Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 50)

Але потім, почувши цей вираз на чистці, — не знаю, хто г комісії вимовив, — я розгубився… Оглядаючись тепер на минуле і зв'язуючи цей злочин з провокаціями есерів та українських націоналістів, я можу робити далекосяжні висновки… але тоді… тоді я просто розгубився…

— І більше нічого не довідалися?

— Ні. Виїхав на село.

— Залишившись у міліції, Олексій Іванович теж нічого не розкрив би, — зауважив юрисконсульт. — Ниточка дуже тонка… Втім, якби розповів це мені, я справи не закрив би… Чого ж ви, Олексію Івановичу, приховали таку деталь?!

Клавдія Павлівна спробувала розкрити рота, але професор зупинив її:

— А, здається, я вам щось таке говорив, Іване Петровичу. Так, так! I перед чисткою, і після неї…

— Хе-е, — засміявся юрисконсульт. — Якби ж то!.. Склероз уже у вас, любий. Забули. Ви були злий і засмучений. Після чистки кинули ту апостоловську папку, і роби що хочеш… А самі виїхали… Але, Дмитре Івановичу, — звернувся він до Коваля, — чого ми будемо травмувати наші й без того склеротичні судини? Вас, очевидно, цікавить головне: хто вбив Гущака? Зауважую: якщо справді його вбито. Чи не могло це статися не на самій станції, а біля неї, у лісі? Га?.. Як ви, Олексію Івановичу, про це думаєте?

— Цілком можливо, — погодився професор. — Бо станція у нас людна.

— Але ж дотягти його на плечах потім нелегко було б, — засумнівався Козуб.

— Хіба такий важкий, Іване Петровичу? — з невинним виглядом спитав підполковник, згадуючи знайдені у речах убитого фотографії Гущака — невисокого сухенького дідка.

— Я його не бачив і не важив. Але труп завжди важчий від людини…

— Ох! — злякано передихнула Горохівська і заплющила очі.

— А як Гущак міг опинитися в лісі? Що шукав? Чого блукав?

Юрисконсульт тільки стенув плечима. Звідки йому це знати?!

— Схотів прогулятися, подихати повітрям.

— Для цього у Лісову їхати не треба.

— А може, там і скарб закопано, — засміявся Козуб.

— Станція наша добре освітлена, поруч шосе, — зауважив Решетняк. — Тягти людину з лісу на станцію? Малоймовірно.

— Якщо не в лісі, — не здавався Козуб, — то у привокзальному парку. Там його оглушили, а потім кинули під поїзд. Дерева і кущі близько підходять до колії…

За розмовою усі забули про Горохівську. Колишня артистка тихо, мов миша, сиділа у кріслі і тільки кривилася та зітхала, коли йшлося про смерть, трупи, кров.

Та раптом Коваль відчув, що із жінкою коїться щось незвичайне. Його насторожене вухо вловило уривистий подих з кутка, де сиділа Ванда Леонівна. Підполковник глянув на артистку і помітив, що погляд її прикутий до фігурки дискобола на письмовому столі — невеличкої статуетки із срібла, що потемніло від часу і набуло благородного відтінку старовинної речі.

Коваль краєм ока почав стежити за Горохівською. Артистка не помічала цього: вона нічого не помічала зараз, крім фігурки дискобола.

Козуб, який, розмовляючи, взяв статуетку у руки і машинально крутив на всі боки, і не здогадувався, що кожним поворотом її, кожним полиском тьмавого срібла викликає у старої жінки щось схоже на зойк.

Коваль не знав, що саме їй бачиться, але з того, як судорожно підіймалися груди артистки, розумів, що жінка дуже схвильована.

— Вандо Леонівно, — звернувся до неї. — Скажіть, що ви думаєте про цю історію… Щось пригадується цікаве?..

У відповідь Горохівська закашлялася, заперечливо похитала головою. Коваль відразу й облишив її, і артистка знову перенеслася у далеку молодість, з якої щойно хотів її вирвати підполковник.

Вона знову стояла біля коханого, притискалася до його холодного, набряклого бушлата, і зимова хуга нещадно періщила їх. Але за навислими, непроглядними хмарами вони бачили зорі. Ті зорі горіли і в них самих, спалахуючи, і гаснучи, і знову спалахуючи, і вони самі наче ставали зорями, підіймаючись у невимовно чарівну безкрайність. Вони вірили, що так буде, поки стоїть світ…

А потім одна зоря враз погасла.

Ванда довго не могла отямитися, коли її водили на допити. Мов перелякане звірятко, мовчала. І, зрештою, їй повірили, що нічого не знає, нічого не бачила, не чула і зовсім непричетна до пограбування буржуйського золота, яке охороняв її Арсен.

Сьогодні вона раз у раз поглядала на мирного професора із зворушливими сивими бачками і ніяк не могла уявити, що це той всемогутній міліціонер, який її допитував і якого вона боялася і ненавиділа.

Пригадувала потроху й Козуба. Адже після перших допитів інспектор Решетняк десь зник і хтось інший, — тепер вона знає: цей самий Козуб, — поплескав її по плечу, випускаючи на волю.

Здається, вона іще десь бачила цього чоловіка з довгастим інтелігентним обличчям і широко посадженими очима. Чи не той це міліціонер, що ходив до артистки Терезії, яка взяла її у свою гастрольну трупу?..

Коли її випустили з в'язниці, Арсена вже не було на світі. Пливла її самотня зоря у темному небі, тужно оглядаючи землю. Так і не знайшовши своєї пари, погасла. Вряди-годи спалахувала тільки у спогадах, у неспокійних снах. З роками рідше й рідше. А згодом почало здаватися, що нічого в житті не було, що все те привиділося, надумалося або почулося з чужих уст. А в неї був і є тільки один Арсен, Сеня безпритульне хлоп'я, виснажене від голоду, яке вона надибала у під'їзді будинку і яке зворушило її наболіле серце.

Вона назвалася сестрою, хоч хлоп'я сказало, що в нього є інша сестра, забрала до себе, і поступово малий Арсен став смислом життя, заступивши розпливчатий, поблідлий образ свого старшого тезка…

Тепер підполковник міліції почав витягати її минуле на людські очі, примушує все пережити знову… А навіщо це їй? Немає їй діла до якогось старого, убитого на станції…

Коли підполковник завітав до неї і допитувався, викликаючи забуті тіні, їй здалося, що вона знову у холодному підвалі, що й досі триває те давнє слідство. Слухаючи Коваля, намагалася пригадати і ті розмови, і ті обставини, і тих людей, але пам'ять відмовлялася служити їй. І тільки зараз, побачивши срібного дискобола…

… Так було і тоді. Фігурка дискобола, освітлена нерівними спалахами запальнички матроса, здавалася в її руках живою. Статуетка вразила красою напруженого тіла атлета, який, розвернувшись, відпускав диск у політ. Хотіла сховати її у кишеню свого пальтечка, але Арсен забрав фігурку і поставив назад на стіл.

«Тут, — строго сказав він, — усе наше, не буржуйське, хоч запали, нічого не скажу, але брати нікому не можна… Навіть тобі, люба…»

І таке це було тепле слово «люба», що й зараз у кабінеті Козуба воно розтопило старе, стомлене серце, розігнало туман років; таке тепле, що зоря її на мить знову спалахнула, та так яскраво, так видимо, зримо, що перед очима постав не напружений дискобол, а сам революційний матрос Арсен Лаврик з гвинтівкою в руках…

Підполковник Коваль здогадався, що схвилювало стару жінку. Ніби втомившись сидіти, підвівся, випростався і, продовжуючи розмову, почав ходити по кімнаті.

Ось він зупинився біля столу, взяв у руки статуетку, яку господар поставив на місце. Теж покрутив її, роздивляючись, і світло так впало на юнака дискобола, що диск ніби відірвався нарешті від руки, блиснув у повітрі яскравою зорею. Коваль перевів погляд на Горохівську і швидко поставив статуетку на стіл.

Ванда Леонівна відкинула назад голову і напівлежала у кріслі. Коваль налив води і підніс артистці. Та відкрила очі. — Що з вами?

— Сама не знаю.

Спробувала посміхнутися. Лише жально скривила губи.

— Нічого, нічого, — заспокоював Коваль. — Зараз полікуємо.

Юрисконсульт швиденько накапав у чарку валер'янки. Коваль почекав, поки Горохівська вип'є, а тоді сказав, звертаючись до всіх:

— Здається, ми втомили прекрасну половину людства. — Глянув на Клавдію Павлівну. Та велично нахилила голову. — Відпочинемо…

— І трішки підживимося, — підхопив Козуб, беручись до чарки.

— Я завжди вважав, Валентине Миколайовичу, що розслідування чимсь нагадує хірургічне втручання, — сказав підполковник Суботі. — Неприємне, боляче, але потрібне…

— Ні, ні, що ви! — тим часом відбивалася від Козуба Решетнякова. — Нас з Олексієм Івановичем не беріть до уваги. У нас режим! — Рішучим жестом забрала з рук професора чарку і поставила на столик.

— Ну, а фрукти, виноград, це ж можна?! Яблучка, до речі, із власного саду…

— Я вас проведу додому, не турбуйтеся, — говорив Коваль артистці, яка опритомніла і ховала очі…

Якийсь час у кабінеті Козуба точилася загальна розмова, потім почали прощатися, і Коваль попросив присутніх зібратися ще раз, обіцяючи через кілька днів назвати убивцю…

Гостинний столик Козуба залишився незайманим, на душі у всіх було каламутно: у кожного по-своєму.

… Коваль і Субота проводжали стару артистку пішки. Ванда Леонівна не схотіла їхати міліцейською машиною, яку викликав Коваль. Тим більше, що до її дому було недалеко.

Свіжий вечоровий вітерець, неспроможний розвіяти задуху, ледь обвівав обличчя. Кам'яне місто ще дихало спекою. Йшли повільно. Кожен поринувши у свої думки.

Мовчанку порушив Коваль.

— Вандо Леонівно, — звернувся до жінки. — Скажіть, будь ласка, що так схвилювало вас сьогодні? Вам щось нагадала статуетка на столі Козуба?

— Та ні, нічого, — тихо відповіла Горохівська. — Задушно було в кімнаті, а в мене слабе серце.

Вона нічого не бажала розповідати. У неї з'явилося знайоме почуття обважніння, коли руки і ноги, все тіло наливалося теплим свинцем і вона наче м'яко засинала… Думки теж ставали не гострими, колючими, а м'якими, як ватяне одіяло. Нескінченний світ, сповнений пристрастей, боротьби, світ гомінливих вулиць, просторих ланів і шелесту лісу, весь багатоголосий, об'ємний, барвистий світ давно почав звужуватися для неї. І, зрештою, все увібрав Арсен, його сім'я, тимчасові квартирантки. Ніщо інше тепер не обходило її: ні давні пограбування, ні вбивства, ні, зрештою, ота статуетка на столі юрисконсульта…