Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 40)
— Десятого липня. Приїхавши у Лісову…
Решетнякова здригнулася і мимоволі обіперлася на руку Коваля.
— Пробачте, але я втомилася. Сядемо.
Коваль оглянувся, шукаючи очима найближчу лаву. Краєм ока помітив, що знайомої худенької постаті в альтанці вже немає. Як же Леся непомітно прослизнула?!
Вони сіли на лаву. Професорова перевела подих.
— Бачите, Клавдіє Павлівно, — роздумливо промовив Коваль. — За нашими даними, Олексія Івановича десятого липня на дачі не було. Не ночував він і в міській квартирі. І не тільки десятого, а й дев'ятого і одинадцятого. — Коваль зітхнув, згадуючи подробиці оперативного донесення лейтенанта Андрійка. — Де перебував, ми ще не знаємо і думали у вас довідатися. Треба ж установити його алібі. Але раз ви запевняєте, що був на дачі, та ще й нездужав, значить, наші відомості помилкові і доведеться декому дати прочухана.
— Так, нездужав… — мов луна, повторила пополотніла професорова, ховаючи погляд. — Але ви що? — ослаблим голосом спитала далі. — У чомусь нас підозрюєте з Олексієм Івановичем?
— Ні в якому разі! — заспокоїв Коваль. — Я тільки прошу допомогти у розв'язанні задачі, що стоїть переді мною. З приїздом Гущака з'явилася можливість знайти скарб і повернути державі. Не встигли ми узятися до цього, як Гущак їде в Лісову і на станції потрапляє під електричку… Була у нас задача з одним невідомим, стала з багатьма!
— Так, так, — кивала професорова. — Я розумію. Але чим можу допомогти?
— Постарайтеся, шановна Клавдіє Павлівно, пригадати ту ніч вашої юності, коли гущаківці орудували в банку, виносячи золото і гроші… Якась деталь, якийсь спогад, дивись, прониже туман злежалих років, і, може, з'явиться ниточка… Те ж саме проситиму і Олексія Івановича… Я не обмежую в часі, — додав підполковник, — але чим раніше що-небудь згадаєте, тим краще…
Решетнякова повільно підвелася. Підхопився і Коваль.
Професорова з усіх сил намагалася триматися спокійно, урівноважено, навіть трохи зверхньо, як вона звикла. Це їй удавалося погано. Все: і жести, і очі, і голос — свідчило про схвильованість, а самій здавалося, що в її тілі тремтить кожна жилочка. Коваль ще раз кинув погляд на спустілу альтанку, немов сподівався таки побачити Лесину постать, і повів Клав-дію Павлівну до виходу з парку.
Біля Управління внутрішніх справ, повз яке лежала дорога Решетнякової, вони зупинилися. Коваль попрохав передати вітання Олексію Івановичу і попередив, що незабаром знову потурбує обох.
Клавдія Павлівна попрощалася, ще дужче стривожена і перелякана, ніж до цієї зустрічі…
26
Прокинувшись, Клава відразу глянула на підлогу, мовби сподівалася, що їй просто приснився химерний сон. Але господаря й справді не було.
Довго лежала, пригадуючи нічну подію. Потім підхопилася, одяглася. Ще недавно вважала Решетняка своїм найзапеклішим ворогом, а тепер не знала, що й думати про нього. Адже він врятував її від самосуду!.. І вдома грізний інспектор усе частіше перетворювався на хлопчиська, особливо коли бурчав на неї і кумедно поглядав спідлоба…
Але це ж він допитував її у міліції!
Обіцяв влаштувати на роботу, в гуртожиток, та вже котрий день десь пропадає, нічого не зробивши для неї…
Клава не знаходила собі місця, чекала з хвилини на хвилину повернення Решетняка, прислухалася до вулиці.
Згадувалося, як уперше побачила його. Її забрали серед ночі, взяли з теплої постелі. Вона видиралася, як дика кішка. Покусала руки міліціонерові, за що її назвали озвірілим класовим ворогом. А вранці повели на допит.
«Хто бував вдома з чужих людей? Кого відвідував батько?»— питав ширококостий молодий чоловік із скуйовдженим кучерявим чубом.
Вона тільки плечима знизувала.
«Раджу відповідати».
Вона ненавиділа «босяків», як називала нову владу Єфросинія Іванівна, — через них усе горе й біда! — і не хотіла з ним розмовляти.
«Ви знаєте, що сталося вночі у вашому особняку?»
Вона нічого не знала, але, згадуючи підслухану нічну розмову, могла думати що завгодно. Боялася за батька. Важкий камінь ліг їй на серце…
Клава прибрала в кімнатці, сіла на ліжко. Останніми днями у неї знову з'явилося бажання думати.
Після того, що скоїлося в її житті, якийсь час перестала
Все навколо зробилося холодним, чужим, а з душі й на мить не спадав важкий камінь… І вона безтямним поглядом дивилася на усміхнених робітниць, які виспівували нових пісень про «кирпичики» і «желтые ботиночки», що «зажгли в душе моей пылающий пожар», дивуючись їм, наче пришельцям з далекої планети… А коли потрапила сюди, в цю підсліпувату кімнатку міліціонера, з неї наче спало оціпеніния. Почали повертатися й думки. Це було боляче: наче із обмороженого серця виходили гострі зашпори, і часом вона безсило і, здавалося, безпричинно плакала.
У тому, що почала знову думати, згадувати, що побачила тепер яму, до якої штовхнуло її життя, був винен Решетняк.
Сердилася на нього — піклування інспектора викликали у неї спочатку тільки злість. Хотіла втекти звідси. Але вона вже оглянулася на ту слизьку яму, що була за спиною, вона вже знову
Тепер раз у раз ставав перед очима той перший в її житті допит, що провадив Решетняк.
«Де ви були цієї ночі?»
«Як де? І Спала у своїй спальні… А потім мучилася тут… у міліції».
«Так, так. Коли лягли?» «Як завжди, о десятій». «Читали на ніч?»
Знизала плечима. Яке може бути читання, коли гас видають тільки для банківської варти і то не завжди. Незважаючи на серйозність обстановки, на страшну ніч, запитання інспектора міліції здалося їй дурним до смішного і по інтонації своїй: «Молилася ти на ніч, Дездемоно?» Втім, цей кудлань і не підозрює, мабуть, що на світі був Шекспір і живе й досі його безсмертний Отелло.
Ой, як їй все було тут огидне: і слова, і манери цих людей, їхні обмотки на ногах, довгі незугарні шинелі, важкий, застояний кислий запах від махорки, хрипкі голоси і очі фанатиків.
«Бачили ви минулого вечора батька?»
Клава навіть не так зло, як досі, глянула на слідчого. Він глухуватий, бо не вчуває отеллівських інтонацій у своїх запитаннях. Або й справді ніколи не чув про трагедію мавра.
«Бачила. Я зайшла до нього попрощатися на ніч».
«Він сказав вам що-небудь?»
«Як завжди, поцілував і побажав доброї ночі».
«Ви не помітили незвичайного в його поведінці?»
«Ні».
«В одязі?»
«Був одягнений, як завжди, — у хутровій спортивній куртці, теплих штанях і чоботях. Тепер, — дівчина підкреслила це слово, — у нашій квартирі завжди холодно».
Решетняк не звернув уваги на її інтонацію.
«Так, так. Значить, нічого особливого не сказав?»
«Ні».
«І ви пішли відразу до своєї спальні? Чи заходили іще кудись?»
«До спальні».
«Де в цей час була ваша мачуха?» «Мабуть, у їхній спальні». «А братик?»
«Він боїться спати один, Єфросинія Іванівна бере його до себе».
«Ви не чули якого-небудь шуму в особняку або у дворі, коли лежали в постелі?» «Крім бурі, нічого». «Відразу заснули?»
«Може, за півгодини. Лежала і прислухалася, як завивав вітер, як дрижать шибки під ударами дощу і мокрого снігу». «І не прокидалися серед ночі?»
Клава пополотніла.
«Мене розбудили і витягли з постелі ваші грубіяни», — ! ледве повертаючи язиком, відповіла.
У молодого інспектора було завидне терпіння. «… А перед тим, як ми прийшли?» «Я сплю одягнена. Угрілася і міцно заснула…» Так допитував її Решетняк.
А тепер, сама не знаючи кому, хвилюючись, чекала його, свого ворога, одного з тих, хто перевернув життя і зробив її нещасною. Його не було.
Надійшов вечір. Сутінки заповзли у комірчину, вкрили Клаву, яка лежала на постелі з розплющеними очима, немов ковдрою. Потім зовсім споночіло. Решетняка не було, і Клава заснула, подумавши, що він повернеться завтра.
Вночі їй далі снився допит.
«Ваша спальня далеко від контори банку і сховища? Покажіть ось на схемі», — питав інспектор Решетняк.
«Між нашою квартирою і банком груба залізна сітка, яка вдень розсовується, а на ніч замикається на ключ…»
«І тієї ночі була замкнена?»