Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 20)
Під час перебування в селищі Астана я довідався в розмові з таранчами, що вони дуже оригінальним способом дістають воду для зрошення полів у сухому і жаркому кліматі западини, де дощі випадають дуже рідко і, коли не поливати, ні хліба, ні овочі, ні сади рости не будуть. Таранчі проводять довгі галереї, які починаються канавами в тому місці, де хочуть обробити поля і сади, потім, поступово заглиблюючись, стають підземними, тобто штольнями, і, просуваючись далі на північ з невеликим нахилом, щоб вода текла, нарешті досягають в товщі пухких наносів, що складають грунт западини, водоносного шару; з нього вода по штольні і канаві надходить на поля. Ці штольні називають кяризами, довжина їх досягає 2–3 верст та й більше. Щоб провести їх» на це треба вкласти багато праці, а тому їх споруджують цілим селищем. Проводять кяризи з допомогою найпростіших шахт, які викопують на певній відстані одна від одної на глибину майбутньої штольні, а потім з кожної шахти риють штольні в обидві сторони назустріч таким же штольням сусідніх шахт. Ліс для кріплення шахт і штолень тут дорогий і через це використовують його мало, і кяризи майже на всьому протязі нічим не кріплені. Тож в них нерідко трапляються обвали, кяризи потребують нагляду і частого ремонту, та зате дають змогу збільшити посівну площу, зрошуючи пустиню.
В цій западині, кажуть таранчі, дощі випадають так рідко, що у них склалась приказка: «у нас дощ буває один раз за десять років». Вони вважають навіть, що дощ приносить шкоду, бо після дощу на винограді і хлібах з'являється пліснява, що зменшує врожай. Та ще шкідливіші гарячі вітри, які в липні і серпні дмуть з півдня з пустинних гір Чолтаг і Куруктаг. А навесні і восени урагани приносять багато піску. Зважаючи на ці розповіді, можна подумати, що піщані гори Кумтаг, які замикають западину із сходу, створені цими вітрами.
Ми самі спостерігали ще одне явище, яке характеризує цю западину, — це тумани з пилу, які бували кілька раз у червні і липні. При повному затишші повітря сповнюється найдрібнішою курявою, такою густою, що навіть близьких гір Булуєктаг, верст за дві-три від нас, не було видно, а сонце світило так тьмяно, що можна було дивитись на нього, не мружачи очей. Ця курява вбирала так багато сонячного тепла, що в курні дні замість звичайної спеки почувалась прохолода.
Загалом же клімат цієї западини всім нам не сподобався: вночі ми погано спали через духоту, а денному відпочинку заважали незліченні мухи. В секретаря все тіло вкрилось висипом і дуже свербіло. Професор запевняв, що навіть в Африці, де він вів розкопки в долині ріки Нілу біля пірамід Єгипту, не було такої спеки. Він називав западину: «страшно пекельни яма».
Але в нього та секретаря була цікава й спокійна робота, а ми з Лобсином займались розкопуванням сміття і особливо просіюванням його, від чого піднімалась в'їдлива вапняна пилюка. Це нам скоро надокучило, тим більше, що траплялись ті самі предмети, які втратили інтерес новизни.
Тому, коли наприкінці липня наблизився строк закінчення нашого договору, я заявив професорові, що нам час кінчати роботу, щоб повернутися в Чугучак для спорядження каравану. Він відповів, що розкопки для нього настільки цікаві, що він хоче пробути тут до вересня чи навіть жовтня. Він умовляв нас залишитись, обіцяючи збільшити винагороду. Але нам було б занадто невигідно відмовитись від торгового каравану заради тяжкої роботи на розкопках, і ми не погодились. Професор наполягав, навіть погрожував, що поскаржиться люкчунському князю і турфанському амбаню, що ми залишаємо його до закінчення робіт без перекладача, незважаючи на договір. Мені довелось нагадати йому, що договір ми склали на певний термін, який на днях кінчається, що ми виконали більше, ніж було домовлено, бо весь час займались розкопками, заміняючи робітників, що зовсім не входило в наші обов'язки. Кінець кінцем я заявив, що в день закінчення договору ми поїдемо звідси прямо додому і цим зробимо велику поступку йому, бо в цей день нас за договором експедиція мала довезти назад в Чугучак. Тоді він поступився, але попрохав знайти йому двох робітників і показати їм, як ми ведемо розкопки.
Це було не важко. Таранчі були вільні від польових робіт. Перший урожай на полях (пшениця) був уже зібраний, а другий (кунжут, гаолян) ще не вистиг. Я знайшов двох таранчів, і ми за два дні вивчили їх, як вести розкопки. Але оскільки професор не був упевнений, що вони здаватимуть йому все знайдене, особливо монети і металеві речі, йому довелось для нагляду приставити до них секретаря. Він помстився нам тим, що при розрахунку видав лише платню за весь час, згідно з договором, і прибавку за розкопки, але не оплатив нам проїзду назад в Чугучак, посилаючись на те, що в договорі про це нічого не було сказано окремо. Але ми були раді розстатися з німцями, з важкою роботою і з жарким кліматом западини. На одержані гроші ми купили пару добрих коней з сідлами і поїхали порожнем, роблячи щодня в середньому по 50 верст, ночуючи на заїжджих дворах, щоб діставати гарний корм для коней і не турбуватись вночі пасти їх та про свою їжу. Через це ми їхали трохи довше, ніж з німцями на змінних конях, але 20 серпня були вже дома, а на початку вересня вирушили з своїм караваном в Монголію.
Повернулись ми лише в другій половині листопада і довідались, що професор прибув наприкінці жовтня в Чугучак і привіз п'ять возів з скарбами, добутими в руїнах. З таким вантажем він їхав, звичайно, на довгих, а не на змінних конях, і досить повільно. Консулові він поскаржився на нас і заявив, що ми його покинули і взагалі погано обслуговували. А втім, я побував у консула відразу ж після приїзду в Чугучак і розказав про все, так що той був обізнаний і примусив професора заплатити гроші за проїзд назад в Чугучак своїм коштом.
Ця наша третя подорож дала нам обом мало заробітку, та зате ми побачили нові цікаві місця, познайомились з таранчами та їх життям і дізнались, що можна знайти в руїнах стародавніх міст. Це пригодилось нам згодом: я навчився знімати плани будинків ззовні і всередині і вести розкопки грунту тонкими шарами з ретельним переглядом всього добутого з кожного шару, упаковувати його і реєструвати.
СКАРБИ В МІСТІ НЕЧИСТИХ ДУХІВ
Взимку знову довелось побувати в Семипалатинську з сировиною і за крамом, а також в особливій справі. Прикажчик московських купців Первухін був дуже невдоволений з моєї конкуренції, бо я пропонував кращий крам, який сам вибирав, і продавав його дешевше, ніж він. Він змушений був торгувати тим крамом, який йому присилали з Москви, і продавати за цінами, які йому визначали, та ще з надбавкою на свою користь. Тому він сповістив своїх московських хазяїнів, що в Чугучаці якийсь Кукушкін, не маючи звання і прав купця, торгує а монголами, збиває московські ціни і шкодить російській торгівлі.
Московські купці на підставі його листа просили консула звернути увагу на цю «недозволену конкуренцію» і заборонити Кукушкіну самостійно торгувати в Монголії.
Консул запросив мене, показав цю заяву і порадив дістати в Семипалатинську тимчасове посвідчення і права купця хоч би другої гільдії. Тоді він зможе відповісти в Москву, що Кукушкін — купець, а не самозванець і має право торгувати з монголами. Він же видав мені відзив про користь моєї торгівлі і мою доброзвичайність, що мало допомогти мені дістати права тимчасового купця.
В Семипалатинську я все зробив і повернувся з правами купця, а Лобсина, який для захисту від зазіхань монгольського князя на його майно вже прийняв російське підданство, я заявив своїм компаньйоном.
Навесні цього року Лобсин якось приїхав до мене та й каже:
— Минулого літа ми з німцями їздили в Турфан, працювали як землекопи в руїнах, а чи багато дістали? Адже все, що ми викопали з землі, німці забрали.
— Це тому, що вони знали про ці руїни, знали, що коло Турфана е стародавні міста, в яких різні скарби збереглися. Це було їх відкриття, а нас вони найняли для цієї роботи, — відповів я.
— А чи знаєш ти, Хомо, що руїни дуже старого міста зовсім недалеко від Чугучака стоять. Там, мабуть, теж різні скарби залишились.
— Невже? Звідки ти довідався?
— Я взимку всяких калмиків і киргизів при нагоді розпитував, чи нема в наших горах яких-небудь руїн. І мені не одна людина, а кілька і кожен окремо розказували, що вони такі руїни знають.
— Де ж вони, далеко чи близько?
— Трохи далі старих рудників Чий-Чу, де ми три роки тому золото викопали. Уркашар-хребет пам'ятаєш?
— Аякже, добре пам'ятаю.
— З Уркашару велика річка Дям у південну сторону тече і в озері Айрик-Нур кінчається: Так от, не доїжджаючи до цього озера на схід від річки, руїни великого міста стоять. В пониззях річки є великі гаї і гарні пасовища. З калмицьких зимівель руїни видно — різні башти, стіни, вулиці, значно більші, ніж в Турфані.
— І ніхто в цьому місті не живе?
— Ні, в самому місті ні води, ні трави, ніякої зелені нема. Місце зовсім голе, пісок сипучий, солончак. Вовки і дзерени водяться, а калмикам там робити нічого.
— Чи давно це місто зруйноване?
— З незапам'ятних часів, кажуть. Ніхто не знає, коли там люди жили і які люди. А місто велике, версти три впоперек, може п'ять верст вздовж річки Дям і руїни до чорних гір Хараарат доходять. Ці гори — теж пусте місце: ні води, ні трави немає і ніхто в них не живе. А за чорними горами справжня пустиня Гобі, Сирхин-Гобі називається. Вона майже до Семистаю простяглася, до того хребта, який ми з долини Кобу бачили, коли на Алтин-Гол на заборонений рудник їздили.