Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 49)

Решетнякова кинула на юрисконсульта обурений погляд, мовляв, про що ж тоді мова!

— Я ж кажу, якби не революційна експропріація, — повторив той.

— Клавдіє Павлівно, — втрутився Коваль, — а давайте і справді поміркуємо не з позицій нашого законодавства, — він по-змовницькому підморгнув Козубу, — а з точки зору реемігранта Гущака. Наші моральні критерії, наше право, очевидно, не були для нього незаперечними. І він, наприклад, міг би вважати революційну експропріацію незаконною, а вас, Клавдіє Павлівно, єдиною спадкоємницею.

— Приїхавши, вирішив розкрити дочці Апостолова місце схованки, — швидко вкинув Козуб. — І, розшукуючи вас, натрапив на Лісову, де ви проживаєте влітку…

Побачивши, що Решетнякова, як розлютована кішка, готова стрибнути межи очі Козубу, підполковник перехопив ініціативу.

— Клавдіє Павлівно, ви не хвилюйтеся і не обурюйтесь. До такого висновку ніхто не приходить. Просто міркуємо вголос і так, і сяк… Намагаємося розгадати таємницю Гущака. Насамперед говоримо слово — «припустимо»… Припустимо, що у Гущака й справді були такі наміри… Хоч, правда, повинен був розуміти, що на нашій землі діють тільки радянські закони і що він теж підпадає під радянську юрисдикцію.

— Що для Гущака закони?! — зауважив Козуб. — Міг узяти собі в голову, що розкриє таємницю спадкоємниці, за яку він вважав Клавдію Павлівну, і ніхто йому не завадить.

— А мотиви? — нарешті не витримав професор. — Так, так! Нащо було йому це робити?

— Можливо, хотів спокутувати свій гріх.

— Перед ким?!

— Еге ж, — зітхнув Козуб, — перед ким?.. А може, він у Канаді релігійним ставі

— Чому «став»? А раніше, у молодості, він хіба не був релігійним? — спитав юрисконсульта Коваль.

Той зам'явся. Потім захіхікав.

— Звідки мені знати, який він був у молодості, Дмитре Івановичу? Але, міркую, навряд був релігійний, коли отаманував у банді. А щодо передачі скарбу за своїм вибором, то це для Гущака дуже просто і з морального боку, і з практичного…

— Не забувайте про мене! — не могла заспокоїтися Решетнякова. — Нащо мені ті цінності. Я не вважаю їх своїми і не прийняла б!

— Гущак не знав ваших поглядів, — зауважив підполковник.

Клавдія Павлівна стенула плечима, мовляв, які в неї ще можуть бути погляди!

— Гущак не зустрічався з вами, не бесідував?

— Звичайної

— Ну от.

— А те, якою він вас пам'ятав, — кинувся на допомогу Ковалю юрисконсульт, — давало йому надію. — Побачивши, що професорова знову іскрить очима, уточнив: — Маю на увазі ваше походження: багатих батьків, гімназичне минуле… Це дозволяло думати, що ви приймете спадщину і так само допоможете переховати і його частку… Принаймні не образитесь і не викажете його.

— А от на вас ображаюсь! — вигукнула Решетнякова.

— Що ви, що ви! — розвів руками Козуб. — Ви весь час неправильно мене розумієте. Ми тільки пробуємо міркувати, так би мовити, з позиції Гущака…

— Ні, Іване Петровичу, сьогодні ми не по-джентльменському чинимо. Й справді, напали на бідолашну жінку з усіх боків, — заступився Коваль. — А до речі, у вас, Клавдіє Павлівно, ще був брат Арсен. Ми його теж розшукуємо. Цікаво, чи знав Гущак про його існування? — Коваль зробив паузу і оглянув присутніх. — Отже, Клавдіє Павлівно, що хочете сьогодні ще розповісти, які ваші міркування?..

— Нічого, — розвела руками Решетнякова. — Вам усе відомо, товаришу підполковник.

— Ну, що ж, — погодився Коваль, — у такому разі послухаємо чоловіків — людей, які безпосередньо займалися цією справою… Хто перший? Ви — Іване Петровичу? Чи Олексій Іванович?

Професор раптом спитав Коваля:

— А чого зв'язуємо повернення Гущака і загибель його із забутою кримінальною справою? Може, тут усе простіше?

— Й справді, — зрадів Козуб. — Чи був Іван Іванович? Пам'ятаєте? У Хікмета…

Всі втупилися у Коваля.

— Нам цікава всяка версія. Чи не так? — звернувся підполковник до Суботи, і той згідливо нахилив свою акуратну, з рівним пробором голову.

— Тоді дозвольте мені, — сказав юрисконсульт. — Щодо загибелі Гущака… Це було звичайне пограбування ошатно вдягненого дідка. — Козуб по очах Суботи помітив, що версія зачіпає душу слідчого, і повторив: — Звичайне пограбування. Давня таємниця тут ні до чого.

— А звідки ви знаєте, що Гущак був добре вдягнений? — поцікавився Субота.

— Ну, — на мить затнувся юрисконсульт, — приїхав із Канади. Значить, і одяг відповідний, усякі нашивки, блискітки, нікельовані ґудзики — те, що справляє магічне враження на декотрих нестійких юнаків. Могли припустити, що і в кишенях не порожньо… От і спокусилися… А дід виявився міцненьким або щось завадило, одяг не зняли, вибрали кишені і — під поїзд.

Козуб закінчив і перевів погляд на Коваля.

— Версія можлива, Іване Петровичу, — погодився той після короткого роздуму і навіть зітхнув з жалем. — Але ні. Не пограбування. У кишенях усе ціле. Навіть гаманець. Дуже гарний, новенький, шкіряний, з цілою системою застібок, з досить значним вмістом.

— Інший раз злочин не має видимих мотивів. Вони є, тільки сховані, невиразні, — продовжив юрисконсульт. — Могло бути банальне хуліганство, яке привело до непередбачених наслідків — смерті старого, і тоді, злякавшись, його запхнули під поїзд.

— І тут — банальне? Навіть хуліганство буває банальне? — не до місця вкинула професорова, яка вже трохи заспокоїлася, і всі удали, ніби не почули її.

— Ви не згодні з такою версією? — звернувся Козуб одночасно до Коваля і Суботи.

— Ми розробляли багато версій, — ухильно відповів слідчий.

— Це — найвірогідніша, — ще раз запевнив господар кабінету. — І які тут зв'язки з тією давньою історією, притягненою, даруйте, за вуха? До речі, у старого Гущака якась рідня тут залишалася… Їх теж перевірено?

— Валентин Миколайович сказав, що розроблялося багато версій. Була й така. Не підтвердилася.

При згадці про родичів старого реемігранта Субота поморщився. За необгрунтоване тримання Василя Гущака у камері його чекали неприємності. Він тяжко зітхнув.

Не знаючи, чим викликана гримаса на обличчі молодого слідчого, Козуб не розвивав далі цих міркувань.

— Пробачте, що допитуюсь… Я розумію: не все можна розповідати… Але візьміть до уваги мої слова… До речі, як його убито? Якщо не секрет. Ножем, фінкою, кастетом або якоюсь іншою такою зброєю — то це тільки хулігани або грабіжники.

— Ой, не згадуйте таких речей! — запротестувала Горохівська, яка досі мовчала і слухала чи не слухала розмови, але пильно приглядалася до присутніх, особливо до професора Решетняка: чи це той чоловік, який заарештував її вночі разом з матросом і допитував у міліції? Вона тоді зненавиділа його, вважаючи винуватцем загибелі Арсена. А тепер ніяк не могла уявити цього старого сивого ученого невблаганним міліціонером.

— Зрештою, це не має значення, — відповів підполковник. — Так би мовити, хуліганська версія теж не підтвердилася. Все-таки вбивство сталося або з політичних, або з корисливих мотивів. І, я певен, пов'язане з тією давньою історією.

— Я знайшов і віддав вам, Дмитре Івановичу, есерівську листівку, — сказав господар кабінету. — Але я і тоді, і зараз далекий від думки про прямий зв'язок між колишнім пограбуванням банку і теперішньою загибеллю Андрія Гущака. Пограбування банку й справді було політичною акцією, а загибель старого, мабуть, звичайнісінька випадковість. Тут могли відіграти трагічну роль хіба що гроші в кишенях діда, на які зазіхнули грабіжники, — до речі, може, у нього, крім гаманця, були ще якісь цінності, а гаманець навмисне залишили, аби думали, що це — нещасливий випадок. Експертизі важко встановити — штовхнули діда під вагон, чи він сам упав. Якби вдарили ножем, інша річ… Травма помітна, походження відоме…

— Пробачте, Іване Петровичу, — перебив його Коваль. — Характер прижиттєвого поранення Гущака я не називав. Чому вважаєте, що там не було удару ножем?

— Ви не сказали прямо, але з ваших слів я зробив такий висновок.

— Трохи поспішили… Та гаразд… Одне запитання присутнім. Почнемо з Клавдії Павлівни. Ви з Гущаком не зустрічалися тепер і ніколи раніше не бачили? Так?

— Ні раніше, ні тепер.

— А що говорять про цю трагедію люди, які живуть у Лісовій?

— Не знаю. Не прислухалася до чужих розмов.

— А ви, Олексію Івановичу? — звернувся Коваль до Решетняка. — Ви теж ніколи не бачилися? Тоді від слідства він утік. А тепер?

— Я сказав вам про це у себе в лабораторії.

— Там ми говорили удвох, а зараз колективна бесіда. Отже, Олексію Івановичу, де в чому і повторимося. Але доведемо сьогодні до логічного кінця те, що ви не зробили у свій час, у двадцятих роках.

— Не з своєї вини, до речі, — буркнув Решетняк.

— Вас вичистили з міліції, і ви передали справу Івану Петровичу. Знаю.

— Правду кажуть, лихо не без добра, — засміявся юрисконсульт. — Інакше не мали б чудового вченого… І розшуки Гущака безрезультатні були б, і вченого втратили б.

— Це вже софістика, — м'яко зауважив Коваль і звернувся знову до Решетняка: — Коли розмовляли в лабораторії, я поцікавився, які ще люди були причетні до цієї справи. Згадали ви кого-небудь? Адже перед чисткою ви були близькі до розкриття таємниці…

— Я згадував, так, так, — наморщив лоба професор. — Але ні прізвищ нових, ні фактів… — він глянув на дружину. — Хіба ось тільки… Тоді я покладав надії на один вираз, який Клава почула вночі перед пограбуванням. Хтось таємно приходив до Апостолова і в кабінеті назвав його «хлопчиком з бородою». Здалося, що це — ниточка для розшуку… У всякому разі я здогадався, що пограбування банку було справою не тільки гущаківської банди, а ширшого кола людей…