Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 42)

Одного дня Клава умостилася біля вікна і, ловлячи останні відблиски зимового дня, читала книжку, яку знайшла у сінях. Решетняк, удаючи, що спить, спостерігав за нею. Він одужував, незабаром мав повернутися на роботу і перейти у комунівський гуртожиток. Але насамперед він подбає про цю виснажену бліду дівчину, щоб і вона знайшла своє місце в новому житті…

І раптом якесь нове почуття гостро пронизало його. Відразу не зрозумів, що це. Любов?.. Ні. Певно, що ні Любові він ще не знав, та й не уявляв її як любов до жінки. Його любов була більш містка: відданість Революції — тій бурі, яка захопила і понесла його в просторе, як повенева річка, життя. Поглядаючи на Клаву, що схилилася над книжкою, на її відрослий локон, який по-дитячому беззахисно і смішно стирчав над тонкою шиєю, він раптом зрозумів це почуття. Воно народжувалося у ньому, ще коли вперше допитував її і Клава знепритомніла, і тоді, коли прогнав її додому під час облави, і коли забрав із «мебльованих кімнат», і, нарешті, коли врятував від самосуду…

Це було почуття відповідальності за дівчину, за її долю. Так, ніби й він був винен у її злигоднях…

Другого дня Клава запропонувала Решетняку прочитати вголос знайдену книгу, бо вона дуже цікава і стане йому в пригоді. Це був роман Достоєвського «Преступление и наказание».

Решетняк прослухав його, затаївши подих. Був так заворожений книгою, що, здавалося, втратив мову. І тільки з часом почав сам поволеньки перечитувати окремі епізоди. Особливо вразив його Порфирій Петрович. Він і захоплювався ним, як слідчим, і водночас відчував до нього ворожість, як до представника царської поліції.

Йому здавалося, що Раскольникову, який підняв руку на лихварку, треба співчувати, бо він заперечував право старої скнари сидіти на скрині з грішми у той час, коли трудящі люди помирають з голоду… І намагався втовкмачити це Клаві, яка ніяк не розуміла, що таке класова боротьба і експропріація експропріаторів.

Клава доводила, що Порфирій Петрович, хоч і страшний своєю невідворотною проникливістю, але — чесна і благородна людина, бо він бореться із злом. Вона не хотіла знати ніякої класової боротьби.

Якось під час розмови Решетняку пощастило викликати Клаву на відвертість.

— Розкажи більше про себе, — попросив він.

Хоч і давно чекала такого запитання, та все ж пролунало воно несподівано. З чого, власне, почати?

Решетняк сказав:

— Починай з дитинства, Клаво…

Вона заплющила очі, закинула назад голову, і якесь рожеве марево попливло перед нею: неясні образи, уривки подій з такого близького і такого далекого милого дитинства…

Клава глибоко зітхнула і розплющила очі…

— Слухайте, — сказала, якось дивно блиснувши очима. — Я вам, Олексію Івановичу, розповім… Не про дитинство… А про те, що найбільше вас цікавить, — зупинилась, немов іще вагаючись. Потім рішуче стріпнула головою. — Пам'ятаєте, як ви допитували мене у міліції?

Решетняк кивнув.

— Ні, ви не все пам'ятаєте, — зауважила Клава, — ви не звернули уваги, як стало мені недобре, коли спитали: «І не прокидалися серед ночі?..» — Вона на мить затримала подих, а потім, схилившись над Решетняком, ніби боялася, що їх хто-небудь почує, промовила — Я не спала!.. Я чула!..

— Ну, ну… — ласкаво підбадьорив її Решетняк, весь внутрішньо напружившись, щоб не пропустити жодного слова Клави, але удаючи, що сьогодні це не дуже цікавить його.

— Вони сказали про батька «хлопчик з бородою…». Це мене так вразило! На мого батька! Який не дозволяв розмовляти неввічливо навіть міністрові!

— Заспокойся, Клаво, — погладив її по руці, що упиралася в ліжко, Решетняк. — Розказуй все по порядку. Хто? Коли? Хто це сказав?

Вона розгублено знизала плечима.

— Це було тієї ночі, коли тебе забрали в міліцію?

— Ні, — похитала головою. — Перед цим за два-три дні…

— Так, так. Розповідай!

— Прокинулася серед ночі. Я правду сказала, що сплю міцно. Угріюся під купою ковдр і засинаю до ранку. А тут прокинулася… Темно. За вікном завиває хуртовина, вітер торгає шибки, наче хто постукує пальцями. Мені стало страшно. Розплющила очі — здається, якісь тіні сплітаються на чорному вікні, пливуть по кімнаті, дихають мені у потилицю. Сон зовсім зник. Голова чиста, свіжа… Подумалося, скільки зараз людей пропадають на холоді, клякнуть під дощем, замерзають у снігу… Моє затишне кубельце здалося таким беззахисним. Ось вдарить дужчий порив, посиплються із дзвоном шибки, і злий вітер разом з чорним туманом вдереться і в мою спальню… Може, вперше в житті з незвичайною ніжністю подумала про батька, єдину людину, яка оберігає мене. І раптом стало страшно за нього. Не тямлячи себе, підхопилася, побігла коридором до батькової спальні… В мене було якесь передчуття лиха. Певно, це тяжке передчуття і розбудило мене… Але за дверима батькової спальні було тихо.

Я постояла трохи, замерзла і, заспокоївшись, уже хотіла повернутися в нагріте кубельце, коли почула батьків голос. Голос долітав ніби крізь плач вітру, з темряви ночі. Я розгубилася і мало не закричала від страху, мовби почула голос привида. Потім зрозуміла: говорять не в спальні, а в діловому кабінеті, у другій, службовій, половині особняка.

«Чому батько опинився там? З ким він розмовляє серед ночі?! Чому у нього такий схвильований, ніби не свій голос?!»— тисячі запитань роєм закружляли у моїй голові, і я навпомацки, тримаючись стіни, пішла у непроглядній темряві по коридору, поки не наштовхнулася на металеву сітку, що відгороджувала квартиру від банку з його конторою, підвалом та сейфами… Пам'ятаєте, Олексію Івановичу, ви питали, чи замикається ця сітка, і я відповіла, що не знаю, не цікавилася, що батькові справи мене не обходять… Я сказала неправду.

Решетняк ледь посміхнувся:

— Я це відчував, Клаво. Так, так. Ну, будь ласка, кажи далі…

— Сітка не була замкнена, Олексію Івановичу! Вона навіть була трохи розсунута, і я прокралася до дверей кабінету. Серце калатало у грудях, але я вже не боялася темряви, я боялася за батька, бо мені здавалося, що його схопили і катують злодії. Я готова була вдертися в кабінет, щоб захистити його. Подумала, що треба гукнути матроса, який вартує біля входу, але знову почула голос батька, уже спокійніший, і сама трохи заспокоїлася. Він говорив щось про лівих есерів, про якихось буржуазних націоналістів… От уже не пам'ятаю, що саме…

Решетняк від хвилювання сперся на лікоть:

— Ну, Клавонько, люба… Ну, подумай, згадай, це дуже важливо…

Вона випросталася, безпорадно розвела руками.

— Раптом хтось, перебивши батька, захрипів басом: «Знаєте що, хлопчику з бородою, не будьте занадто цікавим… Сьогодні ми всі, і ліві, і праві, на одному вокзалі і сідаємо в один поїзд…»

Я не зрозуміла цієї фрази. Та й не було коли вдумуватися, бо в кабінеті хтось повторив тоншим голосом: «Хлопчику З бородою… — і дрібно засміявся: — Хі, хі…» Я ще хотіла послухати цю розмову, але почула голоси біля самісіньких дверей і втекла назад, у свою спальню. Незабаром із коридора долетіли кроки — певно, батько випроводжав нічних гостей квартирним ходом. Затим він повернувся, і, заспокоєна, я заснула. Другого дня, прокинувшись, довго лежала в постелі, пригадувала нічні події. Було світло, за дверима чула голоси Арсена і мачухи. Все було спокійно, і нічна пригода здалася мені химерним сном.

Я стежила за батьком під час сніданку. Обличчя його, схудле і постаріле, здавалося спокійним, хоч весь час було зосереджене. Він задумувався, був неуважний, узяв замість ложки виделку і вмочив у суп… Я хотіла вибрати вдень слушну хвилину і спитати, що то за люди приходили вночі. Але кожного разу, коли підходила, у нього був такий строгий вираз обличчя, що я не наважувалася… — Клава замовкла, потім додала роздумливо: — І дуже шкодую тепер…

Решетняк мовчав, думаючи своє.

— Ти дуже цікаві речі розповіла, — нарешті порушив він мовчанку. — Жаль, що раніше не сказала… І багато нових запитань тепер поставила… Ось одужаю, займуся розслідуванням впритул. Хоч, може, за цей час інший інспектор усе вже розкрив.

— І батько, може, знайшовся? — мало не скрикнула Клава.

— Звідки мені знати І Я не працюю зараз, а мої колеги про справи тут не говорять. Почекай ще трохи, все з'ясується…

— Олексію Івановичу, — стягши на переніссі брівки, задумливо додала Клава, — отой другий голос, тонший, що хіхікав І повторив слова «хлопчик з бородою», — іще десь чула… Але де — ніяк не пригадаю…

— Жаль. Це дуже, дуже важливо, Клавонько… Так, так. Спробуй згадати…

Та вона тільки безпомічно знизала плечима.

27

Почуття свободи!

Яке воно пронизливе після того, як відчиняються оббиті жерстю двері і чорний вогкий прямокутник, який наче обіймав багато днів і ночей душу й тіло, залишається за спиною і відразу стає нереальним та далеким, немов тяжкий сон уранці.

Над містом низько звисала серпнева спека. Василь Гущак зробив кілька нерівних кроків по м'якому асфальту, озирнувся на невеличкі, не дуже примітні двері у масивній стіні, з яких щойно вийшов, і рушив до синьої каштанової тіні, мимовільно прискорюючи крок, — подалі звідси!

Теплий вітер бадьорив, освіжав, немов вибирав із затерплого тіла тягар і вільгість, гладив, пестив обличчя, заспокоював душу. Серце підступало до горла — знову воля, знову життя!

Таке почуття вже було знайоме йому: хлопчаком після довгої хвороби вийшов з дверей лікарні і побіг, задихаючись і плачучи від простору, повітря і світла, а розгублена мати ніяк не могла наздогнати його…