Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 39)

— А про брата з того часу жодних відомостей?

— Так.

Запала пауза. Увагу Коваля захопило дворічне дівчатко, яке, випручавшись з материнської руки, побігло по алеї, чудом тримаючись на хитких ніжках. Потім він перевів погляд на дідків у вигорілих під сонцем дірчастих капелюхах, які, прогулюючись, запально обмірковували свої справи і нагадували «пікейні жилети» Ільфа та Петрова.

— Ви не пробували його розшукати? Нікуди не зверталися?

Клавдія Павлівна знизала плечима. Марний клопіт!

— А ви спробуйте!

«Дірчасті капелюхи» продефілювали повз них і сіли на лаву неподалік.

— Із протоколів, які зберігаються в архіві, видно, що ви були вдома тієї трагічної ночі, спали і нічого не чули… Тепер, коли минуло багато часу і пристрасті вщухли, скажіть, ви й справді нічого не чули, не знали?..

— Якби щось і знала, то давно забула б. Скільки років!.. Ні, не пригадую нічого… — Вона жваво обернулася до Коваля. — До речі, як вас іменувати? Ви не знайшли за потрібне відрекомендуватися.

— Пробачте. Дмитро Іванович.

«Дірчасті капелюхи» закінчили розмову і втупилися в Коваля та його співбесідницю.

— Інший раз на відстані краще бачиться, ніж під час самої події, особливо приголомшливої. Людина зазнає нервового струсу і не може зібратися з думками. А згодом пригадує. Зайдіть до кімнати, де товариство жваво розмовляє, попросіть в усіх уваги і спитайте, про що вони зараз говорили. Не пригадають відразу…

— Ні, ні, це ви даремно, Дмитре Івановичу.

— Ваша дача у Лісовій? — раптом спитав Коваль.

— Так, — професорову здивувало це несподіване запитання, але очі її заспокоїлися.

— Близько від станції?

— Метрів за триста-чотириста.

— Кажуть, повітря там надзвичайно цілюще.

— Називають українським Кисловодськом, — вперше посміхнулася задоволено Решетнякова.

«Дірчасті капелюхи», здавалося, дуже зацікавилися чужою розмовою.

— Давайте прогуляємось. Клавдіє Павлівно. — запропонував Коваль і, підвівшись, ґречно допоміг жінці.

Професорова поглядала на нього не так сердито, як раніше, навіть милостиво: зрештою, міліціонер виявився не таким уже й страшним. Вони повільно пішли алеєю, і збоку можна було подумати, що це прогулюється подружжя, хоч чоловік і виглядав значно молодшим. Але чого в житті не буває!

Порожні алеї прострілювалися сонцем навиліт, тільки поодинокі постаті маячили в глибині парку, і парк здавався надзвичайно просторим, з високими деревами і прозорим гостроверхим склепінням неба. Це був час дірчастих капелюхів, старезних полотняних штанів з широкими манжетами, няньок з малюками і породистих собачок на поводках…

— Влітку постійно там живете? — спитав Коваль.

— Майже постійно. Я в місто не їжджу. А Олексій Іванович тільки у невідкладних справах. Лекцій у нього влітку немає, відвідує лабораторію та подеколи збори… Але й на дачі він не сидить сиднем. Весь час у полі, на сортодільниці, неподалік Лісової.

— Цього року ви чомусь зарано повернулися до міста. У таку спеку.

Клавдія Павлівна гостро зиркнула на підполковника:

— Вас і це цікавить?

— Не дуже, — відповів Коваль. — Більше — той період, коли ви ще були на дачі. Точніше, десяте липня… Згадайте, чи не їздив Олексій Іванович того дня у місто?

— Ні, Дмитре Івановичу, — похитала головою Решетнякова. — Не їздив.

— Вам запам'яталася ця дата? Ви так певно стверджуєте. Чому?

— А тому, — знову наїжачилася професорова, — що саме про цю дату ви розпитували і в Олексія Івановича, цікавилися, де він був десятого. Що ж, по-вашому, чоловік не розповідає мені про такі події, як ваш візит?!

— Я так і думав, — відбився жартом Коваль. — І справді, питав його про це, — уже без іронії сказав далі підполковник. — Але відповіді не одержав.

— Він був дома, тобто на дачі…

— І ввечері? Скажімо, від дев'ятнадцятої години до двадцять другої?

— Ну звичайно. О дев'ятнадцятій Олексій Іванович вечеряє, і я не пригадую випадку, коли, перебуваючи вдома, він порушив би режим. До того ж погано себе почував.

Співрозмовники повернули до великої металевої альтанки з лавами, що, збудована над крутояром, нависла над Дніпром, над долішнім містом і задніпровою далиною. До альтанки вели східці, як у стародавній храм. Коваль і Клавдія Павлівна піднялися ними і зупинилися на порозі.

Вглиб не пішли. Біля бортика, спиною до них, стояла худорлява дівчина. Щось знайоме відчув підполковник у зажуреній, наче схиленій під непосильним тягарем спині, в опущених руках. Дівчина обернулася на голоси, і Коваль побачив Лесю Скорик. Але вона чи не впізнала підполковника, чи їй було не до нього — ковзнула по Ковалю, потім по Решетняковій байдужим, наче сліпим поглядом, не привіталася і знову відвернулася до Дніпра.

Коваля зачепила Лесина поведінка, і він нахмурився. Лихо з цією міліцейською вразливістю! Навіть він, Коваль, людина, яка за довгі роки служби звикла до всього, не зміг позбутися її. І справді прикро: коли біда — кличуть на допомогу, а як усе втрясеться, забувають при зустрічі привітатися.

Але цього разу було дещо інше.

Вчора Леся прийшла до нього, спокійна, сувора, наче заворожена. Сісти не захотіла. Стоячи назвала людей, які можуть засвідчити алібі Василя Гущака.

Все це було Ковалю вже відомо від лейтенанта Андрійка, який теж розкрив таємницю молодого Гущака.

Підполковник сказав, що, очевидно, вже завтра Василь буде вдома, але вона може й сьогодні, тут, побачитися з ним. Леся сухо подякувала, від побачення відмовилася і пішла…

Зараз підполковник вирішив не травмувати дівчину, самою своєю присутністю нагадуючи про її нову біду. Мовчки торкнув за лікоть Клавдію Павлівну і повів униз, від альтанки.

— Значить, ви з Олексієм Івановичем того вечора були вдома, тобто на дачі… І нікуди не виходили… А до вас приходив хто-небудь?

— До нас? — стягла брови Клавдія Павлівна. — До нас? — повторила вона. — Ні, ніхто…

— Може, гості якісь.

— До нас не ходять «якісь гості». Я не люблю отого гостювання, коли людям немає що робити і вони тиняються по чужих квартирах. У нас бувають тільки у справах і то невідкладних.

— Значить, десятого вас ніхто не відвідав, — резюмував Коваль і спитав далі:— Відомо вам, Клавдіє Павлівно, хто пограбував банк у двадцять другому році? Прізвище Гущак щось нагадує?

— Вперше чую.

— І Олексій Іванович нічого про нього не розповідав?

— Дивно. Десятого липня ця людина їздила на станцію Лісову.

— Я не розумію, Дмитре Івановичу… Який зв'язок має поїздка на Лісову цього Пущака… — не витримала професорова.

— Гущака, — поправив Коваль.

— Нехай Гущака, до нашої сім'ї, до Олексія Івановича?

— Бачите, Гущак — єдина людина, що могла б пролити світло на долю вашого батька, а можливо, й брата… Мене й цікавить, чи не зустрічався він з вами або з Олексієм Івановичем і чи не розповів чогось…

— А чого це має вас цікавити?!

— Хоч би тому, що Гущак єдиний, хто знав не тільки, де подівся ваш батенько, але й долю вивезених цінностей… Зокрема, де їх сховано…

— О! — Очі у жінки звузилися і стали гострі.

— І ви твердите, що Олексій Іванович, який працював інспектором карного розшуку і вів справу про пограбування банку отаманом Гущаком, ніколи не згадував його?

— Ах, отамана, — ніяково посміхнулася Решетнякова, — звичайно, згадував, я забула прізвище… Але Олексій Іванович говорив, що цього бандита убили…

— Він утік до Канади і минулого місяця повернувся сюди.

— То й розпитуйте його!

— Його спитати не можна. Він загинув.

— А-а-а, — дрібно похитала головою Клавдія Павлівна.