Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 22)
— Знаєш, Хомо, — сказав Лобсин, показуючи на східний кінець цього пасма, — в Кату є ще одне місце, де добували багато золота; воно називається Бель-Агач. Нам треба якось подивитись на нього.
— Який ти жадібний став! — вигукнув я. — Мало в нас золота, чи що? Ось знайдемо стародавнє місто і викопаємо в ньому скарби. Це цікавіше, ніж колупати золото в старій шахті, в темряві і вогкості.
Гори Кату кінчились, їх змінили нижчі й плоскіші, кінець Джаїру перетворювався в горби. А спереду, ближче до гаїв Мукуртай, підносились широкі й плоскі косогори.
— Це місце Теміртам називається, — пояснив Лобсин. — Тут китайці копають земляне вугілля для амбаня, в Чугучак возять, щоб його кан взимку топити. А раніше на цьому вугіллі залізо плавили, в старовину мечі й списи кували, як люди розказують. Звідси і назва цього місця Теміртам, це значить — залізний завод.
Горби, що підносилися в цьому місці над долиною Мукуртай, здалися мені дуже цікавими. На їх схилах виразно виступали різноколірні шари гірських порід — жовті, червонуваті, сірі, подекуди чорні — і можна було бачити, як один і той же шар піднімається по схилу горба вгору, потім вигинається дугою і спускається вниз. А всі інші шари вище і нижче його повторюють такий же вигин. І дивлячись на цей схил, я зрозумів, що таке складки гірських порід, про які читав у книжці. Досі мені не доводилось бачити в горах подібні складки. На Алтаї і тут при наших подорожах ми бачили, що в одному місці шари гірських порід лежать крижем один на одному з нахилом в один бік, в іншому місці нахилені в другий бік, в третьому перевернуті.
Я показав Лобсину цей вигин шарів і пояснив йому, як умів, що таке складки і як вони утворюють цілі гірські хребти. Лобсин уважно слухав мене і говорив:
— Так, гак, розумію тепер, як з-під землі підносяться маленькі і великі гори, немов земля зморщується, як ковдра на постелі, коли її пхаєш ногами в один бік.
— А ось, — вигукнув він, показуючи пальцем на чорний шар, що робив такий самий вигин, — це, мабуть, земляне вугілля, яке в цій же горі, але в іншому місці, добувають для нашого амбаня.
Разом з горбами, на яких видно було вигини шарів, закінчились гаї Мукуртаю, і ми виїхали на відкрите місце. Ліворуч від підніжжя Уркашару розіслалась рівнина, майже зовсім гола, густо всіяна дрібними чорними камінцями. До Уркашару вона піднімалась положисто, а на схід ішла до горизонту, де чорніли низькі гори. Я вперше бачив таку голу пустиню. Проміння призахідного сонця відбивалось яскравими вогниками на чорних камінцях, які блищали немов маленькі дзеркальця, і вся пустиня спереду нас виблискувала. Мене вразило це видовище, і я спитав Лобсина, що це за дивне місце.
— Це початок Сирхин-Гобі! Ця тобі йде на схід майже до річки Хобук. А там вдалині зліва — гори Харасирхе і праворуч гори Хараарат.
— І гобі цю слід було б назвати Кара-Гобі, бо вона така ж чорна, як і ці гори, — сказав я.
— Сирхин-Гобі її називають через те, що серед неї стоять гори Харасирхе, а вона їх оточує, — пояснив Лобсин.
Праворуч від дороги було видно ще горби, якими кінчався Джаїр. Вони теж були чорні, суціль усіяні чорними камінцями, зовсім голі і округлені, схожі один на одного, немов близнята. Але вздовж їх підніжжя виднілись гайки тополі і зарості чию на піщаних горбочках.
Ми вибрали лужок з травою і зупинились на ніч. Хлопчаки з вереском зіскочили з коней і побігли збирати аргал, радіючи, що можуть розім'яти ноги після довгої їзди на в'юці. Ми розбили намет, розклали багаття, зварили вечерю. Ніч пройшла спокійно, навіть вовків не було чути. Чорна гобі і чорні горби Джаїру, мабуть, незручні для вовчих нір.
Вода струмка своїм одноманітним дзюркотінням присипляла нас. Майже повний місяць яскраво освітлював чорну гобі, що розстилалася від самого намету на північ. Безліч гладеньких камінців, що вкривали її поверхню, відбиваючи проміння нічного світила, виблискували синюватими вогниками. Я довго милувався цією тьмяно-світною пустинею, за якою на півночі невисокою стіною піднімалось пасмо гір Салькентай, що становить знижене продовження Уркашару. Легкий і теплий порив вітру доносив інколи звідти якийсь глухий рівний шум.
— Це шумить Дям, який виривається ущелиною з Салькентаю і тече впоперек Сирхин-Гобі, — пояснив Лобсин, що сидів поруч зі мною коло входу в намет біля згаслого багаття.
— І хіба вночі тут не краще, ніж в юрті, де біля тебе сопуть і хропуть жінки, поблизу чухаються барани, гарчать і гавкають собаки, топчуться і ремиґають корови, — сказав він, помовчавши. Я не міг не погодитись з ним. Чарівність пустині, освітленої місяцем і поринулої в нічну тишу, зачарувала й мене. Наші хлопчаки, стомлені за день, давно вже спали, обнявшись в глибині намету.
Другого дня ми пішли далі чорною гобі вздовж струмка, облямованого заростями чию, кущів і поодинокими деревами. Останні горби Джаїру, що бовваніли за кущами, згодом кінчились і там почалась та сама чорна гобі, що бігла на південь до горизонту. Тепер, коли сонце було ще не високо на сході і світило нам в очі, гобі при погляді вперед здавалась зовсім чорною і похмурою. Але, оглянувшись назад, я знову побачив, як її поверхня виблискувала синіми вогниками, відбитими дзеркальцями камінців. Я звернув увагу хлопчаків на це видовище, і вони довго оглядались і захоплювались краєвидом пустині.
Годин через дві струмок почав врізуватись в грунт гобі, і ми заростями кущів непомітно спустились до ріки Дям. Її широке русло, усипане галькою і валунами, було облямоване гаями тополі, джигди, шелюги і різних кущів, заростями чию, лужками. Подекуди густі зарості очерету оточували яку-небудь старицю у вигляді озерця або цілком займали її місце.
Цю широку стрічку зелені вздовж ріки не було видно віддалік, і вона не порушувала похмурої величі чорної пустині, бо була врізана на кілька сажнів у поверхню гобі і оточена крутими обривами. Ріка проклала свою долину і живила водою її рослинність, створивши цей оазис серед пустині і підтримуючи його існування.
Ми їхали на південний схід вниз по цій долині Дяму. Стежка йшла то гаями, то голими площадками, усипаними галькою, зрідка перетинала русло ріки, переходячи в її звивинах з одного берега на другий. В кущах і на деревах співали й щебетали маленькі пташки; кілька разів ми сполохували фазанів, що жили в заростях; красиво оперені самці з довгими хвостами злітали з своїм характерним криком. Хлопчаки, що ніколи не бачили цих птахів, дуже зацікавились ними, але ще більше здивувались, коли ми, обходячи зарості очерету, наткнулись на кількох диких свиней з поросятами, які розляглись на піщаному косогорі біля води і, побачивши нас, з вищанням схопились і вмить зникли в заростях, — я не встиг навіть зняти з плеча свій дробовик.
Долина Дяму потроху розширялась і досягала вже майже ста сажнів завширшки. Кручі, що обмежовували її, стали вищими, сажнів до семи-восьми, і в них видно було шари світло-рожевих, жовтих і зеленуватих порід. Кручі зрідка розкривались вузькими й стрімкими вимоїнами, якими можна було пішки, а іноді й верхи, вибратись на поверхню пустині.
Через кілька годин їзди ліворуч над кручами показались чорні і голі горби пасма Хараарат, а трохи далі долина швидко звузилась. З обох боків замість різнобарвних круч підступили темні скелі, і Дям, зібравши свої води у вузьке глибоке русло, сховався в маленькій ущелині, заваленій великими брилами, серед яких пробивалась вода. Ущелина була непрохідна, стежка піднялась на лівий берег і обігнула ущелину по горбах Хараарату. Дям тут проривався через одне з пасом цього кряжа, висунутого найдалі на захід.
Спустившись знову в долину, ми в тіні гайка зупинились на обід. Поки Лобсин розкладав багаття і варив чай, я пішов з хлопчаками назад до ущелини, в кінці якої між брилами каміння в руслі були досить глибокі місця для купання. Хоча монголи взагалі не купаються, але хлопчаки за мною охоче полізли в теплу чисту воду.
Відпочивши години три, ми поїхали далі. Долина ріки з гаями і заростями була знову обмежована праворуч смугастою рожево-жовто-зеленуватою кручею, а ліворуч горбами Хараарату. Долина мала тут вже понад півверсти завширшки, русло і гаї тяглися вздовж кручі, а решту площі займали зарості чию і голі галькові або глинясті площадки. Ліворуч долину обмежовували чорні горби Хараарату, по яких звивалася стежка.
Через деякий час з висоти цих горбів ми побачили попереду досить велике озеро, на берегах якого де-не-де зеленіли зарості очерету.
— Це озеро Улусту-Нур, — сказав Лобсин, — в нього впадав один рукав Дяму, а другий іде далі в озеро Ай-рик-Нур.
— І ось уже видно руїни стародавнього міста, — додав він, показуючи на схід.
В цей бік озеро йшло досить далеко, і вдалині за ним видно було жовтуваті масивні будівлі, плоскі башти і між ними вулиці. Я думав, шо ми повернемо на схід вздовж берега озера, але Лобсин, об'їжджаючи озеро з заходу, повів нас далі на південь.
— В озері вода солона, — пояснив він, — а паша на берегах погана. Ми їдемо до зимівель калмиків, де паша добра і вода в колодязях є.
Ми поїхали вздовж західного берега повз піщані горби, порослі кущами тамариску. На озері не видно було ніяких водоплавних птахів, а вздовж берега тяглася біла стрічка вицвітів солі. Хоча в озеро впадала частина води Дяму, але стоку воно не мало, і вода, випаровуючись в ньому, потроху осолонювалась. Верблюди, можливо, пили б цю воду, але наші коні спробували її і відвернулась.