Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 22)

— Дідо… він тепер наш… — шелестіло мені у вухах. — Ми з ним тепер одне ціле.

— А я? — запитав їх я. — Хіба він не мій? Ви ж самі чули, як він назвав мене на ім’я.

— Так, — погодилися зі мною. — І твій теж. Бо в наших місцях ніщо не щезає безслідно, а ти ж залишив тут стільки слідів…

— Але ж дідо Кудьма… — я не міг нічого втямити. — Він же… Я сам бачив, як його поховали.

— Ні, він живий, — заперечили мені. Здається, ці туманні пасма, на відміну від діда, вміли вловлювати чужі голоси. — Ми повернули його назад, і тепер він на віки вічні буде з нами. Бо ми — початок усього.

— То хто ж ви є?

— Ми — початок усьому… — прошуміло в вухах і змовкло.

Я стріпнув головою. Останні пасма туману сховалися в очеретах, і Вовкулацький кут знову став таким, яким і повинен бути теплого весняного дня. Мирно погойдувалися під тихим вітерцем м’які мітелки очеретів, у маленьких озерцях гралися крихітні брижі, а над головою світило усміхнене сонце. От тільки в душі моїй панував повний розгардіяш.

Досі я гадав, що життя — річ проста й зрозуміла. Є в ньому наша хата під бляхою, є Грицик, з яким я хотів завжди бути поруч, є дядько Бровко, що уміє так затишно бурчати, і є оце сонце над головою, і трава під ногами, і вітер… А тепер виявляється, що існує й інше життя, в якому немає нічого з того, що мені таке рідне, але в ньому ще й досі живе пам’ять про мене. Ет, якби ж то Грицик розумів нашу мову! Тоді б ми разом у всьому розібралися. А ні — то розпитали б про все у Наталі Петрівної чи ще в когось із розумних людей… Та, на жаль, про це доводиться лише мріяти.

— Кудлатику, що ти там нагледів? — почувся знайомий голос.

Я озирнувся: на пагорбі стояв Грицик і дивився в мій бік. Поруч з ним виднівся Васько Сливка.

— Він не нагледів, — гигикнув Сливка. — Він намірився купатись. Тільки злякався, що вода ще холодна.

«Сам ти злякався», — хотів я відказати йому. Але глянув під ноги і відсахнувся. Виявляється, я ледь не по коліна стояв у потічку, який поспішав у той бік, де була Сула. Вода в ньому й справді була крижана. Аби не показувати, що мене щось зацікавило в болоті, я вдав, ніби хочу напитися. Тож лизнув, раз, удруге, і захлебтав щосили — такою вона видалась мені смачною. Набагато смачнішою, ніж із крана в нашому дворі.

Коли я вибрався на пагорб, Грицик легенько ляснув мене по одному місцю і невдоволеним голосом попередив:

— Щоб більше, Кудлатику, й ноги твоєї не було біля Вовкулацького кута, зрозумів? Знаєш, яка в ньому трясовина? Минулого літа он біля тих кущів потонула фермерська корова. І я не хочу, аби з тобою теж сталося щось подібне, зрозумів?

Я тільки заметляв хвостом. Ну, Грицику, ти даєш! Шкода, що не пам’ятаєш, як разом із Саньком ви стрибали там з купини на купину, як ті молоді козлики?! І я з вами. І ніхто тоді не казав нам, що це небезпечно. Мабуть, тому, що з нами був дідо Кудьма.

А тепер його немає. Тепер він — початок усього.

Проліски

Від Вовкулацького кута стежці чомусь заманулося податися на пагорб. Хлопці були не проти. А от мені весь час кортіло озирнутися на Вовкулацький кут. Проте хоч скільки я озирався, розгледіти нічого вже не міг. Волохаті тумани наче крізь землю провалилися. Хіба що численні озерця виблискували під сонцем так радісно, ніби щойно вродились на світ.

— Кудлатику, що це з тобою? — знову почувся нетерплячий голос Грицика. Схоже, він з товаришами так нічого й не помітив. То що ж робити — загавкати, як тоді, коли вони шукали артефакти? А якщо вони візьмуть і кинуться до болота, аби дізнатись, на що саме я гавкаю? Але цього ні в якому разі не можна допустити! Адже дідо Кудьма попереджав, щоб ніхто не траплявся на його шляху. Тому залишалося тільки винувато завихляти хвостом: мовляв, вибачте, хлоп’ята, я тут трохи відволікся, — і податися слідом за ними.

Березовий лісок, до якого ми врешті дісталися, заховався у проміжку між стрімким пагорбом і початком Вовкулацького кута. Він здався мені таким світлим, привітним і безтурботним, що всілякі думки про Вовкулацький кут випали з голови. Ще б пак: ми, коли були ще вовчиками діда Кудьми, навідувалися до нього так часто, що мені мала бути знайома кожна берізка — звісно, якщо вона дожила до нашого часу. І чи не довкола кожної з них навесні біліли дивні квіти, від яких так гарно пахло теплом і свіжістю. Ми з Барвінком, повертаючись із мандрів, часто любили повалятися серед тих квітів. А ще за лісом розкинулися луки, де випасалася людська худоба. І ми розважалися тим, що вили по-вовчому, а тоді веселилися, спостерігаючи, як злякано метушаться корови, прикриваючи своїх телят з нашого боку, а бики люто гребли ратицями землю — цим вони мовби показували, що, коли ми виткнемо з лісу свої писки, вони й мокрого місця від нас не залишать. Проте ми не витикалися. Не тому, що боялися биків, а тому, що дідо Кудьма нас навчив: люди — то наші найкращі друзі, і негоже полювати на те, що належить їм.

А проліски, виявляється, це саме ті квітки, серед яких ми з Барвінком любили вилежуватися літ п’ятсот тому. Від них і сьогодні тягло прохолодою, свіжістю й підземними водами. Проліски росли дружними сімейками, привітно похитували білосніжними голівками і аж бриніли, коли на них налітав лагідний низовий вітерець. Всюди виспівували пташки, дятли видовбували дупла, а під ногами збуджено метушилася всіляка дрібнота. Зненацька на мене посипалися шматочки кори. Я підвів голову й помітив якесь руде звірятко з пухнастим хвостом. І хоч мені в цьому житті довелося бачити його вперше, я здогадався, що це білка.

— О, знову з’явилися! — сердито заторохтіла вона. — Хто вас сюди кликав? Мабуть, знову будете нищити наші проліски?

— Ні, ми тільки поглянемо на них, — відказав я. — А нищити не будемо, бо вони занесені до Червоної книги.

— Не знаю, до якої книги їх занесено, проте було б добре, якби ви швидше забралися звідсіля.

Я відвернувся від неї. Ще бракувало сперечатися з якоюсь дрібнотою!

Тим часом хлопці розбрелися по всьому лісі і я змушений був, висолопивши язика, гасати то до одного, то до іншого. Врешті мені це обридло, я приліг на сухій купині так, аби можна було бачити Грицика, і почав з насолодою втягувати носом лісове повітря. Воно було таке прозоре й запашне, що я не міг надихатись. А коли все ж надихався, то чомусь закортіло вчинити щось незвичайне — стати, наприклад, на задні лапи, весело покачатися по м’якій землі чи просто поганятися за торішнім листям, що його час від часу здіймав над землею рвійний вітерець.

Я збирався вже перевернутися голічерева, коли відчув на собі якийсь незмигний погляд. Він був важкий, знавіснілий, і цілився в мене ген із-за тих густих кущів. А тоді в моїй голові хтось застуджено прогарчав:

— Ти, собачий вилупку! Гидко дивитися, як ти хвостиком стелешся перед тими двоногими. Ет, якби не вони, ми б тебе миттю розбатували на дрібні шматочки! Подумати тільки, що в цьому собачому покидьку тече частина нашої древньої крові!

Голос харчав, кипів, і аж захлинався з люті. Від тої люті, здається, навіть кущі щулилися. І належав він якомусь дужому звірові. Але я ніяк не міг збагнути, кому саме. До мене долинав лише його запах, і був він якийсь незвичний — ніби там сидів дядько Бровко, але якщо від дядька тепло й затишно відгонило будою й домашніми харчами, то від цього — сирим м’ясом, землею і страхом. Я й незчувся, як з мого горла вихопився тоненький писк:

— Грицику, на поміч!

Проте Грицик нічого не чув. Вони з Даньком потішалися зі Сливки, який утелющився в багнюку і зараз не міг витягти звідтіля свого черевика. А з кущів долітало:

— Ти, посміховисько і ганьба нашого роду! Як таких ще земля тримає! Але нічого, ми ще здибаємося з тобою…

Раптом голос щез, бо його заглушило гурчання далекого мотора. Я встиг лише вгледіти, як ледь-ледь гойднулася одна з гілок, — схоже, той, хто там ховався, намагався непомітно щезнути.

Гурчання долинало все ближче й ближче, аж доки не захлинулося десь неподалік. Хлопці повитягали шиї.

— Цікаво, хто б це міг приїхати? — запитав Грицик.

— Мабуть, то наш дільничний інспектор Хома, — висловив здогад Данько. — Я чув, що він збирався перевірити, чи не нищить хтось проліски.

— Ой, — злякався Васько. — Чого доброго, він ще подумає, що ми збираємося їх рвати. Може, заховаємось?

— Ні, — відказав Грицик. — Тоді він справді подумає, що ми замислили щось лихе. Краще підійдемо до нього і привітаємось.

Хлопці один за одним подалися туди, де щойно змовк мотор. Проте дорога була нелегка — на кожному кроці їм траплялися то мулькі баюри, то трухляві стовбури, то колючі кущі. Видно, що ці місця мало хто відвідував. Незабаром ми побачили машину. Вона стояла на невеличкій галявині, тісно притиснувшись до ліщинових кущів. Збоку, від дороги, її зовсім не було видно.

— Це не його машина, — сказав Данько.

— Еге ж, — погодився Сливка. Він підійшов до машини і зазирнув у віконце. — Нікого немає. Цікаво, хто б це міг бути?

І наче у відповідь, в глибині лісу ледь чутно тріснула гілка. Ми подалися в той бік і невдовзі побачили невисокого дядечка з повним червонястим обличчям і вузькими очицями, що безупинно бігали навсібіч.

Цього дядечка я бачив не раз. Звали його Михайлом Макогоном. Про нього казали, що він скуповує в односельців усе, що вони вирощують, і перепродує це в обласному центрі.