Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 46)

А чи не могла вона потаємно від чоловіка зв'язатися з Гущаком? Вольова, рішуча жінка… Адже буває: шукаєш одне, а знаходиш інше…

«Куі продест?» Кому вигідно? Весь час б'ється десь у глибині свідомості Дмитра Коваля цей класичний вислів стародавньої юриспруденції. І варто згадати Клавдію Павлівну, як ці слова ніби виринають на поверхню… Може, й справді саме їй вигідно?!

Ні, якщо йти за класичними канонами, то найбільшу вигоду смерть Андрія Гущака принесла онукові — єдиному спадкоємцеві. Але вічні закони дають тепер осічку — Василь категорично відмовився від дідових доларів…

А потім треба до кінця розібратися з Вандою Горохівською!

Коваль похитав головою. Це ще біда! Горохівська, яка колись голодним дівчиськом узяла і виростила безпритульне хлоп'я, викликала у підполковника глибоку повагу. Розумів, що тепер у самотньої постарілої артистки Арсен — єдина близька людина і втратити його було б понад силу… Але й приховувати від Арсена, що його справжнє прізвище Апостолов і що рідною сестрою є не Ванда Леонівна, а Клавдія Павлівна Решетняк, яка проживає у цьому ж місті, підполковник не мав права.

Коваль підвівся і знову почав ходити стежкою.

Та, може, сам Арсен Павлович не надаватиме цій новині великого значення. Адже не та мати, котра породила, а та, котра виростила! Але є така річ, як «голос крові». Що той «голос» підкаже Горохівському-Апостолову, які слова, які вчинки? Чи не скривдить Арсен Павлович людини, яка присвятила йому життя?

Інженер Горохівський справив на Коваля приємне враження. Невловимо схожий на Клавдію Павлівну — не тільки характерною сідловинкою на переніссі і овалом лиця, — він здавався лагіднішим, ласкавішим, ніж його справжня сестра. Ні, він не скривдить і своєї названої сестри Ванди, у якої був не тільки братом, а й сином!

А сама Ванда Леонівна? Який для неї удар!

Коваль зупинився під кущем бузку, зо зла трусонув гілку. Вгорі загойдалися китиці насіння, посипалося сухе листя.

Найголовніше зараз для нього, звичайно, не Арсен Горохівський, а загадка Ванди Леонівни з тією статуеткою дискобола. Як вона опинилася у Козуба?.. Козуб, Козуб, Козуб… Вперше підполковник зіткнувся отак із земляками. І Решетняк теж земляк його, хоч не з одного містечка, але теж сусіда — з Харківщини. Є на Полтавщині райони, що набагато далі від його Ворскли, ніж харківська Зачепилівка або дніпропетровська Царичанка… Мабуть, земляків упізнавати треба не тільки за існуючим адміністративним поділом… Чого ж не вистачало Решетняку?.. У чому почував себе скривдженим, незважаючи на цікаву роботу, вчене звання, матеріальний статок і загальну повагу… Чому отак вряди-годи зривався? Що гнітило його? Яка таємниця?

Сотні питань, жалючі й настирливі, як бджоли. Відмахується від них підполковник Коваль, а вони все одно налітають!

З Козубом — ясно. Служака і кар'єрист. У свій час піднявся високо, потім зірвався. Досвідчений юрисконсульт, який, незважаючи на роки, не хоче відходити від активного життя. І багатий колекціонер творів мистецтва. Срібна статуетка дискобола, яка стоїть у нього тепер на столі, чи не наймізерніша річ з колекції… Але все ж таки, як вона до нього потрапила, якщо це — апостоловська?.. Ні по яких документах колишнього слідства не проходила… Здається, у цій маленькій фігурці ключ до розгадки таємниці…

Ох, земляки любі, на кого ви схожі, ким, зрештою, виявитесь: такими, як танкіст Ярослав Терен, як друзі дитинства — партизани, чи один з вас є злочинцем? Голова сохне від цієї думки!

І, ніби щоб прогнати її, Коваль з усієї сили стріпнув головою. Він знову згадав Клавдію Павлівну. Ця професорова, хоч би про що міркував, не йде з думок! А як вона поставиться до новоз'явленого брата? Чи потрібен їй, коли й батька приховувала? Здається, не дуже тужила за братом, не часто згадувала. А щоб мати близьких людей, треба бути гідними їх…

Думки Коваля враз обірвалися. За високим парканом, який давно перетворився на живопліт, почувся голос доньки. Здивовано помітив, що уже темно, у вікнах будинків, які оточили його подвір'я, горять вогні. Оце так засидівся!

По той бік паркана Наталя сказала:

— Ходімте, кавою пригощу.

— Ні, ні, дякую. Іншим разом.

Коваль упізнав голос Валентина Суботи і насторожився.

— А батька дома ще немає, — лукаво промовила Наталя. — У вікнах наших не світиться…

Субота промовчав.

Коваль підвівся, пішов у хату і ввімкнув у кімнатах світло. За кілька хвилин у кабінет увійшла Наталя. Була в легенькому квітчастому платтячку, з темно-червоною трояндочкою, вплетеною в косу.

Підійшла і поцілувала. Від неї пахло квітами і сухою травою.

— Я тебе давно не бачила, Дмитре Івановичу Коваль! І скучила. А ти схуд, змарнів, — співчутливо додала, придивляючись. — Тебе знову заполонила робота? Тисячі таємниць і нерозгаданих загадок? — Вона посміхнулась і притислася до нього. — Бідолашний Дік!

— Найбільша загадка для мене це — ти, — теж усміхнувшись, відповів підполковник.

— Он як, — протягла Наталя і раптом розсміялася дзвінко.

«Як вона схожа на матір! — тепло і водночас з легким сумом подумав Коваль. — Така ж довірлива, щира, безпосередня».

— Ти знову задумуєшся, Дік?! Любий Дмитре Івановичу Коваль, я голодна, і ви, мабуть, теж не їли. Геть усякі справи і думи! Ходімте на кухню, щось пожуємо…

І вона силоміць повела батька за собою…

30

Просторий актовий зал колишнього церковнопарафіяльного училища, збудованого на околиці, був повен людей. Сюди постягали із класів парти, ослони, що їх звезли для школярів із особняків та куркульських садиб, — але їх не вистачало, і люди терпляче юрмилися у проходах, підпирали стіни.

Тут мала відбутися чистка міліції від тих, що примазалися до нової влади. Кожний міліціонер, незалежно від посади, ставав перед громадянами молодої робітничо-селянської республіки, перед мешканцями свого міста чи односельчанами, щоб разом з комісією по чистці почути все, що скажуть про нього люди.

Чистка зібрала і робітників з околиці, і незаможників із близьких сіл, і співчуваючих, і вороже настроєних обивателів. Не густо було тільки інтелігенції: кілька службовців з пошти та вчителі. Під ногами дорослих швиргала, товклася дітвора, захоплена загальним збудженням, де-не-де приткнулися за партами старші учні, які захоплено розглядали озброєних міліціонерів, не дуже тямлячи, що це відбувається у їхній школі. Незважаючи на галас дітвори, зацитькуваної дорослими, голосні перешіптування кумась, що лузали насіння під парти, у залі була атмосфера і язичеського свята, і суду, і урочистого видовища.

На сцені, збитій нашвидкуруч з обаполів, на відміну від загального збудженого настрою, панував суворий спокій. За столом, вкритим Червоною скатертиною, стиха перемовлялися, гортаючи папери, члени комісії.

Нарешті голова її Колодуб — у новій військовій гімнастерці — підвівся і, взявши у руки голосистий дзвоник, потрусив ним. І враз стало так тихо, наче всі відчули себе школярами.

Чистка почалася.

Олексій Решетняк сидів у кутку, розглядаючись навколо. Був спокійний за себе. Походження — бідняцьке, з незаможників, змалечку батракував у пана Ганжі, непитущий… Люди? Люди нічого поганого не скажуть… Хіба що ті, котрих брав до нігтя. Але то або куркулі, або карні злочинці, класовий ворог, який права голосу не має… З роботою ніби справляється. Хоч і не вчений, але самим життям привчений розбиратися, де червоне, а де біле. В облавах, у бою за спини не ховався…

Одне непокоїло: відірвали від справи, коли кожна хвилина дорога. Він і не сподівався, що банда, яку два тижні тому оточили у глухій Вербівці і знищили до ноги, — була тією самою зграєю грабіжників, що довго вислизала з рук.

Тоді з трьох десятків бандитів, які відчайдушно захищалися ї, не сподіваючись на пощаду, билися до останнього, не залишилося живим нікого, крім одного, п'яного як чіп. Полонений признався, що брав участь у пограбуванні банку, але тієї ж ночі його застрелили при спробі втекти, — і кінці загадкової історії знову пішли у воду.

Багато загадок таїло в собі це пограбування. Таємницею залишилося місце схову вивезеного скарбу, таємницею було і те, чому цю банду повністю знищили, чому не врятувався і останній, хто знав, де поділися цінності?

Вранці інспектору Решетняку повідомили, що у Коломаку спіймано Апостолова, але він ніби несповна розуму: ходить роздягнений по селу і муркоче пісеньки. При затриманні опору не чинив і сьогодні буде привезений до міста… А тут — чистка!

Решетняк з надією глянув на сусіда — як завжди, чепурного, підтягненого інспектора Козуба. Ті півмісяця, коли він лежав із простреленою ногою, товариш займався справою пограбування банку, розшукував Апостолова і бандитів. Тепер кортіло самому почати допит, поки це не зробив Козуб.

Олексій Решетняк хоч і стежив за тим, що відбувалося на сцені, хоч і чув, що розповідали про себе ті, хто проходив чистку, але водночас уже ніби вів розмову з Апостоловим, продумуючи запитання, які стануть ключем до всіх таємниць.

Тим часом перед комісією стояв міліціонер, якого картали за любов до горілки. Це була колоритна постать: у широкому галіфе, схожому на шаровари, і розстебнутій на грудях косоворотці, оперезаній знизу крученим поясом з китицями, з довгими вусами, він трохи погойдувався, широко розставивши ноги, схожий на вершника, який щойно приткнув у дворі до конов'язі свого огира і вискочив на хвильку на поміст.