Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 48)

У залі знову почали шуміти, і Решетняк, кульгаючи, зійшов з помосту…

Інспектора Решетняка вичистили з міліції. Чи тому, що Журбило подав лікарську довідку про свою «відбиту» печінку, чи тому, що на Решетняка надійшла анонімка про аморальну поведінку і зв'язок з дочкою класового ворога, підслідственого Апостолова, хоч він уже жив у комуні, залишивши кімнатку Клаві (і це теж було поставлене йому на карб), але — вичистили.

Він іще два дні ходив на роботу, передаючи інспектору Козубу справи, розповів, що довідався від Клави про свої підозри, а потім поїхав на село, до батьків…

31

Це була дивна зустріч. У кабінет Козуба, де завдяки хаотично зібраним творам мистецтва панувала мішанина імен, стилів та епох, входила цього вечора ще одна, найвагоміша епоха: Революції і класової війни. Вона входила з людьми, які переступали поріг кімнати, і з кожним новим гостем повітря насичувалося атмосферою незвичайного часу.

Артистка Горохівська, яку Коваль привіз машиною, тулилася у кутку кабінету, намагаючись втиснутися у старовинне крісло і стати непомітною. З того свого захистку вона розглядала засклені стелажі із книжками, картини, фарфор у шафах, раз у раз кидаючи скісний погляд то на господаря кабінету — лисого чоловіка з видовженим, не по-старечому енергійним, зморшкуватим обличчям, і пробувала уявити його молодим, інспектором міліції, який багато років тому допитував її. то зупиняла свій погляд на юнакові з прилизаною зачіскою, якого підполковник назвав слідчим.

Подружжя Решетняків запізнювалося. Чекаючи на них, чоловіки жваво бесідували про щось своє, а Ванді Леонівні незабаром стало нудно і від того ніби спокійніше на душі.

Та ось у передпокої пролунав мелодійний дзвоник. Козуб підхопився, але Коваль, який був ближче до дверей, сам вийшов відчинити. З передпокою долетіли голоси, звуки кроків, двері розчинилися — і всі побачили Решетняків.

Невисокий, кремезний, з густо посрібленою чуприною, рожевими щоками, чи то від постійного перебування на свіжому повітрі, чи від розриву дрібних склеротичних жилок, з сивими бачками на тих щоках, — професор увійшов якось боком, нахиливши голову, немов збирався буцатися. Клавдія Павлівна впливла у кімнату повільно, насторожено і відразу огляділася, мовби лисиця, що чекає пастки.

Решетняк і Козуб враз упізнали один одного: «Бачу бравого інспектора — грозу бандитів і світової буржуазії!» — поохкали, що час невблаганний, підкинули один одному компліменти «а проте…», «та й ви майже не змінилися, так, так», «якби не ваша сивина», «та не моя лисина»… Клавдія Петрівна трохи манірно познайомилася із Суботою та Горохівською. Козуба не впізнала. А він поцілував простягнуту руку професорової і мало не розшаркався.

— Вас я пам'ятаю, — сказав, чим викликав незадоволення Решетнякової, яка не знала, що саме він запам'ятав. — Вперше побачив на допиті, а потім у кімнатці червоного міліціонера Решетняка, коли він лежав поранений після Вербівки… Пригадую, славне таке, цибате дівча було… Він вас спочатку заарештував, а потім одружився…

Козуб хіхікнув, але Клавдія Павлівна тільки мовчки підняла брову і затим сіла на м'який ослінчик. Вона цього не пам'ятала і не хотіла пригадувати.

Почалася загальна розмова, вимушена, якої вистачило лише на кілька хвилин.

Коваль уважно стежив, як чіпко придивляються, немов обмацують поглядами один одного, учасники зустрічі. Здавалося, втішався з тієї напруженої атмосфери, що запанувала у кабінеті, з відвертої настороженості жінок і підкресленого пожвавлення чоловіків.

Та ось, немов по команді, всі замовкли і повернулися до нього.

Підполковник чекав цієї хвилини.

— З вашого дозволу, — сказав, оглянувши товариство, — я сьогодні побуду тамадою…

При цих словах юрисконсульт підхопився і вийшов з кабінету. За хвилину вкотив невеличкий столик на коліщатах — такий, яким у ресторанах розвозять цитрусові та сигарети, — на ньому стояла відкубрена пляшка вина, блюдечка з кружальцями лимона, цукерки, фрукти. Видно було, що Козуб заздалегідь приготувався до зустрічі.

— Пробачте, що так скромно. Про все самому доводиться дбати…

— Ми з господарем цієї гостинної хати, — говорив далі Коваль, — вирішили запросити сьогодні вас, людей, які хоч трохи були зв'язані з справою Апостолова — Гущака. Сподіваюсь, ніхто не відмовиться допомогти дізнанню…

— Господи! — прошепотіла Клавдія Павлівна.

— Насамперед, шановні друзі, — продовжив Коваль, по» своєму зрозумівши зітхання професорової, — хочу підкресли» ти, що на світі не буває незакінчених справ. Усе має своє розв'язання, свій кінець. І те, що не закінчують люди, довершував час, те, що кидаємо на півдорозі, згодом знаходить своє закінчення незалежно від нас — іноді спокійне, непомітне, а іноді бурхливе, навіть трагічне. Як от у справі покійного Гущака… На перший погляд, вона могла здатися закінченою. Всі учасники пограбування загинули, місце схову цінностей невідоме; можливо навіть, що їх вивезли за кордон… А тепер з’ясувалося, що один з головних персонажів — сам Гущак — спокійненько проживав у Канаді. Значить, поквапилися закрити справу…

— У нас іншого виходу не було, — вкинув Козуб, розливаючи вино.

— Я читав протокол, написаний вами, — відповів Коваль. — З юридичного боку грамотний. Висновок ніби вмотивований, а насправді — помилковий. Як це — махнути рукою на колосальні цінності, визнати їх загиблими?! Не закривши справу, можна було день за днем, місяць за місяцем розшукувати. Якась деталь, друга, випадок, дивись, і наштовхнулися б на ниточку…

— Не було для цього апарату, такого, як зараз. І грошей. Гарячі справи, по свіжих слідах, не встигали розплутувати. Хто хоч половину злочинів розкривав, вважався міліцейським асом, а відділення таке на руках носили. Дещо доводилося і закривати, не розкривши…

— Я говорив з кожним із вас окремо, — продовжував Коваль. — Тепер обміняємось думками… Нехай кожний уявить себе інспектором розшуку і висловить свої міркування, хоч би якими дивними вони здавалися. Станемо єдиним колективним розумом. Я певен в успіху, тим більше що серед нас є не тільки колишні інспектори розшуку, — він кивнув на професора Решетняка, — але й нині практикуючі криміналісти, такі, як Іван Петрович. Даруйте за довгий вступ… Не повезло вам сьогодні з тамадою…

— То вже проголошуйте якийсь тост, за здравіє чи за упокой, — вкинув Козуб.

Ніхто, проте, не брав кришталевої чарки у руки.

— Сьогодні нам треба з'ясувати одне, — додав підполковник, — кому потрібна була смерть старого Гущака. Як казали древні: «Куі продест?» — кому вигідно?..

— Як це «потрібна»?! — перебив Коваля юрисконсульт. — Адже ви говорили, що це нещасливий випадок. А коли нещастя, то не було, значить, насильства, не було «корпус делікті», складу злочину…

Погляди присутніх схрестилися на Ковалю.

А він не поспішав з відповіддю. Ось, не втративши звичного погордного виразу обличчя і ніби виставивши наперед допитливий і трохи вугруватий носик з характерною сідловин-кою на переніссі, втупилася в нього Клавдія Павлівна; ось набурмосений Решетняк, якому вся ця історія дуже не до вподоби; ось втомлене і злякане, бліде обличчя артистки; здивоване — Козуба.

— Так, — сказав підполковник, — досі ми з Валентином Миколайовичем, — він кивнув на Суботу, який притулився у кутку біля Горохівської і уважно спостерігав за тим, що відбувалося в кімнаті, — вважали, що з Гущаком трапився нещасливий випадок. Тепер експертиза остаточно встановила, що це — убивство. Він був оглушений і після того кинутий під поїзд…

Краєм ока підполковник бачив — ще дужче побіліло обличчя артистки. Здавалося, їй не вистачало повітря.

— Нам треба знайти, хто знав Гущака, з ким мав він стосунки після приїзду. Сьогодні хотілося послухати ваші міркування… Це допоможе знайти вбивцю, а через нього розв'язати головне завдання — знайти скарб.

Кожний у кабінеті з новою цікавістю оглянув усіх інших. І в кожного виникли якісь свої почуття, свої міркування, які ніхто поки що не наважувався висловлювати.

— Я думаю, — порушив тишу Козуб, — що варто почати в розповіді шановної Клавдії Павлівни. Я не помилився: «Павлівни»? — повернувся він до професорової.

— Чому це з мене? — запитала Решетнякова, усім виглядом даючи зрозуміти, що не дозволить над собою збиткуватися.

— Вам колись, Клавдіє Павлівно, ця справа була найближча, — пояснив юрисконсульт, — так би мовити, з сімейних міркувань… Колись частина цінностей банку належала вашому батькові, пану Апостолову, він же залишався керуючим і при Радянській владі… А за законом успадкування, зі смертю батька майно перейшло б у власність саме Клавдії Павлівни Апостолової-Решетнякової… Якби, звичайно, не було експропрійоване революцією…

— Отже, нема чого й говорити, — сердито, немов прокинувшись, гримнув Решетняк. — Яке там успадкування!

— Я залишилася тоді гола й боса, — пхинькнула й собі Клавдія Павлівна. Але раптом очі її спалахнули цікавістю. — Іване Петровичу, а якби знайшлося, невже я була б законною спадкоємницею?!

Професор сердито зиркнув на жінку.

— Звичайно, ні, — відповів юрисконсульт. — Цінності від моменту націоналізації уже не належали ні вашому батькові, ні акціонерам, ні колишнім вкладникам. Крім, скажімо, особистих прикрас, золотих перснів чи сережок…