Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 43)
Сьогодні ніхто не зустрічав Василя. Біля цистерни «пиво» знемагала розімліла черга, автомати з газованою водою були обліплені спраглими. Склянок не вистачало, хоч пили за одним духом.
Земля у сквері потріскалася. Біля фонтана з чотирма зеленими лев'ячими пащами гомінливо бігали діти, черпаючи воду спітнілими долоньками, бризкались, підставляли голови під водяний пил, який падав згори. Загальна спрага передалася і Василю. Він став у край безнадійно довгої черги за пивом, позираючи, як попереду щасливці облизують з кухлів холодну, мовби дзвінку, піну.
«Ось дивляться вони на мене, — думав він, — і не підозрюють, з якого чистилища я вийшов і чого там зазнав. На вигляд я зараз такий, як і вони!» Від думки, що він схожий на цих людей, що нічим не відрізняється і від он тих безтурботних хлопців на розі, щастя заповнювало всю його істоту.
Потроху думки попливли спокійніше, стали стрункішими. З усього хаосу, який панував усередині нього, раптом народилося головне питання: «Куди йти?»
Він попрямував до Миколи. Треба було довідатися, що сталося за цей час, як Леся? Чи знає, що він зраджував стільки часу, і що вона зараз про нього, Василя, думає?..
Миколи вдома не застав. Як завжди! Можливо, пішов на пляж. Додому йти не хотілося. До Лесі, нічого не довідавшись, потикатись побоювався.
Купивши сигарет, Гущак сів на бульварну лаву навпроти Миколиних парадних дверей — якраз на ту саму, де нещодавно самотньо плакала Леся, — і з насолодою закурив. Так він просидів довго — може, годину, може, й три, пачка сигарет танула на очах. Вставати, порушувати своє солодке оціпеніння не хотілося, не хотілося й думати ні про що.
Аж ось Василь підвів погляд і раптом побачив те, чого найбільше хотів і водночас боявся. Подих перехопило. Хлопець зіщулився, не знаючи, підхопитися йому чи ще глибше втиснутися у дошки лави… Знизу, по бульвару, підіймалися двоє. Леся і Микола!
Враз тепла хвиля підхопила Василя з лави і понесла назустріч друзям. Він ішов до них, широко усміхаючись і не знаючи куди подіти руки.
У Лесі раптом здригнулися губи і зашарілося обличчя. Потім вона випросталася і, повністю опанувавши себе, пішла далі. Дивилася перед собою невидющими очима, немов крізь Василя. Прискорюючи крок, пройшла повз розгубленого хлопця і рішучим жестом відкинула з щоки пасмо волосся.
Микола, вагаючись, не знаючи, що робити: чи бігти за Лесею, чи залишитися з Василем, — зупинився. Він переступав з ноги на ногу, потім підійшов до Василя і простяг руку.
— Здоров… — Голос у Миколи був якийсь непевний, хрипкий. Хлопець вперше потрапив у таке становище, не міг зорієнтуватися у складній для нього ситуації.
Василь зло відсмикнув руку:
— Зрадник! Це все ти?! — процідив крізь зуби. І, не дочекавшись відповіді, кинувся услід за Лесею, яка відходила все далі.
Микола втомлено опустився на лаву поблизу. «Зрадник» — це було більш ніж несправедливо щодо нього.
Наздогнавши Лесю, Василь забіг навперейми і, задихаючись, перетяв їй шлях.
Леся дивилася собі під ноги.
— Дай мені пройти, — тихо сказала вона, не підводячи очей, з яких, здавалося, ось-ось бризнуть сльози.
— Лесенько, люба, що сталося? Що з тобою? Чого ти втекла?! Розкажи мені. Адже бачиш, все добре — мене випустили. Нам багато про що треба поговорити, чуєш? Давай поговоримо. Я все поясню тобі. Ну, люба, ну, Лесю!..
Леся повільно обійшла його. Потім, зірвавшись з місця, швидко побігла по бульвару, дрібно вистукуючи каблучками білих босоніжок, і зникла за поворотом.
— Так… — протяг Василь вголос. — Зрозуміло.
Він повернувся до Миколи, який сидів на осонні і похмуро роздивлявся підстрижений кущ перед собою. Василь сів поруч.
— Вона все знає, — глухо сказав Микола. — Але я не зрадник. Вона сама знайшла Люду через твоїх університетських приятелів.
— Он воно що… — знову протяг Василь. — Добре, — сказав немовби сам до себе, з силою ляснувши долонею по коліну. — Нехай буде так.
— Ти сам винен… це підло, — почав був Микола. — Не чіпай її — вона вже все вирішила…
— Гаразд, — обірвав його Василь. — Пробач мені за «зрадника». Я пішов. Бувай.
Вони підвелися обидва і, не дивлячись один на одного, мовчки розійшлися. Але через кілька кроків Микола обернувся і гукнув Василеві:
— Люді хоч би подякував, чуєш? Що ти на волі. Вона вже два тижні з опухлими від сліз очима ходить…
Василь мовчки відвернувся і кілька хвилин постояв на місці. Потім рушив до метро «Університет». Йшов, як неживий, автоматично переставляючи ватяні ноги.
Через двадцять хвилин він вийшов на станції «Дарниця»…
Леся, перехилившись вниз, стояла на балконі. Коли повертала голову, то бачила крізь нейлонові завіси на вікні, як бабуся накриває на стіл.
Внизу, у дворі, незважаючи на вечорові присмерки, хлопчаки ганяли м'яч і якийсь гладкий чоловік у тенісці вибивав на вірьовці килим.
— Йди, вже готово, Лесю! — долетів до неї м'який бабусин голос.
Остання сльозинка, яка ще залишалася в її серці, капнула в вій униз.
— Та йди ж, захолоне!
— Йду. — Леся ввійшла у прохолодну освітлену кімнату, немов у нове життя…
28
Старший інспектор Центророзшуку Козуб повільно підіймався затоптаними мармуровими сходами у свою двокімнатну квартиру на третьому поверсі. Сьогодні йому випав легкий день, і він повертався додому як ніколи рано, збираючись навести у квартирі сякий-такий лад.
Колись цей кам'яний будинок належав багатому комерсантові, який займав перші два поверхи під крамницю і житло, віддаючи третій і четвертий під квартири. Тепер поверхи комерсанта, якого десь заніс вітер революції, були поділені перегородками на невеличкі квартири для «підвальників», а на вищих поверхах залишилися старі пожильці або оселилися у покинутих кімнатах за ордерами комунгоспу нові…
Інспектор Козуб не дуже придивлявся до своїх сусідів. Захоплений роботою, днюючи і ночуючи в міліції, він рідко бував удома. Коли й стикався з кимось на сходах, то минав байдуже, і сусіда в свою чергу, щоб не муляти очей, притискався до стінки, миттю даючи дорогу. Іншим разом це якраз притягувало увагу інспектора міліції, і Козуб краєм ока все одно помічав і оцінював кожного з переляканих обивателів, вважаючи, що всі вони чимось завинили проти пролетарського закону і нової влади.
Ловлячи на собі погляди з-за розбитих, незасклених дверних вічок, з-за нещільно причинених дверей, він і сердився, і тішився водночас, бо це якось зміцнювало у ньому приємне почуття вищості над розворушеним людським мурашником. Твердо вистукуючи саморобними підковами, інспектор Іван Козуб з приємністю відчував, що нині все, навіть старорежимний східець, служить опорою новому господареві…
Минаючи квартиру, розташовану якраз під його кімнатами, Козуб почув гучні голоси. Не знаючи, хто там живе, подумав, що час уже зробити облаву і очистити будинок від підозрілого елементу. З цією думкою він піднявся вище і відчинив свою квартиру.
Довго інспектор у хаті не пробув. Не встиг скинути кожушок, як вгорі, над головою щось грюкнуло. Шум був не дуже лункий, але безпардонність обивателя, схожа на зневагу, обурила Козуба. А й справді, хто оточує його тут: і знизу, і згори?!
Він затягнув ремінь, який почав був розстібати, і вийшов з квартири.
Горішні сусіди відчинили на перший стук. Мовби чекали. Він не встиг і рота розкрити, як гарненька, трохи підмальована молодичка із довгими, мало не до плечей, золотими сережками, радісно вискнула:
— О-о-о! Я вельми рада! Заходьте, будь ласка. Ви, здається, мій сусіда?
Вона легенько взяла інспектора за облямований рукав кожушка і грайливо потягла за собою.
«Зрештою, — подумав Козуб, роблячи крок у кімнату, — подивлюся, що за люди».
— Я вже думала, що ви — відлюдько, — щебетала тим часом сусідка, не даючи гостеві й слова вимовити. — Бачу інколи, як повертаєтесь додому, і завжди один, завжди один…
Тим часом перед очима Козуба з'явилася картина лукуллівського, як на ті часи, бенкету: хліб, оселедець, м'ясо, кілька пляшок.
Внутрішньо інспектора трохи примирило з картиною цього розкошування недобитої буржуазії тільки те, що наїдки красувалися не на порцеляні, а розмістилися на якихось папірцях, обривках театральних афіш, а хліб лежав просто на незастеленому столі. Їли руками.
— Жерці мистецтва і представники вільної світової культури! — відрекомендувала присутніх сусідка.
Перед інспектором сиділи і стояли якісь молоді і не дуже молоді чоловіки й жінки, похмурі, худі, з блідими обличчями і голодними очима. Дехто з «жерців» перестав їсти і нахабно втупився у Козуба очима. Потім, уздрівши на ремені наган, опускав погляд.
— А це, — кивнула жіночка на інспектора, — мій сусіда, можна сказати, герой нашого часу. Гроза бандитів і лицар нового світу, — вона затнулася на мить.
Козуб скористався паузою і зауважив, що ніякий він не лицар і не герой, а звичайний інспектор міліції Іван Козуб.
З-за столу підхопився патлатий молодик і, простягаючи руки, прогугнявив:
— Я зайшов подивитися, що тут за стук та грюк, — пояснив Козуб милолицій господині. — Прошу ваших гостей не дуже галасувати.
— Ну, що ви! Це все — культурні люди: артисти, поети та художники… Я рада, що вони розгрюкалися і цим затягли сюди вас, — грайливо посміхалася господиня. — Мене звати Терезія, і ми вас не відпустимо. Дуже прошу, залишайтеся.