Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 28)
— Сьогодні щасливий день для нас, Хомо, — сказав Лобсин, — і скарб знайшли, і м'яса добули на всю дорогу назад, до міста.
Коли стемніло, ми розклали велике багаття з кусків сірого асфальту. Багаття палало так гаряче, що нам довелось сидіти подалі від нього, а весь горб, долина та її схили були яскраво освітлені. Хлопчаки раз-у-раз підкидали асфальт у багаття, виломлюючи і притягуючи нові куски. Було тихо, і стовп чорного диму піднімався високо вгору.
— А чи знаєш, Лобсин, — сказав я, — я гадаю, що чорний камінь, який ми взяли з жил в місті Нечистих духів, теж асфальт. Він горить і димить, як цей, і смердить так само. Це не вугілля, як думають калмики.
— Адже вони і цей називали земляним вугіллям. І якщо цей буде асфальт, то і той, звичайно, теж. Тільки там його небагато і возити в Чугучак далі, а тут багато і возити ближче, — заявив Лобсин.
— І там його треба добувати з глибини гірничими роботами, а тут бери його прямо з горбів і навалюй на вози або на верблюдів, — додав я.
— Либонь, стерегти сьогодні не варто, Хомо. Вогонь такий, що вовки близько не наважаться підійти. Тільки час від часу треба підкидати каміння у вогонь.
Я погодився з цим, і ми лягли спати, хлопці в наметі, а ми біля багаття, щоб, прокидаючись, підтримувати вогонь. I добре, що зробили так. Після півночі знявся вітер; багаття, що горіло спокійно, стало роздувати, і хоча воно було кроків за п'ять від намету, але полум'я, звиваючись, почало загрожувати йому. Г коли б Лобсин не прокинувся від лопотіння намету і не відкинув палаючі плити вбік, ми втратили б і намет, і всі наші речі, а хлопці обгоріли б.
Вранці ми наломили ще кілька плит, щоб завантажити одного в'ючного коня цілком асфальтом, і поїхали вздовж пасма горбів на захід. Коли сірі горби кінчилися, місцевість стала більш мальовничою; поминувши ще горби з шарами яскраво-червоних, жовтих і шоколадно-бурих кольорів, ми виїхали в широке сухе русло, що тяглося з Джаїру, і повернули вгору по ньому, його облямовували спочатку довгі урвища з тими ж кольоровими шарами, а далі впали у вічі дві окремі скелі, схожі на башти, що підносилися серед русла; на кожній з них виднівся виразний, досить товстий чорний шар, немов пояс.
— Дивись, Хомо, ще асфальт! — вигукнув Лобсин, що їхав попереду каравану, а я замикав його.
Ми під'їхали до башт, спішились і оглянули чорний шар.
— Це, мабуть, справжнє земляне вугілля, — сказав я, оглянувши кусок, виламаний з шару. — Він не схожий на той, який ми взяли в місті, — не такий блискучий і легко розпадається, як гниле дерево.
Ми взяли кілька кусків цього вугілля для проби.
— Тільки небагато його! — зауважив Лобсин. — Шар не товстий, всього дві-три четверті, і чи багато в цих баштах — десятків два-три пудів, не більше.
Далі вгору по руслу пішли в берегах не такі вже яскраво-колірні шари; розмиті водою і обвіяні вітрами, ці шари утворили різні цікаві форми — де косу башту жовтого кольору, а де різні карнизи, фігурки, купини. Хлопці захоплювались різноманітністю форм; порівняно з тим, що ми бачили в місті Нечистих духів, тут все було мальовниче, цікаве, але дрібне.
А потім ці різнобарвні урвища змінились горбами самого Джаїру, і в руслі з'явився струмок, який привів нас до невеликого оазису — гаю тополь і кущів із заростями тростини навколо кількох джерел, що витікали з ямок серед зелені.
— Це — джерело Туранги-Бастау (тобто тополеве джерело), — сказав Лобсин. — Тут я один раз був. Треба зупинитись — пообідати і підгодувати коней, які вчора біля асфальту були майже голодні. Далі до пізнього вечора ні води, ні паші не буде.
Ми, звичайно, зупинились і розклали багаття, розв'ючили коней, пустили їх пастись. Після ситного обіду розвісили решту м'яса дзерена в'ялитись на сонці. Хлопчаки бігали по гаю і по навколишніх горбах, сподіваючись побачити зайців або дзеренів. Коли вони повернулись, мій годованець Очир сказав:
— Бачили тільки двох зайців і ще одне величезне обо. Його, мабуть, велетні або нечисті духи склали з величезного каміння. Піди, подивись, це недалеко.
Ми пішли втрьох, син Лобсина залишився при наметі і конях. Серед горбів поблизу русла, нижче гаю, біля джерел один горб справді мав дивний вигляд. На його схилах були розсіяні валуни, здебільшого круглі, як кулі, і в поперечнику близько аршина, зовсім чорні і трохи блискучі, а вершина горба являла купу з кількох таких валунів, схожу загалом на обо, яке монголи споруджують на перевалах і на вершинах деяких гір і горбів. Кожен монгол, що піднявся на перевал чи таку вершину, вважає за обов'язок збільшити купу ще одним каменем, піднятим поблизу, або встромити палицю і нав'язати на неї чи на встромлені вже палиці клапоть, відірваний від одягу, або жмуток волосся з хвоста свого коня. Все це — жертва гірським духам за щасливий підйом на перевал чи вершину. Але це обо, звичайно, не могли скласти люди: кожен валун, з яких воно складалось, навіть кілька людей не змогли б підняти, не то щоб винести на горб, І Лобсин потвердив слова хлопців, що це обо складене нечистими духами.
— Недарма ж ми бачили по дорозі башти, карнизи, купини чудернацької форми, схожі на те, що було в тому місті нечистої сили. І тут нечисті духи пустували, щоб збентежити проїжджу людину, — сказав він. А я не міг пояснити йому до ладу, як утворилось це обо і ці форми каміння[8].
Відпочивши, ми поїхали далі вгору по тому ж сухому руслу.
— Це русло, — пояснив Лобсин, — ріже все південне пасмо Джаїру, яке на схід від нього називають гори Чингіз, а на захід — гори Кир. Останні тягнуться до станції Сарджак на тракті з Чугучака в Шихо, яким ми їхали з німцями.
Русло являло собою стрічку, вкриту піском і галькою, завширшки від 20 до 50 кроків, врізану в гори Джаїру, які утворили його береги. На бортах русла де-не-де росли дрібні й великі кущі, але води ніде не було. І здавалося дивним, як це довге русло могло утворитись без текучої води.
— Невже тут ніколи не тече вода? — спитав я.
— Ранньої весни, коли тануть сніги, тут води досить багато буває, — відповів Лобсин. — І влітку, якщо піде дуже велика злива, вода біжить бурхливим потоком, але недовго, збіжить вся і знову сухо.
Справді, на шляху по руслу я помітив, що деякі кущі в його бортах повалені і дещо засипані піском і галькою; це свідчило про те, що по руслу протікає вода із значною силою.
Ми їхали години три чи чотири цим руслом; нарешті, воно кінчилось разом з південним пасмом Джаїру. Сонце вже сідало, коли ми дістались до невеликого джерела Ащили-Бастау у верхів'ях русла між горбами, що належали вже другому середньому пасмові. Тут була деяка паша для коней і паливо — кущики по схилах гір.
— Хлопці, треба набрати побільше хмизу і аргалу, — сказав Лобсин. — В цій місцевості можуть бути вовки. Сюди, кажуть, іноді забігають кулани з рівнини на південь від Джаїру, а за ними може прийти до нас у гості й тигр.
— Навіщо ти нас лякаєш! — зауважив я. — Біля озера Айранкуль, де був великий очерет і де тигр справді міг би жити, ти нічого не сказав про нього. А тут в ці голі горби чого він прийде?
— За куланами, він їх дуже любить, — виправдувався Лобсин.
— Сподіваюсь, що ні куланів, ні тигра ми не побачимо, — заперечив я. — А багаття, звичайно, вночі будемо підтримувати по черзі. Вовки можуть налякати наших коней.
Так ми й зробили. До півночі по черзі по одній годині вартували хлопці, а потім до світанку по півтори години один з нас. Багаття підтримували невелике, але коли виття вовка розлягалось ближче і коні починали хропти, а собака — гавкати, підкидали палива. Але на початку літа ночі короткі, і о третій годині вже розвидняється. Мені довелось вартувати з двох годин, і через годину я вже пустив коней пастись, а сам з собакою був поблизу них, маючи напоготові рушницю. Це було не зайвим, бо на вершині сусіднього горба показався вовк, що підкрадався до коней. На посвітлілому вже фоні сходу я розрізнив його силует, собака загавкав. Я підвів рушницю і. вистрілив, але було далеко, і картеч, мабуть, тільки шльопнула по шкурі наприкінці польоту, і вовк зник.
Наступного дня надвечір прибули до юрт Лобсина у верхів'ях цієї ріки Дарбути. Лобсин залишив там сина і одного коня. Вся його родина і сусіди цілий вечір слухали його розповідь про наші пригоди, про місто та обо нечистих духів, що викликали велику цікавість і різноманітні пояснення, про горби і жили асфальту та рідку нафту. Я забув сказати, що, поки ми ходили оглядати горби, хлопці набрали пляшку цієї нафти, терпляче збираючи ложкою чорну плівку, коли вона випливала на поверхню води в ямі на вершині першого горба. Ця пляшка тепер переходила з рук в руки, нафту нюхали і пробували пальцем на смак. Асфальт з міста і з горбів теж був оглянутий і випробуваний як паливо.
Через два дні знайомою дорогою ми прибули в Чугучак і прийшли до консула, щоб розповісти про цілковиту невдачу розкопок у місті і показати зразки асфальту й нафти. Опис міста видався йому спочатку вигадкою, і він кілька разів перепитував і примушував повторювати деякі подробиці, щоб перевірити, пробуючи спіймати нас на суперечностях. Але ми описували так докладно і однаково, що йому довелося повірити. Пояснення форм міста силою нечистих духів він взяв на сміх, чим дуже збентежив Лобсина, який, незважаючи на багаторічне спілкування зі мною та іншими росіянами, в глибині душі все ще зберігав віру в добрих і лихих духів та в їхню владу над людиною. Консул зробив припущення, що це місто — рідке своєю своєрідністю творіння сил природи, а не людини, чим цілком пояснюється невдача наших розкопок.