Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 37)
Повертався Решетняк додому уже зовсім поночі. З думок не йшов малий жебрак. У дитячих будинках переповнено, у колекторах, куди направляє безпритульних міліція, теж немає місць.
А хіба ж не для цих дітей зруйновано старий світ, пролилося стільки крові?! Хіба для того взяли владу до своїх рук пролетарій і незаможник, щоб гинули їхні діти?..
У Решетняка обертом йшла голова від таких думок. Він зійшов з мосту через річечку і опинився біля входу найбільшого у місті Благовіщенського базару. Зараз тут було тихо, і темрява вкривала довгі порожні лави. Десь в непроглядній глибині велетенського майдану рояться вночі ведмежатники, фармазонщики, домушники, вуркагани та всяка інша нечисть, вовтузяться, ділять награбоване і викрадене, ріжуть одне одного.
Решетняк глянув у чорну пащу базару. Ні, вночі сюди не потикайся! Він хоч і ходив один проти цілої банди, зараз не наважився б пройти через базар. Скільки разів робили нічні облави і завжди наражалися на відчайдушний озброєний опір.
Решетняк ще раз глянув на, здавалося, порожній і мовчазний, а насправді таємничо насторожений, начинений болем і дикими пристрастями темний майдан. Згадалася Клава Апостолова, і, роздумуючи про неї, він поволі рушив далі. Звичайно, це дочка класового ворога і контри. Але сама вона не ворог. Батько — одне, а вона — інше… Позавчора він, Решетняк, ледве врятував її тут від самосуду.
Проходив уранці через ринок з двома патрульними. Раптом крик, погоня!.. Попереду, стрибаючи через перепони, бігла розпатлана дівчина з хлібиною в руках. За нею гналося кілька чоловік, в рядах реготали, свистіли, тюкали — забава!
Якийсь дядько вискочив навперейми, і злодійка, наштовхнувшись на нього, з розгону гупнула на землю. Паляниця випала з рук, відкотилася, хтось вмить підхопив її, а до дівчини добігли переслідувачі, почали бити ногами.
Самосуд! Заб'ють!
Решетняк кинувся в юрбу, засвистів у сюрчок. Ледве розігнав із міліціонерами озвірілих пекарів, підвів з землі скривавлену дівчину. Апостолова! В котрий раз трапляється на його шляху ця невдатна дочка колишнього банкіра!
Нагримав на дядьків, які усе ще жадали крові, лементували, і наказав патрульним вести дівчину в міліцію. Свідків не брав, бо й речового доказу не було — хтось уже доїдав ту хлібину. Дорогою сказав міліціонерам, що доведе дівчину сам, а їх послав назад на ринок.
Думав зайти на яку-небудь фабрику, що вже почали відроджуватися, і попросити, аби взяли. Але хто її візьме у такому вигляді?! Та й беруть на роботу тільки через біржу праці, де тисячні черги, і порушувати закон йому не личить. «Ну, куди тебе діти? — сказав сердито. — Вічно плутаєшся під ногами… Йди додому!»
Вона тільки глипнула на нього спідлоба, з-під розсіченої брови, і враз одвела очі. Але той короткий погляд, ті шматочки засохлої крові на волосинках дівочих брів, те спухле від голоду, замурзане, але по-дитячому ніжне лице і безсило опущені худі руки не дали йому повторити свої слова. «Чого мовчиш?!»— спитав, мало не крикнув, щоб приховати біль.
«Немає в мене дому», — не підводила голови.
«Мачуха вигнала?»
«І мачухи немає. У лікарні. Пранці з'їли». «А квартира порожня стоїть?» «Когось вселили. Ваших… пролетаріїв…»
З останнього її дому — «мебльованих кімнат» — він сам вигнав…
«Ходімо!»
«Куди?»
«Не кудикай».
Стояла, як пень.
«До мене підеш. Тимчасово. Приведеш себе до ладу, знайдемо тобі роботу й квартиру». Зиркнула вороже, зло: «Не піду!»
«Дурна. Я не чіпатиму».
Зрештою привів до хати, показав, де стоїть вода — помитися, де — паліччя, щоб розпалити «буржуйку», знайшов трохи пшона — на ріденький куліш вистачить, — сказав зварити й поїсти, а сам пішов знову патрулювати.
Повернувся пізно вночі. В обличчя ударило важке, тепле парування випраного одягу, що сушився над «буржуйкою».
Клава спала. Зібрала сухе ганчір'я, постелилася на підлозі. Накинув на неї шинель, ліг, не роздягаючись, на ліжко. Що робити? Було шкода дівчини. Не думав про те, що це — дочка класового ворога, який прислужився контрреволюції, лише — скільки горя уже випило молоде дівча… Ходив на біржу праці, щоб записати її. Але спеціальності не має, буде чекати роботи, поки й посивіє. Там і майстри високого розряду готові мити підлогу…
Довго крутився на ліжку і, нічого не придумавши, заснув…
Так минуло кілька днів. Сьогодні вона знову не йшла з думок. «Відвести додому, в колишній банківський особняк?» — «Особняк конфісковано і в нього справді вселено сім'ї робітників з механічного заводу». — «Вселити назад у їхню квартиру? В чужу сім'ю?» — «В квартиру вселити можна, а в сім'ю ніхто не візьме, самі голодують…»
Решетняк не помітив, як дійшов до свого будинку, де жив у кімнатці з підсліпуватим вікном, що колись служила господарям коморою. Попід стінкою майнула чиясь тінь. Клава!
Дівчина шмигнула з відром у сіни, а коли Решетняк переступив поріг, у кімнатці раптом спалахнуло світло. Вражений, він завмер на місці. І не тому, що Клава роздобула десь недогарок: навіть у слабенькому мерехтливому світлі було видно, якою чистою та гарною стала його занехаяна комірка. Із стін та кутків зникло павутиння; затоптана, чорна підлога була вишкрябана ножем і відмита гарячою водою до білої дошки; невеличке віконце, звільнившись від пилюки, навіть у півтемряві виблискувало.
Тепла хвиля хлюпнула у серце. Пошкодував, що віддав окраєць хліба хлопчикові і тепер Клава буде голодною. Та раптом:
— Сідайте вечеряти.
— Пальці смоктати?
— Куліш.
— Який же куліш, коли вчора останню макуху погризли?
— Роздягайтесь, зараз насиплю.
Суворо спитав:
— Де взяла?
Вона махнула рукою:
— Не бійтесь, не вкрала!
Глянув на її умите обличчя, в очі, які здались йому дитинними, теж чистими, як усе навколо. І хоч над бровою розплився синяк, несподівано подумав — а може, не подумав, а відчув! — яка гарна дівчина. Розсердився на себе за це, пробурчав:
— Не голодний… Завтра піду з тобою на фабрику, якось влаштую, бо так не годиться.
Потім кинув на чисту підлогу свою шинель:
— А ти лягай на ліжко, від землі тягне, застудишся…
«Треба таки віддати цю кімнатку комунгоспу, а самому йти в комуну», — остаточно вирішив він і, заспокоївшись, почав прислухатися, як виє вітер у трубі і десь далеко, серед мертвої тиші, завив голодний собака.
Він довго повертався з боку на бік. Перед очима все стояла Клава. Її великі очі, бліде обличчя і тонкі дитячі руки. Щось незвичайне було в цій молоденькій дівчинці, аж не вірилося, що життя вже кидало її у найглибші ями, що була вона у прірві, звідки нема вороття. Здавалося, ніякий бруд до неї не приліпився, і, попри все, вона залишилася чистою, мовби народжувалася тепер заново.
Зринув спогад з дитинства: із стиснутим серцем дивився маленький Олекса з віконця хати, як надворі нахиляв вітер молоду вербичку до землі і та щомиті могла зломитися. Але якась невідома сила рятувала деревце: після кожного пориву вітру вербичка випростувалася, і знову ставала стрункою, і навіть наче вищою, ніж доти… «Отак і Клава…» — думалося Решетнякові, поки втома не склепила його повіки і не навіяла густий теплий туман, у якому все зникло…
Та спати цієї ночі інспекторові не довелося. Незабаром на вулиці затупотіло, потім хтось підбіг до вікна, постукав у шибку.
— Товаришу Решетняк, тривога! Негайно до управління!
— Біжу!
Кроки знову відлунили, швидко віддаляючись Він миттю одягся, тихо причинив за собою двері і кинувся вулицею, подумавши, що треба було розбудити і попередити Клаву… Втім, десь за півгодини йому пощастило це зробити, знову заскочивши на свою вулицю.
… Кінь хропів, ставав дибки, молотив передніми ногами повітря, пробивав на бруківці злежаний сніг і викрешував копитом зорі. Невисокий Решетняк, по-пташиному тримаючись у сідлі, з силою натягував повідки.
— Тпру, бандюго!
На ґанок вискочила Клава, ледь угадувана в нічній темряві. З острахом дивилася, як бореться людина з конем, що темною брилою сіпався серед вулиці.
— Не турбуйся. Я повернусь за день чи за два…
Хотіла крикнути: «Як же так?! Обіцяли на фабрику!» Але раптова тривога здушила горло. Він немов угадав її думки:
— Нічого не вдієш, Клаво. Треба!.. Нікого не бійся. Жди. Хотіла сказати: «Будьте обережні, Олексію Івановичу!» — але не змогла вимовити.
Жеребець танцював під вершником. Нещодавно Решетняк добув його, полонивши ватажка банди. А де той заграбував необ’їждженого огира, не знав: може, на якомусь племзаводі. Тепер лише Решетняк сідлав цього звіра — інші міліціонери боялись підступитися…
Решетняк хотів іще щось сказати Клаві, але жеребець шарпонув так, що він не зміг розкрити рота.
Промінь далекої зорі впав на морду здибленого коня, і дівчина помітила блискуче, дике, викочене око. Вона тихо зойкнула: їй здалося, ніби то не кінь стає дибки, топчучи шаленими копитами зледенілу вулицю, а піднімається сама земля, і загнузданий світ, опираючись могутній силі, що повертає його на нелегкий шлях, топче усе під собою, як розтоптав і її життя.
Дівчина злякано затулилася руками, а Решетняк тим часом таки повернув жеребця від будинку, і той, підкорившись, стрибнув уперед і зник разом із вершником у темряві.
До Клави долетіло тільки: «У-а-а-й…» «Бувай», — зрозуміла вона, і людський голос пропав у цокоті копит по бруку, який протатакав кулеметною чергою і швидко розтанув у сторожкому безгомінні нічного міста.