Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 51)
— А ми, Вандо Леонівно, знайшли брата професорової, Арсена Апостолова, — ніби між іншим промовив Коваль… — Ви знаєте, про кого мова?.. Про вашого названого.
Горохівська зупинилася і, хоч було вже близько до дому, схотіла сісти на лаву.
— Раніше ніж оголосити про це, радимося з вами… Отже, розкажіть, як ви взяли до себе малого Арсена Апостолова. І про сьогоднішню подію: чому вас так схвилювала статуетка дискобола?.. Вона схожа на ту, яку колись бачили в особняку?
І стара артистка, зібравшись із силами, розповіла все, що таїла, що знала, і навіть те, про що тільки здогадувалася…
Уже було пізно — на небо викотилися перші серпневі зорі, — коли Коваль і Субота провели Горохівську додому, пообіцявши, що дозволять їй самій відкрити правду Арсенові…
Дорогою додому Субота сказав:
— Треба, Дмитре Івановичу, братися до Козуба. Як потрапила до нього ця статуетка з особняка Апостолова? Думаю, не без допомоги Гущака. Для мене це ясно…
— А мені ще нічого не ясно, Валентине Миколайовичу.
— А статуетка?
— Не знаю. Та й не доведено, чи це та сама. Почуття і міркування Горохівської ще не доказ. Можливо, у Козуба копія… Хоч, звичайно, тут є над чим посушити голову.
— А втім… — задумливо промовив по паузі Субота. — Колишній працівник міліції, суду… Щоправда, його звільнили за якісь там помилки… Ні, все одно — не можу збагнути…
32
На другу зустріч у юрисконсульта Коваль прийшов не з Суботою, а з лейтенантом Андрійком. Те, що він не запросив Суботу, а взяв із собою лейтенанта, одягненого у форму, входило до задуманої ним психологічної атаки…
Вже перед кінцем робочого дня він відпустив Клавдію Павлівну, яка просиділа в управлінні близько двох годин, гоноровито пирхаючи спочатку, а потім, приперта до стінки фактами, змушена в усьому повинитися, благально поглядаючи на нього.
По дорозі до Козуба розмова ця не йшла з думки: «Так чому ви ховалися із своїм батьком?.. Крім того, що соромилися його хвороби…»
«Заради чоловіка. Боялася зіпсувати йому кар'єру. Олексій Іванович здібний науковець… І саме коли він ріс буквально на очах, коли написав першу дисертацію, я довідалася, що батько живий і перебуває у психіатричній лікарні. А в анкетах аспірант Решетняк за моєю порадою ніде не зазначив, що у нього є родич — колишній банкір… Власне, який він йому родич?..»
«Гм, — мугикнув Коваль. — Він все ж таки був вашим батьком…»
«Через те й переїхали сюди. Щоб обірвати всякі зв'язки з минулим».
«А як до цього ставився ваш чоловік?»
«Я від нього приховала».
«Чому?»
«Із своїм характером, він одразу побіг би в інститут, в партбюро…»
«Олексій Іванович, виходить, не знав причини переїзду?»
«Ні. Просто я наполягла. Інститут переїздив, але він хотів залишитися у філіалі».
«А як ваш батько опинився у тутешній лікарні?»
«Мені це вдалося зробити пізніше через знайомого лікаря».
«Нелогічно. Спочатку тікали від батька, а потім перетягли його ближче до себе».
Цікаво, думав Коваль, згадуючи бліде, ніби враз постаріле обличчя Решетнякової, прийде вона на зустріч чи ні?
Як і сподівався, всі вже зібралися, коли вони з лейтенантом подзвонили до квартири юрисконсульта. Була і професорова. Підмальована і нарум'янена, вона, проте, не змогла приховати свою зніченість.
Та й не тільки вона — і Решетняк, і юрисконсульт були якісь обм'яклі. Здавалося, у самому повітрі зависла тривога, що примушувала кожного знічуватися. Тільки в Горохівської, яка ледве ходила, сьогодні палахкотіли очі і весь вигляд свідчив про готовність вступити у бій.
Коваль відрекомендував присутнім Андрійка, назвав його своїм талановитим помічником, примусивши лейтенанта зашарітися, як дівчина. Силою волі підполковник прогнав утому і приязно посміхався, обводячи поглядом кімнату і всіх присутніх. Сьогодні йому належало бути упевненим, бадьорим і привітним, хоч би які тривоги терзали душу… От тільки чи витримає напруження стара артистка? Він був вражений її збудженістю. Що робить з людиною материнська любов!
Сподіваючись заслужити вдячність підполковника і ублагати, щоб він не відкривав Арсену таємниці, вона ніби помолоділа.
Але Коваль не поспішав із розмовою про статуетку.
Вільно розсівся у кріслі біля дверей, які вели на веранду, і витяг незмінний «Біломор».
— Якщо жінки дозволять…
— То, може, краще сядемо на веранді, — запропонував господар, який цього разу забув викотити гостям столик-самобранку.
Заздалегідь продуманий план Коваля міг провалитися. Адже статуетка дискобола, що стоїть у кабінеті, відігравала головну роль. Мозок підполковника гарячково працював. Ховаючи під опущеними повіками блиск очей, Коваль спокійно, навіть надміру повільно промовив:
— Слушна пропозиція, Іване Петровичу… Але не хотілося б, щоб нашу розмову почув якийсь випадковий перехожий на вулиці.
— Ну що ж, — розвів руками Козуб. — Хай буде гречка.
Всі дивилися на Коваля, чекаючи від нього першого слова.
— Сьогодні, — нарешті почав він, — у нас буде трохи інша розмова, ніж передбачалася… Справа в тому, що цінності, які багато років тому сховала банда Гущака, знайдені…
Як і сподівався Коваль, це вже було новиною тільки для Горохівської. Правда, і юрисконсульт так щиро здивувався, що підполковникові довелося повторити свої слова.
— Але, — додав він, — це сталося не сьогодні і не вчора, а перед війною. — І він розповів історію знахідки скарбу, яку Решетнякова вже знала з його уст. — Отже, нібито відпадають наші попередні міркування і класичне «куі продест»?
— М-да, — протяг Козуб. — Що ж тоді залишається?..
— Залишається одне, — жорстко кинув підполковник, — оскільки Гущак був убитий, пред'явити убивці рахунок.
— А коштовності знайдено всі? — поцікавився Козуб. Коваль не поспішав з відповіддю.
— Так… — нарешті промовив.
— ОЙ помиляєтесь, шановний Дмитре Івановичу, — посміхнувся юрисконсульт. — Не всі… Втім, не сумуйте. Найбільші криміналісти, із світовим ім'ям, і ті помилялися…
— Що ви хочете сказати?
— А те, що одна цінна річ Апостолова у мене. — І Козуб легенько торкнувся статуетки дискобола. — Срібло високої проби… — Взяв статуетку у руки, покрутив її. — Вона мені дуже дорога. З неї почалася вся антикварна колекція. — І він широким жестом обвів кімнату.
Коваль зрозумів, що хитромудрий план його провалився.
Мигцем глянув на Горохівську: чи не попередила юрисконсульта?
Артистка сиділа ні жива ні мертва, витріщивши очі на Козуба і міцно стиснувши губи, наче боялася, що в неї вирветься який-небудь вигук.
Юрисконсульт запобіг запитанню Коваля:
— Як ця славна фігурка потрапила до мене? Розповім. — Він зручніше вмостився у кріслі і поставив дискобола собі на коліна. — Робили обшук у Апостолова… Ви пригадуєте цей обшук, Олексію Івановичу? Ви теж брали у ньому участь.
Решетняк знизав плечами. Він не пам'ятав.
— Так от. Статуетка валялася на підлозі, під столом, у їдальні. Оскільки вона срібна, я подумав, що її загубили грабіжники, і вирішив прилучити до справи як речовий доказ… Ну, а потім, коли за речовий доказ її не визнали, поклав у шухляду столу і забув… Знайшов згодом, віддавати було нікому, так і стала моєю…
Звичайно, це злочин, Дмитре Івановичу, — приязно посміхнувся Козуб до підполковника. — Можу й статтю назвати… Але, сподіваюся, не заарештуєте… Строк давності… — Він знову посміхнувся і, підвівшись з крісла, підніс статуетку професоровій.
— Мені залишається тільки просити вибачення, Клавдіє Павлівно. Але тепер я з великою насолодою повертаю чудову статуетку справжньому господареві… Візьміть до уваги пом'якшуючі обставини: я зберігав цей твір мистецтва протягом довгих років, вивозив під час війни в евакуацію…
Клавдія Павлівна мигцем глянула на дискобола.
— Ні, ні, дякую, — відмахнулася від фігурки. — Вона належить вам. Ви й справді заслужили її, зберігаючи стільки років. Та ще й невідомо, чи таки батькова…
Горохівська, яка сиділа розгублена, раптом пожвавішала:
— Я теж бачила її в особняку…
Надійшла черга дивуватися Козубу і Решетнякам. Взагалі, вони не розуміли, для чого підполковник запрошує на їхні бесіди жінку, що ніякого відношення до справи Гущака не мала.
— Як це ви бачили? — строго поцікавилася професорова.