Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 45)

Коваль глянув на лікаря. Той знизав плечима, мовляв, я ж говорив вам. Але підполковник не здавався. Витяг з кишені халата ще кілька блискучих скелець.

Апостолов жадібно потягся до них.

— Де справжні? Чому зберігали у сейфах фальшиві?

— Де справжні? Де справжні? — старий знову цілком осмислено підняв брову і гостро глянув на Коваля. — Ах. де Справжні?.. Ах, ах, ох, ох!.. — Він намагався вихопити з руки підполковника скельця.

Зацікавлений розмовою, яка набирала дедалі більшого смислу, і реакцією хворого, якого вперше бачив у такому збудженому стані, лікар сам узяв скельця і спитав Апостолова:

— А може, це — справжні?

Колишній банкір наморщив лоба і заворушив губами, наче хотів щось сказати, але не знаходив слів, наче те «щось» то виразно окреслювалося у його слабкому мозку, то знову втрачалося. Та ось зморшки на лобі розгладилися і він, посміхнувшись, похитав головою:

— Фальш!

— А де справжні?

— Кожен король має собі двійника, — повільно промовив дідок, — стріляють у короля, — він зробив жест, наче прицілюється пальцем, — а влучають у двійника. Хі-хі! — засміявся і враз заговорив скоромовкою, захлинаючись словами, мовби його прорвало: — У Наполеона був двійник, у римських імператорів були двійники… А мої діаманти хіба гірші?.. Ах, ах, ох, ох! Ви не думайте, що діамант — це камінець, — повів повчально пальцем перед обличчям лікаря. — Це — жива душа. Тільки що не вміє говорити. І кожному ім'я дано, як і святому апостолу. Були у мене Іоанн, Матвій, Симеон, Павло, Марко… Ах, ах! — Він знову тихо засміявся і, повернувшись до Коваля, підозріло, спідлоба глянув на нього. — А ви думали, що то — мертве каміння!.. Я теж — апостол. Теж — діамант. Я — живий!.. У мене й прадіди були апостоли. Усі дванадцятеро. А де вони поділися? — Він безпорадно, безсило оглянувся, і стільки було туги в його погляді, що у Коваля стислося серце. — Немає… немає. Отут вони, — він почав мацати халат, те місце, де мала бути кишеня, але не знайшов її і заплакав.

Лікар посадив його ближче до себе, тримав пульс.

— Нехай плаче. Це просто чудо, що робиться сьогодні в ним. Переворот якийсь. Осмислена мова! Ми, звичайно, не могли здогадатися, що потрясіння у нього зв'язане з коштовностями, діамантами тощо…

— А я — тринадцятий апостол. Чортова дюжина. Без Сатани не можна… — белькотів тим часом крізь сльози дідок.

— Йому треба відпочити, — сказав лікар. — Ви ще раз приїдьте… Завтра.

— Гаразд, приїду, — відповів Коваль. — Візьму і його дочку, яка сюди їздить інкогніто. Можливо, їй схоче сказати…

— Не заперечую… А зараз не забирайте в нього скельце. Нехай заспокоїться І простежимо, що він з ним зробить.

… Коваль повернувся додому, коли сонце сховалося за високі будівлі, які впритул підходили до його невеличкої садиби з садком і старим будиночком.

Підполковник пішов у душ, змайстрований із залізної бочки між яблунями. Потім виліз з ногами на улюблену широку лаву під старим горіхом, на якому серед лапатого і цупкого темного листя звисали яскраво-зелені плоди, і, відпочиваючи, ніби бездумно стежив за тим, як з глухих кутків саду виповзають присмерки.

Проте тільки збоку могло здатися, ніби підполковник милується садком. Насправді в його голові відбувалася гарячкова робота: інтуїція у нього вже зробила своє, і тепер вкрай завантажений мозок шукав точних даних, які підтвердили б або заперечили інтуїтивне почуття.

«Так завжди бувало, коли підполковник наближався до розгадки таємниці. Підсвідома діяльність мозку, яка починалася у момент вивчення нової справи, підштовхувала його згодом до висновків неминучих і точних. Ця не видна оку робота не припинялася й на мить, відбувалася і вдень, і вночі, хоч би чим був зайнятий Коваль. Так ніби для неї була виділена окрема ділянка мозку, яку не завантажували іншими справами, її живили і почуття Коваля, і спогади, і кінофільми, які він дивився в цей час, і колір трави, яку рвав у лікарні старий Апостолов, — все, що бачили його очі, чули вуха, згадувала пам'ять і хвилювало серце…

Було як перед виверженням вулкана, коли легенькі поштовхи і трясіння землі ще тільки нагадують про грізне нуртування природи, готової вирватися нагору. Зіткнення полярних думок народжувало у Коваля єдиний висновок, і він уже відчував це в собі.

У голові знову панував знаменитий графік. Все, що досі трималося в пам'яті, розкладалося по поличках, мінялося місцями, шукаючи свого єдиного, законного, як у періодичній системі елементів, місця…

Якби можна було записати на папері те, що складалося у голові Коваля, коли він сидів на лаві, то ці записи мали б приблизно такий вигляд:

Перше. Найголовнішим є те, що цінності знайдено. Ще перед війною, під час будівництва у Лісовій зрошувальної системи. На ящики і залізні скрині, зариті похапцем, натрапили землекопи. Це знають ті, хто веде зараз розшук і слідство: він — Коваль, Субота, Андрійко… А чи знають інші, причетні до справи люди?

Чи відомо це Клавдії Павлівні?

А Решетняку і Козубу?

Якщо хто-небудь з них знає і мовчить, хоч міліція удає» ніби розшукує саме цей скарб, то що означає ця нещирість?.. Але хто може знати? У пресі про знахідку не повідомлялося.

Друге. Хто, крім божевільного Апостолова, може знати, що у розкопаній у Лісовій схроні усі діаманти — підроблені?

Третє. Де поділися справжні? У сховищі банку, очевидно, не скельця зберігалися! Хто їх міг замінити на фальшиві? Коли? Де подів? А можливо, уже в банку лежали підроблені дорогоцінності?

Четверте. Як потрапила срібна статуетка дискобола з особняка Апостолова у кабінет Козуба? Якщо, звичайно, це та сама статуетка.

Підполковникові Ковалю здавалося, що відповіді на ці запитання автоматично дадуть відповідь і на основне: хто вбив старого Гущака?

Але де знайти ці відповіді?!

Голова підполковника аж гула. Незабаром він підхопився і почав шльопати по стежці розтоптаними пантофлями, виробляючи дивні штуки: то зупинявся, жестикулюючи, то знову починав ходити, то обламував з дерева сухі гілочки і гриз їх, мов звір кістку, раз у раз випльовуючи пожовану деревину, то раптом сідав навпочіпки і щось креслив на землі, потім, затирав ногою свій рисунок і знову повертався на лаву.

Якби хто глянув на вираз обличчя Коваля та ще знав би, що підполковник тільки-но відвідав психіатричну лікарню, подумав би, що на нього вплинули ці відвідини. Коваль весь час гримасував, щось шепотів, посміхався, розмовляючи сам із собою, здивовано підіймав брови і кусав губи…

Тим часом у його голові складалися характеристики на кожну особу. Першою йшла, як і належить у товаристві вихованих чоловіків, жінка — Клавдія Павлівна.

Чи було їй щось відомо про викрадені у банку цінності?

Чому приховувала не тільки від суспільства — це можна зрозуміти, — але й від чоловіка та доньки свого божевільного батька?

Чому приховувала від слідства те, що у професора немає алібі? Чи здогадувалася, де він був десятого липня?

Втім, за допомогою свого молодого помічника лейтенанта Андрійка підполковник уже дещо знав для відповіді на останнє запитання. Того вечора, десятого липня, як і дев'ятого та одинадцятого, Олексія Івановича Решетняка не було ні у Лісовій, ні в міській квартирі, ні на роботі… Професор загуляв! Шановна людина, вчений, патер фаміліа[3] і зник з дому на кілька днів.

Іноді, доволі рідко, після закінчення великої роботи, коли втомлений мозок, нерви та й увесь організм ученого прагнули якоїсь розрядки, він раптом дозволяв собі несподівані вчинки. Поштовхом до такого могла стати одна чарка горілки або вина, яка на непитущого професора діяла фатально. Вона тягла за собою другу і третю…

Після третьої Решетняк не повертався додому і починав блукати. Найчастіше сідав у який-небудь приміський автобус. На кінцевій зупинці виходив і йшов, куди ноги несли, радо знайомився будь з ким, десь гуляв, десь випивав, десь ночував, повністю забуваючи, що він професор Решетняк, і рекомендуючись усюди дядьком Олексою.

Не було автобуса — ловив таксі або сідав у будь-яку іншу машину, навіть у самоскид, і їхав світ за очі, висаджуючись серед битого шляху або у глухому селі…

Колись Клавдія Павлівна збивалася з ніг: дзвонила в інститут, Ботанічний сад, у підшефний колгосп, розшукувала у приятелів, бігала по місту, тільки що не повідомляла міліцію… Потім переконалася, що чоловік завжди повертається додому — тихий, розгублений, провинний. Він ніколи не міг пригадати, де був, з ким, скільки викинув грошей, і покірно лягав у ліжко з холодним компресом на голові і валідолом під язиком, як мале хлоп'я, присягаючись: «Більше не буду».

І коли Клавдія Павлівна зрозуміла це, то почала удавати, що упокорилася і терпляче чекає його повернення, хвилюючись тільки, щоб не вскочив у якусь біду. Це була чи не найбільша стидна таємниця професорової, і усім, хто домагався Решетняка по телефону, говорила в такі дні, що він хворий…

Відомості ці роздобув лейтенант Андрійко, і Ковалю легко було зробити загальний висновок. Але де саме пропадав професор з дев'ятого по дванадцяте липня, ніхто не знав. Коваль вирішив, що надішле лейтенанта до молодого Гущака розпитати, чи був удома дід напередодні загибелі, дев'ятого липня.

А Клавдія Павлівна Решетняк? Що можна чекати від неї, чого слід добитися? І підполковник вирішив: насамперед з'ясувати, чого ховалася з батьком і чи не здогадалася, відвідуючи його, в яких тайниках сховано діаманти?