Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 21)
— Це ти все розпитав, а сам поблизу не бував?
— В Сирхин-Гобі бував і Хараарат віддалік бачив. Тільки міста не міг бачити, його Хараарат заслонив.
— Що ж, я бачу ти підбиваєш мене їхати туди, скарби розкопувати?
— А чому б і ні? Ми кожного року в цей час куди-небудь їздимо, нові місця дивимося, чому не поїхати в це місто. Не так далеко, звідси їзди тільки п'ять-шість днів. Долину Мукуртай між Джаїром і Уркашаром пам'ятаєш? Нею ми проїдемо до річки Дям, а потім вниз по цій річці. Приїдемо, спробуємо покопати в руїнах. Якщо знайдемо що-небудь гарне — залишимось, а не знайдемо — скоро повернемось назад.
— Гаразд! Якщо ми що-небудь знайдемо — можна буде кожного року їздити і потроху добувати. Тільки ось що! Ти кажеш, що на річці Дям недалеко від руїн живуть калмики. Вони побачать, що ми копаємо руїни, арештують нас і потягнуть на розправу до свого князя. Пам'ятаєш, як нас таранчі повели з турфанських руїн?
— На Дямі стоять тільки калмицькі зимівлі, і наприкінці весни калмики відкочовують в гори, бо на річці влітку спека, та й траву треба берегти на зиму, не спасати її худобою влітку.
— Добре! Поїдемо, коли потеплішає, заготуємо сухарів і баурсаків на цілий місяць.
— Повеземо краще борошно й сало, баурсаки самі будемо смажити, завжди будуть свіжі. Намет візьмемо з собою і твого хлопчину годованця.
— А його навіщо?
— Намет поставимо в гаю на окраїні руїн, в тіні. Коням паша потрібна, в місті ні трави, ні води нема. Хлопчина буде стерегти коней і намет, поки ми працюватимемо в місті.
— Ти, бачу, все вже обмізкував!
— Само собою, справа не мудра.
— Хлопчині нудно буде одному сидіти цілими днями і навіть моторошно.
— Собачку, певна річ, візьмемо. А якщо хочеш, і я свого хлопчину візьму. Він трохи молодший від твого. Нехай обидва привчаються до роботи. Ти свого вже вивчив російської грамоти, він повчить мого. Обидва готуватимуть нам чай і вечерю.
— Виходить, поїдемо вчотирьох ї на чотирьох потрібно харчів заготувати. Мабуть, двоє в'ючних коней не піднімуть всього.
— Двох коней мало. Адже хлопчаки на в'юках сидітимуть. Візьмемо трьох в'ючних коней, у мене їх досить, золото ми не дарма добували.
Отож, ми домовились остаточно, що в кінці травня Лобсин з сином, п'ятьома кіньми, запасом олії, в'яленого м'яса і сухих пенок приїде в Чугучак. Я на той час заготую сухарі, борошно, чай, цукор, сіль, посуд.
Коли я розказав консулові, що ми знову зібрались мандрувати, він спитав:
— Нову авантюру задумали? Яку саме і чи далеко поїдете, невсидлива людина?
— Якщо такі розкопки, які ми з німцями вели в руїнах коло Турфана, можна назвати авантюрою, Сергію Васильовичу, ви вгадали.
— Невже ви в Турфан зібрались? Німець, мабуть, там все геть-чисто підібрав!
— Ні. Лобсин дізнався, що руїни стародавнього міста е далеко ближче, в наших горах, на ріці Дям. Ось ми й хочемо подивитись, чи нема там чогось цікавого.
— Що ж, це добре. Тільки умова — все, що знайдете, покажете мені. Такі старожитності не можна розбазарювати по дрібничках. Наша Академія наук і музей Ермітажу все охоче куплять. Я їм напишу, додам список знахідок, і вони пришлють знавця, який все оцінить, заплатить вам і речі відправить в Петербург. Адже сисунець для німецької академії розкопував, а ви будете для нашої шукати.
— Правильно, Сергію Васильовичу! І нам теж приємніше буде попрацювати для вітчизняної науки і відсилати добуті старожитності нашим вченим людям для вивчення і виставки в російських музеях.
— У німця ви навчились розкопувати. А він, мабуть, записував, де, що і на якій глибині знайдено. Чи не так?
— Так, все записував і професор, і його секретар, але що писали — не знаю, вони речі по-німецькому називали. Секретар ще план кожної будівлі знімав і де що знайдено помічав.
— От і ви робіть так само. Я дам вам клітчастий папір, лінійку з масштабом, циркуль і покажу, як треба план будівлі знімати. А якщо на стінах знайдуться які-небудь розмальовані картини, які фресками називаються, — ви їх не збивайте, — зіпсуєте. Спробуйте перемалювати, хоча б грубо, приблизно. Я дам вам кольорові олівці. Всякі статуї, великі ліпні фігури, карнизи, прикраси — не чіпайте, тільки відмічайте на плані. Всі такі речі потребують знавця, щоб їх зняти непопсованими і вкласти для перевезення.
— Ну, такі речі на в'ючних конях ми й не змогли б вивезти.
— Отож. За такими речами, якщо виявляться, потім пришлють особливу експедицію.
— Розумію! Ми будемо лише розкопувати землю всередині будівель і коло них. Все, що викопаємо, привеземо вам, а також плани і всі записи й малюнки, якщо вийдуть.
— А раптом відкопаєте якусь велику статую, важку вазу або велику скриню?
— Вивезти такі речі ми не зможемо.
— Звичайно. Залишайте на місці, тільки засипавши знову землею і позначивши на плані і в опису.
Консул призначив мені день, коли я мав прийти до нього, щоб повчитись знімати план і взяти обіцяні інструменти.
Власне я відвідав його пристойності ради, щоб повідомити про свій від'їзд, а вийшло дуже добре. Він навчив, що робити, а я знайшов у ньому порадника і навіть посередника в збуті старожитностей. Без його порад ми могли б багато напсувати, а тепер стали з його відома і благословення розвідниками старожитностей для вітчизни.
Двічі я побував у консула, навчився знімати план будинку консульства знадвору і всередині. Для вимірювання довжини він звелів мені взяти з собою тонку мотузку, позначивши на ній вузлами сажні, а фарбою аршини і вершки. Для обміру глибини при розкопках він звелів узяти з крамниці складаний аршин, видав папір, циркуль, вимірну лінійку і кольорові олівці[7].
В кінці травня Лобсин приїхав на п'яти конях з своїм сином, собакою і заготовленою провізією. Я теж приготувався: взяв пару лопат і пару кайл, а для перевозки дрібних, але ламких речей, які могли трапитись в руїнах, замовив столярові пару невеликих в'ючних скриньок, які пригодились для розміщення запасів борошна, цукру, крупів, чаю та ін.
Консул прийшов проводжати нас і приніс паспорт, виданий амбанем, і дозвіл розкопувати руїни старих міст, подібний до того, який амбань в Урумчі видав німцям. Таким чином, ми їхали вже як розвідкова російська експедиція.
За перші два дні ми пройшли знайомою вже дорогою по долині ріки Емель і чорних вітряних горбах до степу Долон-Тургень між Уркашаром і Джаїром, а на третій день повернули на схід широкою долиною Мукуртай. Спочатку вона була нерівним степом, а далі почали з'являтись гаї тополі, шелюги, тамариску і різних кущів з лужками, зайнятими зимівлями киргизів і калмиків. Ліворуч долину обмежовували стрімкі схили Уркашару то чорного, то червоного кольору, розрізані короткими ущелинами. В одному місці кидалась у вічі прямовисна стіна величезної висоти. Біля підніжжя її лежала купа величезних брил, а на вершині видно було маленьку будівлю, подібну до буддійської каплиці. На дні долини проти цього місця стояв невеликий калмицький монастир.
— Це скеля Кизил-геген-тас (камінь червоного гегена), — пояснив Лобсин. — З її вершини колись геген монастиря кинувся вниз. Він запевнив лам, що Будда піддержить його в повітрі за його подвижницьке життя, і він стане на ноги внизу живий і здоровий. Всі лами піднялись разом з ним великою процесією довгим кружним шляхом на вершину скелі і відправили службу. Внизу до підніжжя скелі з'їхалось багато калмиків і киргизів з навколишніх місцевостей, щоб подивитись на чудесний стрибок гегена. Після служби геген у своєму червоному халаті з розпростертими немов крила широкими рукавами стрибнув униз і, звичайно, розбився. З того часу цю скелю називають Кизил-геген-тас, а на спогад події на її вершині збудували каплицю.
Я з цікавістю зміряв на око висоту скелі і визначив, що вона не менше півверсти.
— А інші кажуть, — говорив далі Лобсин, — зовсім не те. В цьому монастирі жив одного часу молодий геген, який закохався в красуню калмичку. Одружуватись лами і тим більше гегени не можуть, а взяти собі полюбовницю, як тепер нерідко роблять лами і навіть гегени, в ті часи ще не можна було. І от цей геген довго тужив, нарешті потай пішов з монастиря, піднявся на скелю і стрибнув униз.
— І ще розказують, — закінчив Лобсин, — що самі лами скинули гегена вниз за те, що він був дуже сперечливий, не бажав їм підкорятись, а хотів правити монастирем по-своєму. Якось стався великий падіж худоби в калмиків, і лами умовили гегена відправити службу на вершині скелі, звідки молитва швидше доходить до Будди. Після служби лами й скинули гегена вниз, а людям розказали, що він стрибнув сам, вихваляючись підтримкою Будди.
— Якій же розповіді вірити? — спитав я. — Адже ти жив у цьому монастирі і знаєш, що роблять лами і як вони управляють.
— Жив я не в цьому монастирі, Хомо, а в тому, що стоїть в долині Кобу, — пригадай, ми їхали повз нього на заборонений рудник. Але в цьому я бував пізніше і тут чув першу розповідь про стрибок гегена. А я думаю, що остання розповідь про те, що його скинули, найвірогідніша.
Високий схил Уркашару особливо привертав увагу, хоча й Джаїр, що обмежовував долину Мукуртай з півдня, мав мальовничий вигляд. Спочатку там тяглося зубчасте пасмо Кату, що нагадувало нам про золотий рудник і фанзу, яку ми шукали, керуючись засічками на вершини цих гір, і про моторошну ніч з нападом вовків, охоронців скарбу.