Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 41)
«Мене це не цікавило».
«А хто звичайно замикав сітку?»
«Мабуть, батько. Хто ж іще!..»
«А до націоналізації?»
«Не знаю. Тоді було багато службовців, але батькові справи мене не обходили…»
Клава намагалася триматися спокійно, хоч всередині її бив дріж. Закинута серед ночі в холодну камеру, вона і на хвильку не заплющила очей. При самій тільки думці, що доведеться пережити ще одну, а може, й не одну таку ніч, починало тіпати, і вона з острахом дивилася на суворого інспектора. Коли Решетняк замовк і, стягнувши брови на переніссі, втупився у неї, опустила погляд і наважилася спитати:
«А батько мій тут?.. А братик? Він же зовсім дитина!»
«Братик ваш дома. За ним доглянуть. Мачуха у нас. Хочете побачитись з нею?»
Клава похитала головою: «Я питаю про батька! Де він?»
«Про це ми хотіли у вас довідатися». Вона мовчала.
«Ваш батько ворог революційного пролетаріату і трудового селянства. Разом з невідомими бандитами він пограбував довірений йому банк, забрав добро, що належить народу, — раптом вибухнув інспектор розшуку. — І втік, покинувши напризволяще власних дітей… Але рука червоного правосуддя…»
«Ні, ні! — закричала Клава, не дослухавши. — Неправда!»
Більше нічого вона не пам'ятає. Коли опритомніла, побачила, що в кімнаті з'явилося ще кілька міліціонерів. Решетняк стояв над нею з кухлем води.
«Додому дійдете чи відвезти?»
«Дійде… — почула над головою чийсь інший голос. — Не розводь з нею, Олексо, буржуйських антимоній». Вона вчепилася за стіл і підвелася. «Де батько?»
Решетняк поставив кухоль на підвіконня, розвів руками: «Шукаємо. Ви можете нам допомогти. Так, так… Все, що почуєте, довідаєтесь про пограбування банку, — розкажете. Прийдете сюди, спитаєте мене, Решетняка. Ясно?»
Вона кивнула і — де взялися сили — мало не бігом вискочила у двері, на вулицю.
Прокинулась Клава під ранок від настирного стукоту в шибку. Підхопилася і кинулась у сіни. Серце мало не вискочило з грудей. Навіть не запитала: «Хто?» — відчинила двері.
На порозі стояли якісь люди, обвішані кулеметними стрічками, підтримували під руки Олексія. Вони присвічували ліхтарем, і Клава побачила, що одна нога інспектора була без чобота, обгорнута подертою сорочкою. Нічого не питаючи, кинулась назад у кімнату, зірвала з постелі ковдру. Товариші допомогли Решетняку скинути шинель і опуститися на ліжко.
— Лежи, Олексію, — сказав один з них. — Приведемо тобі лікаря. А поки що — спокій і спокій…
Коли незнайомі пішли, Клава запалила недогарок і глянула на Решетняка. Інспектор, блідий, з глибокими тінями під очима, намагався посміхнутися. У миготливому світлі недогарка обличчя здавалося загостреним, як у мертвого. Погляд дівчини ковзнув униз, і вона побачила на туго затягненій полотнині чорну пляму.
— Що з вами? — пошепки запитала.
— Нічого страшного, — так само тихо відповів Решетняк. — Пити хочу…
Клава кинулася до відра, набрала повний кухоль і, розбризкуючи воду, піднесла Решетняку. Але той тільки поворушив пальцями правиці.
Клава підвела йому голову і обережно напоїла. Немов крилом майнуло перед очима минуле: смерть матері, хворий братик, біля якого вона сиділа дні і ночі. Тепер таким безпорадним здавався їй Решетняк. Зашпори знову вп'ялися в серце — згадала не тільки братика, але й свого юнкера Антона, і раптом гірко розплакалась.
Вона плакала дедалі дужче. Ридаючи, сповзла на підлогу.
Решетняк не знав, як припинити цю істерику.
Нарешті вона виплакалася і, зарюмана, сіла на підлозі.
— Ну що з тобою, Клаво?! — спромігся промовити Решетняк. — Заспокойся. Все пройде, через день-два знову стрибатиму…
Вона відчужено глянула з-під напухлих повік і нічого не відповіла. Хіба через нього плакала? І сама не знала, чому полилися сльози, чому у серце зайшли такі болючі зашпори і примусили її зараз ридати над своєю понівеченою долею. Витерла обличчя рукою.
— Пробачте, Олексію Івановичу… Вам дуже боляче? — повернулася до навколишнього життя.
Той спробував посміхнутися.
— Куди поранило, у ногу?
Він кивнув, потім подумав і додав:
— І трохи у плече… Але… до весілля заживе…
— Хто ж це вас так?
— Бандити, — нахмурився Решетняк.
Хотіла спитати: «Які?», — та побоялася. Адже й вона — класовий ворог, як і ті, хто поранив Олексія. Вперше в житті відчула якусь ніби вину за собою за те, що називається класовим ворогом.
Але потім подумала, що, може, Решетняк стріляв таких юнаків, як Антон? Вона закам'яніла від цієї думки, відчуваючи, як ненависть знову спалахує в ній. Зрештою перемогла себе, спокійно глянула на пораненого.
— Ой боже, — раптом сплеснула руками, — у мене ж трохи кулешику є! Зараз підігрію…
Запалила грубку і, коли та розгорілася, дмухнула на свічку — слід економити недогарок. Та, поки поралася, знесилений Решетняк заснув, і вона не насмілилася будити його.
Решетняк ще спав, коли з'явився міліціонер. На цей раз із лікарем. Надворі розвиднілося, і в сірому світлі обличчя пораненого здавалося Клаві ще дужче змарнілим і чужим. Лікар наказав гріти воду, а міліціонер мовчки поклав на стіл торбинку з пшоном, невеликий шматок сала, цукор, хлібину.
Коли, намацуючи пульс, лікар торкнувся руки Решетняка, той застогнав і розплющив очі. Клава побачила, як зціпив зуби інспектор і на білому наче крейда обличчі виступили краплі поту.
Після перев'язки лікар сказав, що кістку куля не зачепила, тільки багато втрачено крові, хворому треба лежати, поки рана не затягнеться. «Спокій і харчування, — додав він, звертаючись до Клави, — і все буде гаразд». Дівчина мало не знизала плечима: чого це до неї? Потім схаменулася і закивала головою.
Наступного дня Решетняку полегшало, інспектор навіть пробував жартувати, але вночі знову метався у жару, кричав, наказував стріляти контру, лаявся, і Клава не знала, що їй робити…
Минув тиждень. Клава самовіддано доглядала пораненого. Коли приходили з міліції, дівчина намагалася піти з хати, а якщо не вдавалося, забивалася в куток і раділа, коли на неї не звертали уваги.
Одного разу ставний командир у короткому кожушку, обшитому по бортах і на комірі сивим смушком, перетягнутий ременями, прощаючись з Решетняком, несподівано повернувся до неї, взяв за підборіддя і пильно поглянув у вічі:
— А ти хто єси? — спитав. — Вродливиця… Десь я тебе бачив…
Клава розгубилася і густо почервоніла.
— Облиш її, — сказав Решетняк. Командир помахав йому рукою і вийшов.
— Хто це? — відчуваючи якусь підсвідому тривогу, спитала Клава. Її здалося, що десь чула цей голос. Чи не він сказав тоді у міліції: «Не розводь з нею, Олексо, буржуйських антимоній!»
— Інспектор Козуб, — відповів Решетняк. — У нас його ще називають Маратом за непримиренність до ворогів революції. Образилась на нього?
— Та ні, — відповіла Клава, а сама подумала: «Не дивно, що його називають Маратом, у нього такий пронизливий погляд. Міліція! Всі вони такі… Хіба ось тільки Олексій Іванович… Але це взагалі дивна людина…»
Коли хворому стало легше, вона сиділа біля ліжка на хиткому стільці і, поки Решетняк не засинав, розповідала сюжети прочитаних книг. На подив Клави, інспектор міліції цікавився не лише казками та солдатськими притчами. Його захопила історія давніх греків, мандри міфічного Одіссея, героя троянської війни. По декілька разів просив повторити епізоди, які найбільше сподобалися.
Клава відкривала йому незнаний світ. З її уст почув про стародавню Елладу, про сім чудес світу, про сміливих жінок-амазонок, про Римську імперію, гладіаторів і повстання рабів. В уяві молодого інспектора все це дивовижно перепліталося із реальним життям, із тим, що сьогодні оточувало його. Здоровий глузд шукав аналогій, і колишній незаможник знаходив пояснення героїзму Спартака у своїй революції, мовби він сам із своїми товаришами йшов на укріплення біляків у когортах Спартака. Дивувався і радів, що боротьба за свободу, в якій тепер трудящі люди перемогли, ще тисячоліття тому потрясала світ.
Із захопленням дивився на Клаву — худу, змарнілу, з глибокими синцями під очима, які повнилися світлом, коли дівчина розповідала і, забувшись, сама поринала у милий їй світ книжок.
Решетняку здавалося, що у Клави є невичерпна чарівна скринька. Усе нові й нові люди і події оживали в її розповідях, усе нові образи вражали уяву: і троє друзів мушкетерів, і граф Монте-Крісто, і князь Андрій та Платон Каратаєв.
Він не міг збагнути, як така розумна дівчина дала затягнути себе у багно. Хто в цьому винен? Не раз поривався запитати її, але боявся сполохати, боявся, щоб не сприйняла його запитань як продовження допиту, і вирішив чекати, поки сама захоче поділитися. А коли Клава розповідала про Наташу Ростову, Решетняк не міг позбутися відчуття, що це сама Наташа опинилася у вирі здибленого війною і революцією світу, який поніс її, як трісочку, то затягуючи на самісіньке дно, то викидаючи з піною нагору. Не бралося голови, як не втратила Клава після пережитого незайманості, що світилася в глибині її очей. І несподівано подумалося, що біля Клави він і сам стає внутрішньо багатшим. Якби не зустрів її, то, може, пройшло б повз нього оце, змальоване у книжках, життя далеких народів, незнайомих людей, про існування яких він і не підозрював. Адже в сільській церковнопарафіяльній школі ледве навчили читати і писати. Коли ще доп'явся б до таких книжок!..