Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 52)

Ванда Леонівна зашарілася.

— Адже я заходила в кімнати…

— Але це було вночі, — з відтінком зверхності і навіть зневаги промовила Клавдія Павлівна. — Як же могли щось бачити у суцільній темряві?

— А в Арсена… — відповіла нерівним голосом артистка, — була запальничка… Дозвольте мені на хвилинку, — звернулася до юрисконсульта, простягнувши вперед обидві руки.

Козуб віддав статуетку, і стара жінка, заплющивши очі, кілька секунд гладила її руками так, як це роблять сліпі.

— Ну, коли Клавдія Павлівна відмовляється, — сказав Козуб, — то з її дозволу, а так само з дозволу усього шановного товариства на чолі з Дмитром Івановичем я подарую цю статуетку товаришці Горохівській. На відзнаку пошани до її таланту і на згадку про молодість…

Усі посміхнулися поблажливо, навіть Клавдія Павлівна. Проте Коваля цей жест юрисконсульта не зворушив, а дужче насторожив. Ні оперативний працівник, ні слідчий не мають права віддаватися симпатіям або антипатіям до тієї чи іншої людини, доля якої залежить від наслідків розслідування, і силою волі він придушив це почуття.

— Дозвольте мені продовжити, — промовив Коваль після того, як збудження уляглось. — Хочу поінформувати — з'ясувавши, що цінності давно знайдено і що, в зв'язку з цим, загибель реемігранта Гущака набирає іншого характеру, ми уже змогли дещо встановити. — Коваль перечекав кілька секунд і повільно додав: —Наприклад, що серед присутніх у цій кімнаті є людина, яка причетна до вбивства.

Коваль промовив ці слова зовсім тихо, але вони справили враження вибуху.

— Тобто як розуміти вас? — нарешті видушив з себе Решетняк, який, як і минулої зустрічі, сидів мовчазний, зосереджений, весь час ніби щось обмірковуючи або пригадуючи. — Так, так! Як розуміти вас? — сердито повторив він, не дочекавшись відповіді підполковника.

— Здається, досить ясно сказано, — зауважив Коваль. — Убивця серед нас.

Кожний із присутніх мимоволі оглянувся і по-новому побачив у своєму товаристві лейтенанта міліції з перекресленою шрамом щокою, який незворушно сидів у кутку, ніби чекаючи наказу.

Першою думкою у всіх, крім, звичайно, злочинця, було: «Це не я». Цю думку охоче кожний виголосив би, якби не вважав таку реакцію передчасною і нетактовною. А другим міркуванням було: «А хто ж?!» І відповіді на це поки що ніхто не наважився б дати…

Вражено мовчали, зиркаючи то на Коваля і лейтенанта, то одне на одного. Ванда Горохівська дихала важко, немов підіймалася нагору.

— Ви що ж, усіх підозрюєте? — знову гримнув Решетняк, і здавалося, він зараз підведеться і буцне головою Коваля.

— Якщо говорити серйозно, дорогий Дмитре Івановичу, то це — незаконно… Гадаю, ви пожартували, — промовив своїм доброзичливим, трохи зверхнім тоном юрисконсульт і посміхнувся наче всіма своїми глибокими зморшками. — Не слід так жартувати.

— Боронь боже, я не підозрюю всіх, — відповів Коваль професорові. — Тільки одну людину… Добре пам'ятаю і про презумпцію невинності…[4] І тому не висуваю ні проти кого офіційного обвинувачення… Висуну трохи пізніше і тільки проти справжнього злочинця…Говорячи так, Коваль пильно стежив за своїми співрозмовниками. Почував себе трохи нервозно, але радів з цього почуття, бо воно в нього з'являлося звичайно перед викриттям злочинця. З багаторічного досвіду підполковник Коваль знав, що, коли у нього від якогось підсвідомого захвату починають німіти пучки, немов від зашпорів, і раптово заходиться серце, значить, він на вірному шляху.

Від першої зустрічі у кабінеті юрисконсульта, коли підполковник відчув легеньке хвилювання і його мозок ніби почав обмінюватися імпульсами з кимось із присутніх, минуло небагато днів. Але тепер ці відчуття посилилися — хвилювання злочинця передавалося і йому.

І, обводячи поглядом співрозмовників, він у свою чергу звертався в думці до нього:

«Ховайся, ховайся, далеко не втечеш! Я буду гнатися за тобою, поки не викрию, — ніби говорив він йому. — Ми з тобою обидва маємо справу з істиною. Тільки ти намагаєшся приховати її, а я шукаю, щоб усе зрозуміти і потім викрити тебе!.. Кожна людина — шукач і творець: художник шукає і відтворює красу, робітник винаходить нові пристрої, старатель шукає золото, а я — злочинців. Я настроєний на злочинця, як міношукач на міну; мій мозок, мої почуття — все в мені настроєно на цей пошук. Звичайно, не дуже приємна справа копирсатися у бруді. Але комусь треба і це робити… І я зроблю свою справу до кінця!»

А вголос підполковник Коваль говорив:

— Мені залишилося небагато, щоб усе довести. Я сподівався, що у цієї людини вистачить мужності признатися самій.

— Що ж це виходить, чорт візьми! — розлютований професор Решетняк підхопився і почав бігати дрібними кроками по кімнаті. — Убивця серед нас! Ви думаєте, чоловіче, що говорите?! За таке можна і до відповідальності закликати! — Він зупинився навпроти Коваля, сердито нахиливши голову. — Ми самі колись працювали і знаємо ці міліцейські штучки-дрючки! Так, так. Хто ж це, виходить: Козуб або я… Більше нікому. Чи, може, ви з лейтенантом?!

— Ви ще не взяли до уваги двох дам, Олексо Івановичу, — вимушено посміхаючись, вкинув юрисконсульт. — Клавдію Павлівну і Ванду Леонівну.

Коваль підняв руки, благаючи пощади.

— Заспокойтеся, будь ласка. Я повторюю: убивця серед нас, але офіційного звинувачення поки що не висуваю. І решті ображатися теж не слід… Загиблий Андрій Гущак чинив опір. Знайдено ґудзик з його піджака, видертий «з м'ясом». Убивця у тій борні теж загубив на місці події речовий доказ. Мені залишилося знайти його, і тоді все стане на місце.

Від пильного погляду Коваля не сховалося, як мимохіть юрисконсульт провів рукою по борту білого полотняного кітеля, немов перевіряючи, чи всі ґудзики на місці.

— Але ловлю на слові, Дмитре Івановичу, — сказав Козуб спокійно, порівняно з тим, як гримотів розгніваний Решетняк. — Бесідуючи зі мною і Олексою Івановичем, ви цілком слушно зауважили, що тепер, на відміну від минулих часів, не тільки речові докази викривають злочинця. Дуже важливим є вивчення його психології, оточення, способу життя. Тільки за одірваним ґудзиком злочинця не знайдеш… А, виходить, ви все-таки надієтесь на цей ґудзик?..

Коваль мало не посміхнувся, незважаючи на напруженість обстановки. Його передбачення підтверджувалися, про що присутні в кімнаті, навіть лейтенант Андрійко, не здогадувалися.

— Вірно, — погодився з юрисконсультом. — За самим ґудзиком нічого не знайдеш. Але якщо причепити його до психології?! Га? — підполковник настільки був задоволений розмовою, що навіть підморгнув Козубу. — Візьміть до уваги, що у реемігранта Андрія Гущака ґудзики були не стандартні. Канадські… — І Коваль, відчуваючи, як посилюються в ньому імпульси, що нагадують про присутність злочинця, раптом немов зазнав легкого поштовху, як від сильного електричного розряду, — стулки захлопнулися, мисливець впіймав небезпечного звіра. Відчуваючи, що збуджені нерви можуть не витримати, підполковник голосно розсміявся…

Цей сміх неприємно вразив усіх, навіть лейтенанта Андрійка, який сидів із закам'янілим лицем.

— Даруйте, — попросив Коваль, висміявшись. — Така дрібниця: людина не може зрозуміти, що наші і закордонні ґудзики все-таки не однакові… От і не витримав…

— Нічого смішного, — пробурмотів Козуб. Професорова раптом пожвавішала і з надією в голосі спитала Коваля:

— Дмитре Івановичу, а може, ви весь час жартували?

— На жаль, ні, — зітхнув Коваль. — Ну, гаразд, — додав після короткої паузи, підводячись, — сьогоднішнє своє завдання я виконав — повідомив вас про наслідки розшуку. Прізвище убивці дізнаєтесь з матеріалів суду… Дякую за допомогу, — промовив, ні до кого не звертаючись. — До побачення!

— І всім можна йти? — несміливо спитала професорова, скоса поглядаючи на лейтенанта Андрійка.

— Звичайно, можна.

Коваль пропустив перед собою жінок і вийшов на запнуту вечоровим серпанком вулицю. На душі було незвично легко. Дивився на все навколо новими очима, не впізнавав будинків, вулиці, загуслого шатра неба, фіолетових присмерків…

Він запропонував свої послуги Ванді Леонівні, але та відмовилася і сдма потюпала додому…

— Товаришу підполковник, — спитав Андрійко, коли вони залишилися вдвох. — Ви вважаєте…

— Я не вважаю, а знаю, — відповів Коваль. Лейтенант не наважився спитати, кого той має на увазі. — Може, потрібний нагляд?

— Він нікуди не втече, — не по-начальницькому весело сказав підполковник. — Він нікуди не втече, дорогий друже. Від самого себе не втечеш…

Німе запитання світилося в очах лейтенанта.

— Завтра, завтра, — відповів той. — Удосвіта їдемо в Лісову.

Лейтенант Андрійко і далі не зводив очей з Коваля. Неможливо було мовчати під цим запитливим поглядом.

— Я почав його викурювати… Ти викурював або виливав у дитинстві з нірок ховрахів? А тарантулів?.. Чіпляли на нитку кульку воску і опускали в глибоку нірку. Отруйний тарантул із злістю кидався на неї і загрузав усіма лапами. Так його і витягали… — Коваль посміхнувся. — Цю ніч він не спатиме, а як тільки розвидниться, з'явиться на станції… Шукатиме загублений під час бійки із Гущаком «речовий доказ»… Тепер, відчувши небезпеку, боїться, що це його викриє… Адже він не знає, що ми уже все знайшли, — посміхнувся Коваль.

33

Не можна сказати, що станція прокидалася. Вона ніколи не спала. Ні вдень, ні вночі. І якщо вдень по ній найбільше проходили пасажирські поїзди та електрички, то вночі один за одним гуркотіли нескінченно довгі важкі «товарняки», від повільного тупоту яких дрижала земля, присідали і вгиналися сталеві рейки і міцні шпали, а обабіч залізниці на пагорбах тяжко хекав густий ліс.