Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 25)
Розкопувати ми вибрали могилу з нетовстою плитою, бо могили з простими горбиками викликали деяку підозру, Справа в тому, що в Монголії в обширних западинах нерідко трапляються такі горбочки, порослі хармиком, які займають загалом цілі десятини і дуже схожі на могильні насипи, але вони є просто скупченнями сипучого піску під захистом цього куща. Отже, і тут, поряд з могильними насипами, могли бути і такі горбочки, які розкопувати, звичайно, не було рації. Могильна ж плита з каменя гарантувала, що робота наша не буде марною.
Ми зсунули плиту вбік і, взявши лопати, почали розкопувати могилу. Але лопати не заглиблювались в грунт більше, ніж на 2–3 пальці, і, викинувши цей верхній шар, довелось взяти кайла і розбивати грунт, що, мабуть, дуже злежався за кілька сот або тисяч років з дня поховання. Ще на четверть вдалося заглибитись досить швидко, але дальша четверть дісталась вже насилу. Грунт, який заповнював могилу, був такий же твердий, як і в стіні башти, тільки працювати кайлом в ямі було зручніше, ніж в отворі стіни. Пройшли ще четверть і присіли на краю могили перепочити.
Здорово затверділа земля з того часу, як могилу засипали, — сказав я, віддихуючись.
— А глянь-но, Хомо, — сказав Лобсин. — В стінах могили такі самі шари, як і в стіні башти, — жовті, рожеві, зелененькі, одні в два, другі в три, інші в чотири пальці завтовшки. Невже вони і могили такими шарами закладали? Дивне щось! Збагнути не можу, як і навіщо вони це робили!
— Так, зовсім незрозуміло, — . погодився я. — Може, це тільки зверху так робили, щоб вовки не могли свіжу могилу розрити і покійника з'їсти. Спробуємо пройти глибше!
Відпочивши, насилу заглибились ще на дві четверті. Виїмка мала вже майже півтора аршина завглибшки, а шари різних кольорів продовжувались.
А знаєш що, Лобсин, — сказав я, витираючи густий піт з обличчя, — спробуємо розкопати просту могилу. Може, знатних людей так міцно закопували, а бідняків засипали пухкою землею.
— А й справді! — погодився калмик.
Поблизу був горбочок з хармиком; лопатами ми швидко розкидали піщаний грунт горбочка, і лише коріння куща трохи утруднювало роботу. Але під горбочком грунт був такий самий, як і під плитою, і знову довелось взятись за кайла. Заглибились на четверть і переконались, що ті самі кольорові породи йдуть шарами. Лобсин кинув кайло і вигукнув:
— Скрізь однаковий грунт! Я думаю, що нас шайтан морочить. Де б ми не почали копати, він перетворює м'який грунт в камінь. Можливо, все це місто заворожене нечистою силою. Більше не буду копати! Дивись, знов курна буря насуває з заходу.
Я глянув на захід. Там горизонт, справді, потемнів, сіра імла затягла його.
— Мабуть, що так!
— Вчора шайтан перешкоджав нам працювати, засипав нас пилюкою, намочив зливою, і сьогодні те саме буде. Це місто заворожене!
— Ну, поїдемо мерщій назад!
Ми підійшли до коней, що стояли поблизу, сховавши голови від сонця та мух в кущ тамариску, коло гробниці. Поїхали назад. Проїжджаючи повз каплицю, Лобсин зупинив коня і сказав:
— А ця башта низька! Ставши на сідло, я вилізу на дах і подивлюсь, чи є всередині пусте місце.
— Молодець! Це що-небудь з'ясує нам.
Ми під'їхали до самої каплиці. Я спішився і взяв коня Лобсина за вуздечку, а калмик став на сідло і, користуючись вибоїнами в стіні, виліз наверх. Каплиця була кругла, в поперечнику сажнів з два. Спочатку вона повинна була мати хоча б плоский дах, який, звичайно, давно зруйнувався.
Лобсин пройшовся вперед і назад, повернувся до краю і крикнув:
— Ніякої пустоти нема, суцільний камінь нерівний, буграми. Жодної щілини чи провалини нема.
Він зліз з каплиці, і ми поїхали риссю, щоб до бурі вибратись з міста. Буро-сіра хмара вкрила вже половину неба, але сонце ще яскраво світило. Було годин одинадцять. Через чверть години ми досягли вже околиці, об'їхали видолинок з тростиною і підскакали до намету. Хлопчаки вже розклали багаття, повісили казан і укріплювали намет. Коні стояли в гаю, прив'язані до дерева.
Курна хмара незабаром закрила сонце, яке ледве виднілось червоним кругом. Але було ще тихо.
Обідати ми сіли в наметі, бо вітер налітав уже поривами. З лужків і гаїв долини Дяму він піднімав трохи пилюки, а над містом пилюка вже звивалась стовпами, адже там не було рослинності, а пухкий грунт вулиць, обвітрені стіни будівель з піщаного каміння давали багато матеріалу для вітру. Але цього разу вітер був не такий рвучкий і дощ не пішов, тільки покрапало хвилин з п'ять.
— Ну, як думаєш, Лобсин, — почав я після обіду, — що ж нам робити далі? В башті стіни не пробили, дві могили до дна не розкопали, а каплиця виявилась не каплицею, а простим стовпом без серцевини. Виходить, що наша поїздка ні до чого! Що ж, завтра поїдемо додому чи що?
— Не поспішай, Хомо, дуже ти меткий, — відповів Лобсин. — Обміркуємо справу не кваплячись. Ми оглянули вже все місто чи ще ні?
— Більшу частину оглянули ніби.
— І оглянули дуже нашвидку. А ту частину, що за кладовищем лежить, зовсім не бачили. Там, можливо, в будинках вікна й двері знайдуться, і ми, покопавши, що-небудь знайдемо.
— Добре! Треба з'їздити й туди, оглянути все місто і тільки тоді вирішувати, що робити далі.
— І ще ось що. Каплиця виявилась не каплицею, а стовпом. Каплицею ми самі назвали її, за її формою. А вона, можливо, такий самий пам'ятник над могилою, як інші там звірі різні, або без могили, для прикраси просто.
— Нам треба ще перевірити в самому місті не башту, а два-три будинки, пусті вони всередині чи ні. Адже башти в місті могли бути побудовані не пусті, а як стовпи, для варти чи що з висоти.
— Правильно, Лобсин, — сказав я, і стало мені трохи соромно, що я так швидко відмовився від розкопок, а мій калмик обміркував справу всебічно. — Що ж, спробуємо пробити отвір в якій-небудь стіні? В палаці, наприклад, дуже він мені подобається з вигляду.
— Ні, спочатку спробуємо залізти наверх, на стіну якої-небудь будови. І якщо побачимо, що всередині пусто, тоді спустимось всередину або проб'ємо хід.
— Але драбини в нас нема, а будівлі високі, як же ми виліземо на стіну?
— Я примітив, що є будинки сажнів у два-три заввишки. Таку драбину неважко змайструвати. Я з'їжджу до Дяму, там знайдуться тонкі тополі, зрубаю і притягну сюди. А завтра повеземо в місто і подивимось.
Після відпочинку Лобсин, захопивши сина, поїхав на конях до ріки, а я взяв двостволку і пішов по гаях на полювання. В'ялене м'ясо, взяте з собою, дуже приїлось, та й небагато лишилось його в нас. Мій хлопчина залишився при наметі, а собаку я взяв з собою.
Я попрямував з нашого гаю до іншого, далі на південь, лужками і заростями кущів. В заростях раптом закричав і випурхнув фазан. Я розраховував на зайця і не встиг підвести рушницю. Але фазан, пролетівши трохи, знову сів у кущі. Тепер я йшов напоготові і справді, як тільки фазан злетів, я вистрілив: собака знайшов птаха в гущавині.
В цьому гаю я побачив, що серед дерев підноситься ціле подвір'я в китайському стилі — досить висока, сажнів з три, стіна квадратом, з башточками на кожному розі, але без зубців. Мене це дуже здивувало. Китайські міста завжди оточені такою стіною, але вищою, з зубцями, на кожному розі масивні башти. Ворота в стінах теж захищені баштами, так що їдуть до міста через башти, а ворота в них подвійні, зовні і зсередини. Інші селища теж оточені стінами, але простішими, на кожному розі башти не товсті і ворота без башти. Навколо Чугучака деякі ферми я теж бачив оточеними стіною, всередині якої — фанзи, комори, повітки для худоби. І ось те, що я побачив у гаю, нагадувало таку захищену ферму околиць Чугучака. Я обійшов її кругом, але в жодній з чотирьох стін не знайшов ні воріт, ні навіть чогось схожого на двері; вікон, звичайно, не було, але їх немає і в міських стінах. Таким чином, ця будівля була така ж, як і решта в цьому чудному місті. Єдину різницю я помітив: одна з стін вгорі була прикрашена великим обо з хмизу. Його, звичайно, навалили там калмики, що жили взимку в цій долині. Але як вони видирались туди без драбини?
В цьому гаю мені вдалося підстрелити зайця, а коли вже я вертався, ще одного, так що з фазаном у нас було свіжого м'яса днів на два. Собачка дуже допомогла при полюванні на зайців — вона шастала по кущах і виганяла їх на лужок.
Повернувшись до намету, я освіжував дичину і поставив на багаття варити в одному казанку суп з фазана, а в другий поклав зайців тушкувати. Хлопчаки вранці, бігаючи по лужках, нарвали дикої цибулі, і вона дуже пригодилась нам. Незабаром повернувся і Лобсин з сином; вони їхали поруч, а в проміжку між кіньми тягли дві тонкі тополі, сажнів з три завдовжки, прив'язані окоренками до жердини, яку вони поклали на свої сідла. В обох тополь гілки були обрубані так, що залишалась їх основа довжиною в четверть, і по них, приставивши обидва стовбури похило до стіни, не важко було вилізти на башту.
— Добру добичу привіз, Лобсин, молодець, — сказав я. — Але й я прийшов не з порожніми руками, бачиш, в двох казанках готується смачна вечеря.
На другий день ми поїхали до міста втрьох, з сином Лобсина, якому дуже хотілось побачити вулиці й будівлі, а нам він, легкий І меткий, міг бути помічником. Поблизу тупика, де ми провели розкопки, стояла будівля в 27 г сажні висоти. Ми приставили до стіни обидва стовбури, з'єднавши їх вгорі і внизу мотузками, щоб вони не розійшлись, коли будемо лазити. Хлопець легко видерся наверх і побіг кудись далі дахом. Трохи згодом він повернувся і сказав: