Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 44)

— Й справді, чого нам не вистачало, так це міліції! — вихопився хтось із кутка.

Козуб про всякий випадок зафіксував у пам'яті гостроносе, пташине лице нахаби.

— О темпора, о морес![1] — пробасив раптом літній чоловік, одягнений у клоунський балахон, певно, з реквізиту цирку, театральним жестом піднімаючи угору вказівний палець. — Поясніть мені, гомо новус[2], — Терезія назвала вас лицарем нового світу, — по якому праву вчора у поїзді ваші колеги і продзагонівці забрали у трудящих артистів борошно та крупу, що ми купили собі на гастролях для власного прохарчу. У кого забрали?! Ганьба! Ми хто — контра?! Ми — митці, вершки інтелігенції, без якої жодне цивілізоване суспільство існувати не може… У мене голова йде обертом від таких порядків. — Він знову зробив патетичний жест. — Дивуюся і лякаюсь: я вже сам починаю думати, що нормальна купівля необхідних людині речей чи продуктів — злочин! Збожеволіти можна!.. Скажіть, о гомо новус, ви можете своєю владою повернути бідолашним артистам реквізоване?

Козуб терпляче вислухав монолог. Він залюбки перевірив би зараз документи у цих «вершків інтелігенції», хоч наказом начальника Головміліції діяти поодинці заборонялося. Та не хотілося порушувати спокій сусідки, яку він, проживши в цьому будинку майже півроку, зараз побачив уперше і яка вразила його своєю красою.

— Відчепіться, Юпітере, — накинулася на клоуна господиня. — Дайте людині спокій.

Вона настійливо намагалася посадовити гостя на вільний стілець, але Козуб ще не вирішив, як йому повестися.

Літній артист замовк і, сівши на своє місце, тільки поводив очима. Вже не звертав увагу на інспектора.

Козуб відчув, що вся ця богемна компанія незрозуміла, незбагненна для нього. Це відчуття ніби принижувало його у власних очах і викликало гостру ворожнечу до патлатих молодиків та їхніх блідих екзальтованих подруг.

У кутку, байдужий до всього, що відбувалося навколо, сидів в обдертому до пружин фотелі виснажений юнак. Чорні нечесані патли його падали на плечі. Він тримав оздоблену перламутром гітару і, пощипуючи струни, наспівував щось дуже тягуче, нерозбірливе, схоже на псалом.

«… Жизнь человека так крайне мгновенна…» — долітали до інспектора окремі слова, і Козуб подумав, що слід скористатися із запрошення милої господині.

Згадалися справи викритих підпільних організацій есерів та петлюрівців, які були зв'язані із ворожою еміграцією, шпигували для іноземних розвідок і готували повстання проти Радянської влади. Декотрі із підсудних теж називали себе «вершками інтелігенції», кричали про свої революційні заслуги перед Жовтнем, але, приперті фактами, кінець кінцем визнавали шпигунство…

Його сусіди, здається, варті, щоб до них трохи придивитись.

«В жизни все временно», — нудно тягнув далі молодик.

Хтось уже подав у руки господині дві чарки, і вона простягла одну з них Козубу.

— Ні, ні, дякую. Я не п'ю, — сказав інспектор.

— На службі… Але зараз… у мене в гостях?!

— Я завжди на службі.

— Ах, Революція! Кривава і прекрасна дама! Вона повністю забирає собі найкращих мужчин, нічого не залишаючи нам, бідолашним звичайним жінкам… Я починаю ревнувати вас до неї, — жінка почаркувалася з Козубом — Заради нашого знайомства і, сподіваюсь, майбутньої дружби, відступіться сьогодні трохи від правила.

Терезія щиро глянула в очі гостю і так наблизилася, що він відчув її теплий подих, обсипала гарячими, немов з-під молота коваля, іскрами очей. Козуб для годиться пригубив свою чарку…

«Слышу звон бубенцов издалека, — заспівав чистий жіночий голос, і гітарист, покинувши псалми, почав акомпанувати співачці. — Это тройки знакомый разбег…»

«Ні, це звичайні артисти, а не які-небудь змовники», — вирішив Козуб. Йому навіть стало смішно, що міг подумати таке про голодних артистів, які не кидають мистецтво навіть у важку годину. Від цієї думки гості Терезії стали Козубу навіть симпатичними, і десь після другої чарки він і собі почав підспівувати.

… З того вечора інспектор Козуб втратив голову і став учащати до своєї звабливої сусідки, поки його не застукали там уночі працівники ДПУ. Як виявилося, чарівниця Терезія переховувала у скринях з театральним реквізитом есерівські листівки, що закликали до повстання проти Радянської влади.

Козуба заарештували разом із Терезією. Але наступного дня його випустили і наказали сидіти вдома під арештом. А на третій його викликав до Наркомату внутрішніх справ один із керівних працівників для зовсім несподіваної, як з'ясувалося згодом, конфіденціальної розмови…

29

Відвідувати психіатричну лікарню Ковалю «ніколи не доводилося, і тому, наближаючись до неї, він з цікавістю розглядався. Приземкуватий білий будинок був огороджений високим і теж білим кам'яним парканом, який відрізав досить значну частину березового гайка. Гайок, здавалося, перестрибнув через цей паркан, і лікарня надійно ховалася серед білокорих берізок, повністю вписуючись своїм муром і стародавніми башточками на будинку у світлий лісовий пейзаж.

— В історії хвороби справжнє прізвище не позначено, — доповідав дорогою лейтенант Андрійко, — поставлено «Апостол», потім «тринадцятий» і великий знак запитання. Він у них найдавніший хворий, без надії на одужання. Але тримають, бо немає рідні. Дідуган, кажуть, тихий і міг би жити в сім'ї… У супровідній записці Центророзшуку, датованій двадцять третім роком, сказано, що вилікування цієї людини має велике значення. У тій же записці повідомляється, що затримали його у селі Коломак, поблизу Харкова. Ходив від хати до хати розхристаний, без шапки, незважаючи на лютий мороз; щось белькотів і по-дитячому хіхікав… Більше нічого там немає, крім усяких там рецептів і лікарських позначок… Та ви самі побачите, товаришу підполковник.

— А чого до нього їздить Решетнякова? У лікарні знають, хто вона?

— Не знають. Вважають, що з гуманних почуттів. Вона тут піклується не тільки про нього, а ще про кількох таких самотніх стариків.

Машина зупинилася біля хвіртки, вмурованої у паркан. Було навдивовижу тихо. Тільки у гіллі двох тополь цвірінчало птаство, і Коваля чомусь здивували ці мирні звуки над мовчазним муром. Певно, думав, що зустріне тут крик, гамір, буйство людського духу, який залишився без керма і без вітрил. Але ні — тихо…

До хворого Коваль пішов з лікарем — молодою людиною, яка вже навчилася нічому не дивуватися. Лейтенант Андрійко був у формі, і його залишили у кабінеті.

Дідка знайшли на лужку. Він сидів на землі, біля лави, смикав травицю і кидав на всі боки.

— Апостол, — сказав лікар, сідаючи на лаву, — не можна рвати траву.

Дідок — мовби не до нього.

«Кульбабка», — подумав Коваль, розглядаючи сухенького чоловічка, у якого хтозна в чому душа трималася. Білолиций, з лисиною, вкритою де-не-де рідким, наче вицвілим, мохом, він і справді був схожий на кульбабку.

— Ти який апостол? — спитав лікар.

— Тринадцятий, — відповів божевільний тоненьким голоском.

Ковалю чомусь згадалося, що цей замшілий чоловічок колись був могутнім фінансистом, і в нього майнула думка про марноту життя багатіїв. Придивився пильніше і помітив у старого ту саму сідловинку на переніссі, як у професорової. «їхня родинна ознака!»

— Скажіть, що ми його знаємо, — попросив лікаря Коваль. — Він не Апостол, а Апостолов Павло Амвросійович, колишній керуючий банком.

Дідок повернувся до них спиною і знову почав щипати пальцями травицю.

— Попробуйте самі поговорити, — лікар підвів старого з землі і посадив на лаву.

Ні. не знає Коваль, як розмовляти з психічнохворими людьми! Усякий досвід набув за життя, усяких людей бачив, але з таким не доводилося стикатися… І раптом його осяяло:

— Вам привіт від дочки. Від Клави! Вона завтра прийде у гості.

— Клава, Клава, — заляпав дідок руками, мов птах крилами, ляскаючи себе по стегнах. І Ковалю здалося, наче в порожніх очах Апостолова промайнуло щось тямке.

— У вас тут якісь скельця можна роздобути? — спитав підполковник лікаря.

… Побачивши скельця, які сліпуче вигравали на сонці, немов справжнє дорогоцінне каміння, старий аж затрусився. Кинувся до Коваля і з жалісним виразом на обличчі став просити їх. Підполковник дав одне.

— Це від Клави, — сказав. — Але це фальшиві. А де справжні? Ми з Клавою ніяк не знайдемо їх!

— Ах, ах, ох, ох! — гірко затужив Апостолов, оглядаючись навколо, мовби щось шукаючи. І раптом кинув на Коваля, як тому здалося, цілком осмислений погляд. — Немає їх, немає… Бог дав, бог узяв. Ах, ах, ох, ох! — злодійкувато затиснувши скельце у кулак, знову почав ляскати себе по стегнах.

Коваль зупинив старого:

— Павле Амвросійовичу, у тисяча дев'ятсот двадцять другому році банк, яким ви керували, був пограбований, — почав цілком серйозно, немов з гідним співбесідником, намагаючись упіймати погляд Апостолова, який той уперто відводив убік. — Під час будівництва зрошувальної системи закопаний скарб було знайдено. Отже, будь-яких претензій до вас тепер немає… Тільки одне: діаманти у схованці виявилися фальшивими, і всі сушать собі голову: як це могло статися? Де поділися справжні?

Апостолов, який ніби уважно слухав, раптом засміявся і почав підкидати скельце на долоні.

— Ви знаєте, де справжні?

— Я — Апостол, — сказав, підвівши брову, старий. — Я — Апостол, ти — Апостол, він — Апостол, — тицьнув пальцем у лікаря. — Я — тринадцятий Апостол. Са-та-на, — він підняв вказівні пальці над замшілою головою, наче причепив собі ріжки.