Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 20)

Догори скинувся ліс рук. Але мій Грицик знову випередив усіх.

— Біля Вовкулацького кута! — вигукнув він. — Татко мені розповідав, що там тих пролісків хоч греблю гати.

— А мій татко розповідав, що коли він був такий, як ми, то часто ходив туди зі своїми товаришами, — похвалився Васько Сливка. — І пролісків там було стільки, що їм здавалося, ніби випав сніг.

— Мій татко з іншими хлопцями теж туди ходив, — почулося з глибини класу. — І вони приносили всім однокласницям по великому букету.

— А це вже погано, — відказала Наталя Петрівна. — На жаль, через ті букети проліски сьогодні стали рідкістю. Їх занесено до Червоної книги України. Тож я не бачу нічого поганого в тому, що хтось із вас захоче подивитися на них. Подивитися, але не рвати. Я зрозуміло кажу?

— Так, — видихнув клас.

— Я рада, що ви мене зрозуміли, — відказала Наталя Петрівна. — І гадаю, що з вашого класу не буде таких, хто завдасть лиха цим чудовим провісникам весни… І, може, хтось із вас напише, які вони гарні.

І вона ніби ненароком глянула на Грицика.

Після уроків ми з Грициком, як завжди, поверталися додому. Біля греблі раптом почули:

— Сторожук, зачекай!

Нас наздоганяла Яринка Гайова. Обличчя в неї розчервонілося, кіски тріпотіли за плечима, а очі зблискували точнісінько, як у Наталі Петрівни, коли та була чимось незадоволена.

— То що ти про це думаєш? — войовниче запитала вона.

Грицик здивовано втупився в неї:

— Про що?

— Вже забув? — зблиснула Яринка суворими синіми оченятами. — Забув, про що нам Наталя Петрівна сьогодні розповідала?

— А-а, — згадав Грицик, — про ті проліски?

— Про них. То що ти собі думаєш? Напишеш про них чи цілі вихідні так і ганятимеш того нещасного м’яча?

— Та… — почав був Грицик і вмовк.

— Я так і думала, що тобі твій футбол дорожчий, — зневажливо докинула Яринка й подалася геть.

Ми з Грициком тільки перезирнулися.

— Ну ти диви, — нарешті знайшовся він.

— Ага, — погодився я. Мені здавалося, що після цих Яринчиних слів Грицик буде засмучений, проте на його обличчі з’явилася замріяна посмішка.

— Ну, чого вас навчили сьогодні? — поцікавився дядько Бровко, коли ми з Грициком з’явилися на подвір’ї. Його кошлата голова з посивілими бровами звелася над тином.

— А ви знаєте, дядьку, що вже з’явилися перші весняні квіти? — своєю чергою запитав я. — Пролісками називаються. У нас вони ростуть біля самісінького Вовкулацького кута.

— Праворуч від нього, — уточнив дядько. — Я, хлопче, бував біля того кута безліч разів. І тоді, п’ятсот літ тому, і тепер, коли був у твоєму віці. То маю сказати, що там і тепер є багато чого, окрім пролісків.

— А чого саме? — запитав я.

— Тумани там якісь особливі, — помовчавши, загадково відказав дядько.

— Вони там завжди були особливі, — згадав я. — Скрізь тумани, як тумани, а у Вовкулацькому куті вони густі, наче молоко. Крізь них навіть голосам важко пробиватися.

— Твоя правда, — згодився дядько. — А ще кажуть, ніби тамтешнє болото таке глибоке, що й дна не знайти.

— Ну, це ми знали ще тоді, коли вчилися у діда Кудьми, — зауважив я.

— А ще кажуть, ніби там пробивається з глибин гаряча вода, тому місцями вона не замерзає навіть узимку. І називається та вода… — дядько замислився. — Ага. Називається вона термальними водами.

— Дядьку, а звідки ви про це знаєте? — здивувався я.

Дядько Бровко всміхнувся у свої сиві вуса.

— Свого часу я теж бігав до школи, — пояснив він. — А ще кажуть, ніби там блукає якийсь привид. І той, на кого впаде його погляд, назад уже не знаходить дороги.

— Ого! Щоб аж так? — засумнівався я.

— Що, не віриш? — образився дядько. — Я сам туди бігав, і бачив, як з туману випливає чиясь голова. Пливе, а в мене ноги наче примерзли до землі. І втік би, та не можу. Добре, що вона не звернула на мене ніякої уваги…

Схоже, говорити далі дядько не збирався, бо згорнувся клубком і вдав, що спить. А я заліз до буди і почав думати про того дивного привида. Хто він, що йому треба? І що діється з тими, на кого він поглянув?

Ці думки полишили мене лише тоді, коли Грицикова мама принесла вечерю. Я до блиску вилизав свою мисочку і заходився міркувати, що робити далі. Звісно, найкраще було б підмовити когось із ровесників збігати на Вовкулацький кут і поглянути, що там і до чого. Атож, це було б цікаво. Але де ви бачили цуциків, які так далеко забігають від свого села? А раптом за цей час щось станеться з Грициком? Ні, краще про той кут взагалі не думати…

А тоді я почув, як за кущами під курником хтось шкребеться. Й одразу здогадався, хто це. Скрадаючись, подався туди. Так і є, там знову була Сестричка. І шкреблася вона ще затятіше, ніж тоді, коли я вперше її побачив.

Деякий час я спостерігав за тим, як з-під її лап віялом вилітала земля, а тоді голосно поцікавився:

— Що, Сестричко, знову закортіло в гості до братика Півника?

Сестричка вискнула з переляку, вилетіла з лазу хвостом наперед і хотіла вже давати драла. А тоді побачила, хто до неї обізвався, і вхопилася лапою за груди.

— Ой, Кудлатику, як же ти мене знову налякав! І коли ти навчишся бути чемним?

— Чемним? — перепитав я. — До кого чемним — до тебе?

— Ми з тобою на «ти» не переходили, — спробувала присоромити мене Сестричка. Але я вже її не слухав.

— Думаєш, я не знаю, навіщо тобі цей лаз до курника? Щоб нашого Гребінчика згамати, ось навіщо!

— Та що ти таке кажеш? — вражено вигукнула Сестричка. — В мене і в думках такого не було.

— Еге ж, не було! Дядько Бровко мені розповів, з якого ти роду. Тому йди собі геть і щоб я тебе в нашому дворі більше не бачив!

Якусь мить лисичка пильно вдивлялася в мене. Напевно, роздумувала, подужає вона мене чи ні. І, мабуть, дійшла висновку, що не подужає, бо крутнула хвостом туди-сюди і сказала:

— Що ж, коли ти такий, то я піду. Але ти ще пожалкуєш, що прогнав мене!

— Ні про що я не пожалкую! — гукнув їй услід. — І не думай, що я дурніший від тебе!

— А воно так і є, — почулося вже з кущів. — І ти, сірий недомірку, скоро в цьому переконаєшся!

Дідо Кудьма повертається

Вже кілька днів сонце пригріває так, що від землі струменіє пара. Багнюка на дорогах затужавіла, ручаї кудись пощезали, і нам з Грициком можна було бігати де заманеться.

Втім, ні. Після того, що сказала нам Яринка, гасати де заманеться було вже незручно.

В суботу зранку зателефонував Данько. Після історії зі скарбами він телефонує чи не щодня. Цього разу Данько повідомив, що по обіді хлопці збираються поганяти м’яча.

— Ти ж у нас нападник, — нагадав він Грицикові.

— Звісно… — нерішуче відказав мій друг. — Проте я ось про що думаю. У футбол ми можемо зіграти коли завгодно. А от із пролісками… Розумієш, вони можуть відцвісти, і ми їх уже не побачимо.

У слухавці запала мовчанка. Нарешті Данько озвався:

— То ти пропонуєш пройтися аж до Вовкулацького кута?

— А ти не хочеш?

Схоже, Данькові дуже кортіло поганяти м’яча. Проте й вірних друзів треба підтримувати.

— Гаразд, — погодився він. — То я й Васька попереджу.

Грицик вимкнув мобільника і обернувся до мене. В його очах вигравали радісні іскорки.

— Чув, Кудлатику, куди ми збираємось? — запитав він. — До Вовкулацького кута, он куди! Там від тих пролісків, казав татко, зараз аж біло… — Тоді поглянув кудись убік (де за городами виднівся димар Яринчиної хати) і промовив невідомо кому: — І нехай вона не думає, що в нас у голові тільки футбол!