Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 23)
Трохи далі озеро кінчилось: воно мало близько версти в ширину і вдвоє більше в довжину. Ми перебрались через піщані горби, що оточували озеро з півдня, і пішли далі долиною ріки Дям, яка була тут ще ширша і являла собою суцільні луки з розсіяними серед них гаями й заростями. Праворуч долину обмежовувала все та ж сама висока круча з шарами рожевих і жовтуватих порід, а ліворуч вдалині виднілись стіни стародавнього міста, над якими подекуди підносились башти, гострі шпилі. А вдалині ці руїни немов збігали на плоску гору, зливаючись в ціле мереживо карнизів, башт, східців, схоже на старовинну фортецю, стіни якої вже дуже розсічені і поїдені вимоїнами, щілинами та іншими заглибинами.
Лобсин повів нас навкоси луками до східного краю долини, де в одному місці видно було чималий гай. На його окраїні ми побачили голі круглі площадки, навколо яких трава була майже вибита. Дуже багато бібків баранячих і козячих на цих площадках свідчило, що тут взимку стояли юрти калмиків, отже, поблизу має бути вода. Ріка Дям, як і досі, трималась правого берега долини, і до неї звідси було ще далеко.
Справді, недалеко від цього місця на окраїні гаю ми знайшли криницю — просто яму, сажнів з два завглибшки з прямовисними стінками, вгорі закріпленими хмизом.
У нас, звичайно, була з собою мотузка і чимале відро, в якому варили чай. Ми зачерпнули води — вона була прісною,)але трохи затхлою і каламутною, неприємною на смак.
— Це нічого, — сказав Лобсин. — Калмики відкочували звідси вже тижнів два-три, води з криниці ніхто не брав, і вона застоялась. Ми вичерпаємо всю воду сьогодні, і за ніч набіжить свіжа.
Гай був на краю долини, зовсім близько до руїн; паші доволі, палива — аргалу і сухого хмизу — досить, вода тут-таки, — отже, місце для нашого табору чудове. Намет розкинули в гаю. Сонце вже сідало. Серед кущів недалеко від юрт наші хлопчаки, збираючи паливо, знайшли видовбану з стовбура, сховану калмиками в тіні тополі колоду, з якої звичайно напувають худобу. Ми притягли її до криниці, бо без неї довелося б напувати коней з нашого відра, в якому варили чай і суп.
Настрій за вечерею у всіх був радісний. Знайшли чудове місце біля самих руїн, де хлопчаки і собака будуть пасти і стерегти коней, поки ми будемо вести розкопки. Коли стемніло, в руїнах в різних місцях завили вовки, а тому коней довелось прив'язати поблизу намету і по черзі підтримувати багаття і вартувати.
Вранці, залишивши хлопчаків, трьох коней і собаку біля намету, ми вдвох з Лобсином верхи поїхали в стародавнє місто, щоб оглянути його. Поминувши нешироку западину з рідкими заростями тростини, в якій закінчувалось сухе русло, що тяглося в глиб міста, ми поїхали вгору по ньому. Незабаром з обох боків потяглися стіни масивних будівель, подекуди вже прорізані вимоїнами або навіть перетворені в горби. То тут, то там між ними в обидві сторони йшли вулиці або вузькі провулки, прямі чи звивисті. В одному місці ми побачили на високому фундаменті висічену з каміння статую якогось дивовижного птаха з довгою шиєю і головою, дуже обвітреною. В другому місці височів гострий шпиль, мабуть, залишок сторожової башти. Ще далі високо підносились дві башти, які внизу були сполучені одна з одною і нагадували велике сідло. Потім виїхали на площу, серед якої стояли три башти різної висоти і форми, обмиті дощами; коло них ми з подивом побачили нахилену башту, яка от-от впаде. За площею знову пішли стіни, вулиці, провулки, і ми виїхали на північну околицю міста. Тут нас здивувала величезна квадратна башта, а біля неї велика статуя якогось лежачого звіра. Згадаю, що взимку, зацікавившись після розкопок в Турфані стародавніми містами, я випрохав у консула опис старожитностей Єгипту і бачив там знімки пірамід, сфінксів, обелісків і величезних статуй фараонів. Статуя коло башти була схожа на величезного сфінкса; хоча вона дуже обвітрилась, але ще можна було розрізнити лапи, тулуб і голову.
З цієї околиці ми знову повернули в глибину міста і однією з вулиць виїхали на широку площу; її піщаний грунт був усипаний різноколірними відполірованими камінцями, а з одного боку тяглася величезна висока будівля з башточками, виступами, карнизами, розмитими дощами, але зовсім без віконних отворів. Ми зупинились і довго дивились на цю будівлю.
— Думаю, що це був головний палац начальника міста чи навіть можновладного хана всієї цієї землі, — сказав Лобсин.
— Чому не видно віконних отворів? — зауважив я. — Це, можливо, головна фортеця посеред міста, в якій міг мешкати і який-небудь цар.
Біля підніжжя цієї будівлі, вздовж якої ми їхали досить довго, стояла величезна квадратна башта. Хоча вона мала сажнів 20 заввишки, але здавалась маленькою порівняно з будівлею, яка була разів у п'ять вищою.
Потім ми стали об'їжджати кінець цієї споруди, дуже зруйнований і занесений немов піском, і тут побачили величезну статую сидячої людини, теж дуже пошкоджену, а далі — довгу низьку стіну, що кінчалась сторожовою будкою.
Повернули в другу сторону за площею перед палацом. Знову пішли вулиці й провулки, стіни з виступаючими баштами. В одному місці окрема башта вразила нас своєю формою, — вона була схожа на жінку на колінах, закутану в широкий халат і з чепчиком на голові. Проте, може, це була й величезна статуя.
Потім ми виїхали на другу околицю міста, і я не міг не вигукнути:
— Ось тут міське кладовище!
Серед великого пустиря з рідкими кущами підносились в різних місцях надмогильні камені — саркофаги різних форм, то у вигляді великих лежачих тварин, то у вигляді масивних плит. А тут-таки підносилась низька башта, що нагадувала каплицю.
Минуло вже кілька годин, сонце пекло, ми стомилися і повернули назад до своєї стоянки. Слід зазначити, що всі вулиці й провулки були вкриті товстим шаром пилюки, в яку ноги коней грузли вище копит. На цій пилюці, знесеній, очевидно, дощами і вітрами з будівель, нічого не росло — поверхня була зовсім гола. Після нашого проїзду залишались глибокі сліди коней. Подекуди ми помітили сліди дзеренів і вовків. Деякі вулиці поблизу затоки озера Улусту-Нур були вкриті солончаками з горбочками навколо кущиків хармику і солянок.
Ми помітили, також, що в стінах будівель де-не-де стирчали круглі кам'яні ядра різної величини, мабуть, місто колись обстрілювалось з гармат. А біля підніжжя стін іноді траплялись осколки досить товстого білого скла, очевидно, з вікон, хоча віконних отворів в будівлях ми ніде не бачили. Можливо, вони були маленькі і запливли, засипались? Ці ядра в стінах показували, що місто не дуже стародавнє. Адже порох винайдено лише у XV столітті, а гармати, що стріляли кам'яними ядрами, — ще пізніше. А втім, я пригадав, тло китайці знали порох значно раніше, ніж європейці, а греки й римляни кидали кам'яні ядра з особливих машин — катапульт — при облозі міст.
Приїхавши до намету, ми довго за обідом обмінювались враженнями про все, що бачили, і розповідали хлопчакам про це місто, лише частину якого ми встигли об'їхати за кілька годин. Потім стали обмірковувати, де ж саме починати розкопки.
— Бачили ми багато будівель, стін, башт, проїхали багато вулиць і провулків, а ніде не помітили отворів вікон чи дверей, — зазначив я.
— Скло від шибок подекуди ми бачили, — сказав Лобсин. — Можливо, тоді вікна робили дуже маленькими, і вони запливли.
— Припустимо, що так. Але двері не могли бути такі ж маленькі, — заперечив я. — Невже жителі цього міста лазили в свої будинки і башти зверху, через дахи по приставних драбинах?
— Боялись постійних нападів ворогів, через те не робили дверей, сиділи спокійно в своїх будинках, прибравши драбини!
— А вороги стріляли з гармат кам'яними ядрами, щоб розвалити будинки і вигнати жителів? — припустив я.
— Чи так було тут? Нічого більше не придумаєш!
— Я читав у якійсь книжці, що в старовинних замках рицарів вікон було дуже мало і всі маленькі, а двері все-таки були, хоч би одні на весь замок. А іноді були лише потайні підземні виходи з замка в якийсь яр, в ліс чи кущі.
— Ну, ось так, мабуть, було і в цьому місті, — вигукнув Лобсин, вхопившись за цей приклад.
— Тільки тут місце рівне, ярів нема, — міркував я. — А втім, і потайні ходи могли завалитись, бачив ти, скільки піску на вулицях?
— Що ж його робити? Драбини в нас нема, щоб приставити до стіни якогось будинку або башти і подивитись, що всередині, чи там пусто, чи все завалилось.
— Чи не спробувати пробити стіну в якійсь башті, щоб увійти всередину? Я помітив, що будинки складені не з тесаного каміння чи випаленої цегли, а з м'якого матеріалу шарами — жовтого, зеленого, рожевого, який, мабуть, тут же десь копали. Пробити хід через м'який грунт кайлом і лопатою, може, й не важко буде.
— А чи не спробувати нам спочатку копати прямо на вулиці біля якогось будинку. Повинні ж бути там якісь речі, черепки посуду, монети, кістки. В Турфані таке місце на вулиці ми розкопали, німець нам вказав на нього. Це буде легше, ніж стіни пробивати.
— Давай, спробуємо, — погодився я, — з цього й почнемо.