коней.

— Як це? — закліпав очима Васько.

— А так. Бачили двоколку в нашому музеї? Ту, що схожа на тачку, тільки вища. То я змайструю кілька таких, запряжу в них страусів — і куди тим коням! А потім влаштую страусячі перегони. На них знаєш, скільки народу з’їжджатиметься?

— Ого! — сказав Грицик. — Це ти гарно придумав. А я, коли в мене будуть гроші, хотів би прочистити нашу Сулу, щоб у неї запливали дніпровські кораблі.

— Розмріялися, — насмішкувато пирхнув Васько Сливка. — А де ж ви гроші на це візьмете?

Данько з відповіддю не забарився.

— А ти чув, що казала наша історичка Тетяна Михайлівна? Вона казала, що наша земля дуже багата історією, і в ній на кожному кроці можна знайти якийсь артефакт…

— Якийсь що? — не дочув Васько.

— Артефакт, — повторив Данько. — Ти що, й справді не чув, про що сьогодні казала історичка?

— Чув, але не все, — признався Васько. — Мене сонце розморило. То що воно таке?