Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 26)

— Ніякої пустоти нема. Дах іде східцями ще вгору.

Цього я не міг збагнути і вирішив полізти сам, хоч і знав, що не легко буде мені це зробити. Я давно втратив умілість лазити по деревах, яка так легко дається хлопчакам, але все-таки видерся аж до верхнього краю стіни. Вгорі я побачив, що поверхня будівлі справді піднімається плоскими східцями ще вище; ніякої западини, яка мала б бути, якщо це будівля людини, не виявилось. А під ногами відчувалося, що я стою не над пустотою всередині будівлі, а над суцільним кам'яним масивом. Ми захотіли перевірити це на інших будівлях, поїхали далі і повторили те саме ще разів три на будівлях, доступних висотою стін. Результат був той самий; поверхня була або рівна, або з плоскими підвищеннями у вигляді бугрів. Один раз і Лобсин лазив на самий верх.

Тепер залишалось оглянути південну частину міста за кладовищем, куди ми й попрямували, захопивши на всякий випадок свою імпровізовану драбину. В цій частині зустріли спочатку плоскі горби, де-не-де зруйновані башти, але теж без пустоти всередині, а потім опинились серед вищих горбів чудного вигляду. Їх жовті піщані схили подекуди були усіяні зовсім чорним щебенем, а на гребенях серед скель піщаної породи тяглася стрічкою то вузькою в четверть, то широкою в 3–4 четверті, чорна блискуча порода, схожа на кам'яне вугілля. Подекуди було видно, що шар цієї породи, або жила, йшов круто в глибину горба. Ми спішились і почали оглядати ці горби. Чорні смужки по горбах можна було простежити в обидва боки на десятки кроків. Ми налічили понад десять таких шарів, або жил, і помітили ще, що піщана порода з обох боків кожної смужки була дуже міцна і виступала гребенями, а де-не-де висувалась на кілька аршинів на сідловини між горбами, подібно до довгих плит або балок. В одно з пасом горбів врізалась вершина глибокої вимоїни, упираючись в цілу стіну цієї твердої породи з виступами у вигляді плит з зубців. Вчена людина зуміла б пояснити цю дивну картину, але ми нічого не розуміли, вирішили тільки, вертаючись назад, набрати побільше цього чорного каміння з шарів, щоб випробувати на багатті, чи горить воно.

Спереду, за цими горбами, підносились високо довгою низкою великі будівлі, схожі на ту, яку в другій частині міста ми назвали палацом хана. Але тут вони були незграбніші, менше було на них карнизів, башточок, вимоїн. По дорозі до них ми потрапили в улоговину, зайняту буграми сипучого піску, по яких і піднялись до підніжжя ряду будівель. Вони були занадто високі для нашої драбини; віконних або дверних отворів теж ніде не видно було. Доводилось думати, що вони теж не пусті всередині, а суцільні, як і в раніше оглянутій частині міста, і що ніде немає надії на успіх розкопок.

Повертаючись до стану, ми набрали цілий мішок чорного каміння з різних жил, а стовбури тополь покинули біля цих горбів, бо вони вже непотрібні були нам.

Біля намету ми застали несподіваних, гостей — двох калмиків, що сиділи коло багаття, на якому варився наш обід, і гомоніли з моїм годованцем; він сказав мені по-російському (я вже навчив його рідної мови):

— Вони мене дуже налякали! Прискакали до намету і кричать: як ти смів стати на нашій зимівлі і спасувати нашу пашу! Складай свої манатки та їдь собі, звідки приїхав. Погрожували забрати коней. Насилу я умовив їх почекати, поки ви повернетесь на обід. Я сказав їм, що ми тільки вчора прибули сюди і що російський купець поїхав оглядати руїни міста.

Ми спішились, привітались з гостями і відповіли на звичайні запитання, звідкіля, куди і чого. Я заспокоїв господарів цієї зимівлі — сліди їх юрт ми ото й бачили коло гаю, — що сьогодні ж ми їдемо.

— От ми захотіли побачити руїни цього великого старого міста, — закінчив я, показуючи на його окраїну.

Калмики розсміялись.

— Ніякого міста тут нема і ніколи не було. Якби колись тут було місто, ми б його знали від наших предків і від лам нашого монастиря. Хто сказав вам, що тут було місто, той обманув вас.

— Та як же, — заперечив я. — Адже тут багато будинків, башти, цілий палац, велике кладовище з пам'ятниками.

— І скло від шибок валяється скрізь, а в стінах сидять ядра, якими стріляли вороги, що завойовували місто, а може, і повбивали всіх жителів, — додав Лобсин.

— Ні, люди тут ніколи не жили, — відповів один з калмиків. — Ці будівлі, башти, вулиці, палаци — все це творіння нечистих духів підземного світу. Ми живемо близько і чуємо, як ці духи виють і плачуть, коли лютує вітер зимової ночі.

— Отож бачиш, Хомо, — сказав Лобсин. — Я вчора вже сказав тобі, що це нечисті духи зробили подобу людського міста.

Невдача наших розкопок узгоджувалась з поясненням калмиків.

Ми, звичайно, пригостили приїжджих чаєм і баурсаками, не поскупились навіть на кілька кусочків цукру.

Після пригощення я згадав, що ми привезли мішок чорного каміння з міста, щоб випробувати, чи не вугілля це. Я приніс з намету кілька кусків, показав їх калмикам і запитав, що це таке, чи знають вони, що цього каміння багато в місті?

— Це ми знаємо, — відповіли вони, — це горючий камінь, такий самий, як той, що його китайці копають в Теміртамі. Але ми його не вживаємо, він дуже курить і смердить, коли горить в юрті; видно, що це теж творіння нечистих духів.

Я поклав куски на багаття. Вони дуже швидко спалахнули, загорілись довгим полум'ям з густим чорним димом і стали плавитись і розтікатись. Запах диму справді був неприємний, але як паливо в печах це вугілля, звичайно, годилось. Я сказав це калмикам.

— В нечистому місті цього каміння небагато, — відповів один з них, — а до Чугучака звідси далеко. Якщо тобі потрібен такий камінь, копай його в Теміртамі, там його багато, а возити в місто значно ближче.

— А от біля південного підніжжя Джаїру, недалеко від броду Тас-Уткель на ріці Манас такого земляного вугілля цілі гори, — сказав другий.

— Так, так, — ствердив перший, — і там з цих горбів тече щось рідке чорне, подібне до олії. Його наші лами збирають для ліків. Воно так само горить і смердить, як це каміння.

Лобсина це повідомлення дуже зацікавило, і він розпитав гостей, як туди проїхати. Виявилось, що до цієї місцевості добрий день дороги, а звідти до Чугучака через Джаїр 5–6 днів, тобто навіть ближче, ніж від нашої стоянки на ріці Дям.

— Так от, Хомо, — сказав Лобсин, коли гості поїхали, діставши обіцянку, що ми сьогодні ж залишимо їхню зимівлю, — поїдемо тепер туди. Тут у цьому нечистому місті ми ніяких скарбів не знайшли, тільки марно копали і час згаяли. Подивимось там гори чорного каміння і чорну олію — адже це теж скарби. Горюче каміння будемо возити в Чугучак продавати і олію теж.

Я, звичайно, погодився. Часу в нас було ще багато, а невдачу розкопок надолужити знахідкою чогось цікавого, звичайно, було привабливим. Перечекавши спеку, ми згорнули свій стан і поїхали. Лобсин повів нас через луки і гаї долини Дям прямо до її правого берега, де, за вказівкою калмиків, у стрімкій кручі був зручний підйом глибоким яром. Піднявшись, ми опинились знову на чорній щебеневій Гобі: та тут вона була не така широка, як далі на північ, і через півгодини їзди ми проминули її; почались зарості чию, кущі, де-не-де гайки, що чергувались з сухими руслами.

— Це — пониззя річки Дарбути, — сказав Лобсин, — тієї самої річки, у верхів'ях якої стоять мої юрти і перший золотий рудник, де ми з тобою були. Ця річка тече по всьому Джаїру, спочатку впоперек, а потім вздовж, і тут, вийшовши з гір в Гобі, розливається по рукавах і пропадає. Вода тут буває тільки навесні, коли сніг тане, але джерела трапляються, і колодязі є.

Такою місцевістю ми до вечора пройшли до озера Айранкуль біля східного кінця Джаїру і зупинились на його березі, вибравши чисту площадку біля затоки, оточеної великими заростями тростини.

Вода в озері була прісна; в нього впадала ріка Манас, відома нам з поїздки в Урумчі; там це був могутній потік, через який перебрести можна було лише рано-вранці. Але на довгому шляху впоперек широкої Джун-гарської западини він втрачав багато води і впадав в озеро невеликою річкою. Та при такому невеликому припливі вода в озері неодмінно була б хоч трохи солонуватою, коли б вона не витікала річкою з цього озера далі і не владала в те ж озеро Айрик-Нур, в якому кінчається ріка Дям. Про це Лобсин довідався від калмиків, розпитуючи в них про дорогу до гір вугілля та олії.

На воді не видно було плаваючих птахів, хоча з заростей часом доносилось крякання качок. Очевидно, вони вже сиділи в гніздах і випливали на відкрите місце лише рано-вранці. Зате у воді хлопчаки виявили багато дрібної риби, і їм вдалося вловити мішком кілька штук. Я було запропонував зварити юшку, але Лобсин заперечив — монголи не ловлять і не їдять риби. Мені довелось підсмажити рибок, як шашлик; вони були смачними, але дуже кістлявими.

Після душних вечорів в гаю біля руїн, які до півночі пашіли спекою, ночівля на березі озера була дуже приємна. Виплив місяць на початку ущербу, і вздовж всієї затоки простяглася срібляста стрічка вдалину. Легенький вітерець шелестів в очереті, що оточував темними стінками водну гладінь, піднімаючи на ній дрібні брижі, і вся стрічка тремтіла і переливалась. В заростях інколи крякали качки, а з горбів підніжжя Джаїру, позаду намету, іноді доносилось тужливе виття вовка, на яке наші коні, що були прив'язані поблизу і жували з апетитом зелену тростину, відповідали хропінням. Десь далеко ледь чутно кричала сплюшка, а ближче на озері ухав бугай… По небу осторонь від місяця повільно пливла широка смуга дрібно-кучерявих хмар, схожа на розпластаний білий смушок. Хлопчаки після вечері незабаром уклалися в наметі і щось пошепки розповідали один одному, поки не заснули, а я й Лобсин довго ще сиділи біля згаслого багаття і милувались красою тихої ночі на березі озера. Собака лежав поблизу коней, простягнувшись і поклавши голову на передні лапи, і ми не турбувались про варту. При найменшій тривозі він подав би сигнал, і Лобсин, який за звичкою спав дуже чутко, проснувся б відразу.