Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 38)
Навколо запала похмура тиша. Війнуло нестерпним крижаним вітром. Великі обледенілі зорі ще нижче опустилися над землею.
«Яка то сила погнала його у ніч, під кулі?! Нащо це все? Чому світ такий невгамовний і чому все в ньому так страшно змінилося?»
Клава не знала відповіді на ці запитання. Вона дужче закуталася у ряднину, яку накинула на плечі, вибігаючи з кімнати, постояла хвилину нерухомо, все ще прислухаючись до нічного міста, немов сподівалася, що все раптом, як у казці, зміниться, і вона знову почує цокіт копит і побачить вершника, який повертається.
Було тихо. Задубіла, шмигнула у сіни, до комірки, в якій мала чекати свого нового захисника — інспектора Решетняка…
25
Клавдії Павлівні підполковник Коваль призначив зустріч на свіжому повітрі. Міг, звичайно, запросити її до управління. Але хотілося поговорити не серед сірих казенних стін, а на природі, яка настроює людину на щирість і серед якої усяка фальш особливо відчутна.
Професорова погодилася прийти у парк над Дніпром. Від часу першого дзвінка з міліції вона втратила спокій. Розповідь чоловіка про Коваля і його відвідини лабораторії не тільки не заспокоїла її, а знервувала ще більше: хто зна, чого міліція почала копатися у минулому їхньої сім'ї. До добра це не веде.
Про минуле Клавдії Павлівні згадувати не хотілося. Вона стояла на землі твердо, її цілком влаштовувало сучасне, а минуле, коли й згадувалося принагідно, здавалося дивним, мовби не її, а навіяним, вичитаним з книжки чи побаченим у кіно. І вона дивилася на героїню тих часів, на молоденьку Клаву Апостолову, як на сторонню і не дуже зрозумілу особу…
У вузькому колі Клавдія Павлівна говорила, що люди найбільше люблять заглядати у чуже життя і, коли їм цього не дозволяють, нудяться. Це, на її думку, спонукало навіть розвій мистецтва. Кіно, театр, як і література, вважала професорова, дають можливість розглядати чуже життя крізь дозволену суспільною мораллю широку замкову щілину. І тому люди так люблять їх… А вже такому державному органу, як міліція, і за обов'язок ставлять копирсатися у чужій душі, і супроти цього людина нічого не може вдіяти, хоч би з якою образливою доскіпливістю це робилося.
Тому призначеного Ковалем ранку Клавдія Павлівна, немов дівчина на побачення, нервуючи, поспішала у парк.
Ось і фунікулер над Подолом, а праворуч від нього — старовинний парк. Дніпро, напівзакритий деревами, що росли на крутосхилі, відсвічував внизу веселим синім блиском, а тут, нагорі, ще панував тихий ранок і тіні від дерев тяглися одна за одною, списами проколюючи алеї.
Коваль чекав на Решетнякову на лаві, що притулилася неподалік входу під лапатим горіхом.
Знайома з Ковалем тільки по телефону, Клавдія Павлівна розгублено придивилася до сивуватого чоловіка, який самотньо сидів на лаві. Чомусь не таким уявляла собі підполковника карного розшуку.
Коваль у свою чергу теж уважно поглянув на неї, навіть посміхнувся самими очима — чи це тільки здалося їй! — і зробив ледь помітний жест рукою, запрошуючи професорову сісти поруч.
Внутрішньо зіщулившись від цього владного жесту, Клавдія Павлівна опустилася на лаву, не зводячи з чоловіка очей.
— Ви — товариш Коваль? Здрастуйте!
Він кивнув і, здалося, не зацікавившись пильно її особою, знову почав дивитися на задніпрянську далину, над якою стояли білі, волохаті, мов ягнята, хмарки і яка була обкутана ранковим маревом, що ховало від очей обрій.
Обурена неввічливістю Коваля, чекаючи запитань, Клавдія Павлівна сиділа напружена, готова до різкої відсічі, якщо нечема міліціонер дозволить собі переступити у запитаннях межу дозволеного.
А Коваль мовчав, і далі розглядаючи краєвид. Нарешті, повернувшись обличчям до професорової, якось довірливо промовив:
— Краса яка, Клавдіє Павлівно… Хоч би скільки бачив, а щоразу та сама картина має нові відтінки, нові грані. Найменша зміна світла, кольору листя на деревах чи синяви неба — і краєвид набирає неповторного вигляду…
Решетнякова розгублено втупилася в Коваля. Чого він морочить голову?! До чого тут кольори неба?!
Не встигла отямитися, як підполковник продовжив:
— Оце скористався нагодою, посидів тут, і згадалася мені інша річка, з іншою кручею. Але з такою самою далекою синьою далиною знизу, і такими хмарками над нею, і таким запнутим маревом обрієм… Річка мого дитинства…
Жінка не знайшла що відповісти Ковалю. Усього чекала, тільки не розмови про якусь там річку та про хмарки! Адже не на побачення прийшла. Скоса поглянула на нього.
Коваль упіймав її погляд… Хіба могла здогадатися професорова, якій працівник міліції уявлявся настирливою людиною, закликаною зробити їй та чоловікові якісь неприємності, що підполковник цілий ранок обдумував, як говорити з нею про речі не дуже приємні, розмовляти про колишнє її життя, в якому були не тільки зльоти, а й тяжкі падіння, вести бесіду так, щоб не образити стару жінку…
— Я вас слухаю, товаришу Коваль, — сухо промовила. — Маєте, очевидно, якусь невідкладну справу до мене?
Коваль кивнув, ще помовчав і раптом спитав тим самим трохи замріяним голосом:
— А ви згадуєте коли-небудь своє дитинство, юність, Клавдіє Павлівно?
— Гм, — не знала що відповісти Решетнякова.
— Розкажіть про вашу юність.
— А що саме вас цікавить?
— Те, що найчастіше пригадується.
— Я не все волію згадувати. Юність у мене була нелегкою. Вам це, очевидно, відомо.
Коваль нахилив голову.
— І все ж, — підвів погляд, — нам доведеться дещо згадати, Клавдіє Павлівно.
В очах Решетнякової, немов темні птахи, промайнули неспокійні думки.
— Ваше дівоче прізвище Апостолова?
— Так.
— Проминемо неістотне…
— Поясніть, чому цікавитесь моїм минулим… Що дало вам право допитувати мене… в зв'язку з чим? — відкрито обурилася Решетнякова.
Коваль пильно поглянув на співбесідницю. Вбрана у легку сукню з якоїсь невідомої підполковникові гарної тканини, з грубою гранчастою золотою обручкою і двома коштовними перснями на пальцях та невеличким медальйонним годинничком на шиї, зморшкуватість якої підкреслювало біле обличчя, випещене у косметичних кабінетах, — вона сиділа з високо піднятою сивою головою, кожною рисочкою волаючи про ображену гідність.
Підполковник зітхнув. Нелегкий досвід дозволяв йому проникати крізь завісу штучних пристрастей, удаваних почуттів, хоч би якими природними вони здавалися на перший погляд, бачити справжні порухи людської душі.
Ні, не можна було сказати, що Решетнякова обурилася нещиро. Дружина відомого вченого, яка має доста впливових знайомих і друзів, яка давно забула, що таке нестатки, вона не хотіла розкривати душу перед якимсь міліціонером! Й справді, що дало йому право повертати їй оті тяжкі відчуття! Очі Клавдії Павлівни дивилися гнівно, і здавалося, з них ось-ось вистрибнуть колючі іскорки.
Але підполковник Коваль бачив у тих гнівних очах ще й страх, глибоко захований, придушений силою волі, — той знайомий йому за багато років міліцейської практики неспокій, який пом'якшує вираз гніву і свідчить, що людина чогось побоюється.
Він усе мусив бачити, все розуміти, усе враховувати, підполковник Коваль… І те, що професорова згодилася на це напівофіційне побачення у парку, хоч могла і не прийти, і те. що вона поспішала дорогою та нервувала, і зараз колупає гострим кінцем згорнутої парасольки тверду, утоптану землю алеї, і навіть підкреслену незалежність її пози, неспокій очей…
Він сказав:
— Сім'я, в якій ви зросли, складалася з батька, матері, вас і малого братика Арсена. Мати давно померла, з вами ми зараз розмовляємо, а як склалася доля вашого батька і брата?
— Ви знаєте ті часи, — професорова примружилася на Коваля, — якщо не з власного досвіду, ви ще молода людина, то з літератури, з документів, розповідей. Голод, холод… Батько зник десь разом із банком. Певно, бандити вивезли і убили… Я жила з братиком і мачухою… Як жили! — професорова махнула рукою. — Не буду говорити… Мачуха спилася, забрали до лікарні, там вона і померла. А де подівся братик, не знаю… Лютувала така буря, що не одну нашу сім'ю покалічила і розкидала…
Коваль співчутливо помовчав. Стежив, як починають коротшати тіні, як ковзає сонце по синій воді Дніпра, як пливуть білосніжні катери і повниться світлом парк.
— Коли ви востаннє бачили батька?
— Батька? — Клавдія Павлівна знову примружила очі. — Не пригадую… У мене тоді усі дні і ночі переплуталися у голові…
— Приблизно…
— Це було взимку… Взимку тисяча дев'ятсот двадцять другого. Десь перед пограбуванням банку.
— А точніше сказати не можете?
— Ні.
— Гм… — Підполковник постукав пальцями по лаві, глянув на непорушне листя, потім підняв указівний, намагаючись відчути пучкою подув вітерця. — Ви дозволите закурити? — звернувся до професорової. — Вітер од вас…
— Будь ласка. Я теж палю… Звичайно, не на вулиці…
Коваль витяг свій «Біломор».
— Востаннє, Клавдіє Павлівно, бачили батька вдень чи вночі?
Решетнякова підвела брови:
— Не пригадую. Та й яке це має значення?
— Ви жили в приміщенні колишнього банку?
— Так.
— До революції особняк належав вашому батькові?
— Ні. Здається, Кредитному товариству. Як і сам банк. Батько мав там казенну квартиру, з якої нас із мачухою потім виселили.