Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 19)

І я вчинив те, що мені й лишалося. Кинувся в печеру, схопив Данька за холошу і з гарчанням потяг його назовні.

— Ти що? — здивувався Данько і почав відбрикуватись. — Хлопці, заберіть цього навіженого!

Я загарчав ще дужче і скосив око на хлопців: ну, чого ж ви стоїте?!

Грицик перший мене зрозумів. Він поглянув на стелю печери, звідкіля пісок сипався вже безперервними струмками, і щосили крикнув:

— Вилазь, Даньку! Тікай, бо засипле!

Ми з Даньком рвонули назовні. І саме вчасно: за нашими спинами м’яко гупнула земля. То обвалився край урвища, і печера щезла, наче її й не було. Хіба що на прощання встигла засипати піском Данька по коліна.

Грицик із Васьком застигли з роззявленими ротами.

— Пощастило тобі, — нарешті сказав Грицик Данькові. — Ще б трохи… — Що було б далі, він не доказав. Але й так все було зрозуміло.

— Скажи спасибі Кудлатикові, — додав Васько Сливка.

— Еге ж, — підтримав його Грицик. — Він цього заслужив.

Проте Данько не сказав ані слова. Він був блідий, наче крейда, і ноги йому трусилися.

Про цю пригоду хлопці вирішили не розповідати нікому. І в першу чергу — батькам, бо від них можна було чекати всього. А от шматок шолома вони віднесли до шкільного музею. Як артефакт. Однак Тетяна Михайлівна сказала, що це ніякий не шолом, а уламок від звичайнісінького казана.

Знову Сестричка

Розбудив мене неясний шурхіт, а тоді — приглушений клекіт. Я розплющив очі. Уже сіріло. Позіхаючи, виглянув з буди й отетерів.

На наших воротах сидів якийсь велетенський птах. Його дзьоб нагадував кривий яничарський ніж, що їх я п’ятсот літ тому перебачив більше, ніж треба. Я щосили склепив повіки і стріпнув головою — може, це мені примарилося? Проте ні. Птах усе ще сидів на тому ж місці, і я впізнав у ньому орла. Він був наче дві краплини схожий на того, що часто кружляв у небі над Воронівкою.

Орел мигцем зиркнув на мене, мов на порожнє місце, і перевів погляд униз, на щось невидиме за кущем порічок.

— Їх троє, — стиха проклекотів він. — Двійко дорослих і один переярок.

— І ти, хлопче, вирішив попередити про них? — запитав хтось голосом нашої баби Маруськи. Так, це була саме вона. Крізь гілочки я розгледів її смугасту спину. — І саме заради цього спустився у двір?

— Не кричати ж мені про них на все небо! — стенув плечем орел.

— Ага, — озвалася баба. — І що ж тим зайдам потрібно?

Орел переступив з лапи на лапу. Мабуть, сидіти на тину йому було не дуже зручно.

— Не знаю, — відповів він. — Але мій старший брат казав, що такі кровожерні звірі в наші краї вже давно не зазирали. Тож будьте обережні.

— Будемо, — пообіцяла баба. — Я розповім про це Бровкові, а він передасть іншим псам. Нехай будуть напоготові. — Баба трохи помовчала, а тоді повела далі: — А наш Грицик та його батько ще й досі згадують про тебе… Може, ти все ж зачекаєш, доки вони прокинуться, і покажешся їм? Бо вони думають, що тебе вже і в живих немає.

— Та я б не проти, — завагався орел. — Але ж тоді може прокинутися і той дурень з рушницею. І доки я розгортатиму крила, доки злітатиму, він знову може бабахнути в мене. Дарма, що я занесений до Червоної книги. Ні, від таких краще триматися подалі. Тож полечу, поки він не прокинувся.

— Мабуть, твоя правда, — згодилася баба Маруська. — Щасти тобі, Довгокриле! І не забувай про нас.

— Та вже ж не забуду, — пообіцяв орел і змахнув крильми.

А за хвилину я почув його клекіт уже високо в небі.

— Бабо, це таки й справді був Довгокрил? — кинувся я до баби Маруськи. — Той, про якого розповідав Грицик?

— Той самий, — неуважливо відказала баба і попрямувала до сусідського паркану, за яким позіхав, аж повискував, дядько Бровко. Про що вони там шепотіли, я не чув. Мені було не до того. Я все ще не міг повірити своїм очам. Ну, в якому зі світів можна бачити, щоб смертельні вороги — котягра і велетенський орел — сиділи і мирно собі гомоніли? Ні, все ж таки дивний він, цей мій новий світ. І нам з Грициком невимовно пощастило, що ми зустрілися саме в ньому!

Я радий був поділитися цими думками з Грициком, проте, схоже, йому було не до цього. І я знав, чому.

Одразу після того, як ми повернулися з розкопок, він цілий день ходив якийсь заклопотаний. А на другий день, коли ми з ним сиділи під горіхом, сказав:

— Знаєш, Кудлатику, це буде нечесно, коли я не напишу про той артефакт. Ти ж такий подвиг здійснив! Можна сказати, Данькові життя врятував!

Я ніяково почухав за вухом., Та який там подвиг! На моєму місці так повівся б кожний порядний пес.

— Тільки ось у чому справа, — провадив далі Грицик. — Якщо про це прочитають батьки — тоді знаєш, що зчиниться! Тому я вирішив написати, ніби той скарб шукали не ми, а якісь інші хлопці. З іншого села. І ти врятував не Данька, а когось із них. Ти як, не проти?

Звісно, я був не проти. Хоча й не мав від тих хлопців ніякої користі. А от від наших — то інша річ. Один Данько за своє спасіння дав мені півкільця домашньої ковбаси. Уявляєте — цілих півкільця! Та ще й на очах у пані Таксистки. Від подиву та мало не беркицьнулася на спину. А тоді зірвалася з місця так, ніби її шмагонули батогом. І вже здалеку до мене долетіло:

— Кудлатика нагородили ковбасою! Він урятував школяра Орляка! Кудлатика нагородили ковбасою за врятування школяра!

Що тут зчинилося! За кілька хвилин у Воронівці не лишилося жодного пса, який би не завив на мою честь. А я тихо порадів, що люди не знають собачої мови. Бо тоді Данькові точно було б непереливки. Та й Грицикові з Васьком, може, дісталося б на горіхи.

Я дійшов цього висновку після того, як Грицик прочитав про пошуки скарбів своїм батькам.

— Який жах! — сказала мама, коли Грицик замовк. — Невже таке може бути?

— Може, — сказав Грицик і підморгнув мені. — Я чув, що це зробили хлопці з Михайлівської школи.

— Мабуть, за такі витівки батьки поламали на них не одну лозину, — докинув Грициків татко.

Мушу сказати, що про пошуки артефактів та мою участь у них Грицик писав цілий тиждень. Мабуть, тому, що часто бігав на стадіон. А тоді знову згадав, про що казав Письменник, і заходився писати про те, яка у них гарна школа, про історію своєї Воронівки, про найкращих людей села. На це пішов ще тиждень. Далі Грицик відклав ноутбука вбік і заходився про щось думати. Про що — ніхто не знав. І лише сьогодні, коли ми з ним ішли до школи, він признався:

— Я, Кудлатику, ось про що думаю: писати про інших — це добре. А от хто напише про нас із хлопцями?

Потому він перестрибнув через калюжу і сказав:

— От тільки не знаю, що про нас писати. Може, про те, як ми граємо в футбол?

Я нерішуче завихляв хвостом. Власне, я нічого не маю проти футболу. Ба й більше — коли Грицик із хлопцями починають розбігатися по футбольному полю, щоб зайняти свої місця, мої лапи самі просяться поганяти навперегінки з ними. Та коли хлопці починають гилити носаками по м’ячу… О, цей підступний м’яч! Ніколи не знаєш, куди він полетить і як уникнути зустрічі з ним. Інколи навіть здається, що він тільки те й робить, що цілить тобі в бік чи в голову. А що вже верткий! І вгриз би його спересердя, проте він такий круглий і великий, що зуби лише ковзають по ньому. Тож нашому братові краще триматися подалі від футболу.

— Воно то так, — роздумував тим часом Грицик. — Але ж ми поки що нічого не виграли. От якби завоювали якийсь приз — тоді інша справа!

Так ми нічого й не придумали. Хоча й думали з усіх сил.

Коли почалися уроки, я, замість того, щоб повернутися додому, заходився підслуховувати під шкільними вікнами. Може, вдасться почути щось таке, що підштовхне Грицика написати ще якусь історію?

Проте на вулиці стояв такий холод, що всі кватирки були зачинені. Тому я повернувся до того місця, звідкіля виднівся Грициків клас. Цікаво, що вони зараз вчать?

Проте вікна й тут були зачинені. Я тільки бачив, як уподовж парт проходжала Наталя Петрівна, а Грицик з іншими учнями записували, що вона їм розповідала. Нараз Грицик поглянув у мій бік і всміхнувся. А тоді підняв руку і про щось запитав учительку. Наталя Петрівна кивнула головою, і Грицик відчинив кватирку. Не інакше, хотів, щоб я теж дечого навчився.

— Дякую тобі, Сторожук, — подякувала Наталя Петрівна. — А зараз ми з вами познайомимося з першими весняними квітами, що ростуть у наших місцях. Називаються вони пролісками. Про їхнє походження стародавня легенда оповідає таке. Коли Всевишній вигнав Адама і Єву з раю, саме йшов сніг. Він спадав на оголені плечі перших людей і перетворювався на холодні краплини. Незабаром Єва відчула, що страшенно змерзла. Вона була у відчаї — невже ціле життя їй доведеться тремтіти від холоду? І раптом побачила, що кілька сніжинок, які вже лежали на землі, перетворилися на чудові квіти. Вони приязно схиляли свої білі головки до Єви і ніби казали їй, що треба сподіватися на краще, бо весна вже близько й незабаром у світі знову стане тепло… Як вам подобається така легенда?

— Дуже! — вигукнув хором клас, і в ньому найбільше вирізнялися голоси дівчаток.

— От би поглянути на них, — сказала дівчинка, що сиділа за Грициковою спиною.

— Можеш подивитися у шкільному гербарії, — відповіла Наталя Петрівна. — Але я гадаю, що їх можна побачити не лише там… — вона помовчала, а потім спитала: — Хто з вас може мені сказати, де саме ростуть проліски у наших місцях?