Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 36)

— Пограбування банку Апостолова сталося перед з'їздом. Тоді ж і листівка поширювалася?..

— Так.

— А у дні з'їзду де ви були?

— О! Теж на з'їзді. Звичайно, не делегатом, а в охороні. Але мав доступ у зал.

Очі у Коваля заблищали. На мить ніби відсунулися всі турботи й тривоги.

— Розкажіть, Іване Петровичу… Свої враження….

— Гм. — Козуб простяг руку, зірвав і пожував виноградний листок. Повільно промовив: — Молодий, дурний був, Дмитре Івановичу, не розумів, що присутній на високому гребені історії, — юрисконсульт скривився і виплюнув розжований листок. Помовчав. — Зима того року була нестала: то мороз, то відлига, часті заметілі. Біля театру, де мав відбутися з'їзд, незважаючи на холоднечу, зрання товпилися люди. Багато прийшло представників робітничих зборів, незаможницьких спілок. Хто тиснув делегатам руки, хто просто проводжав захопленим поглядом.

Делегати трималися спокійно, урочисто. З'їзд проходив без мальованих декорацій і пишних оздоб. По-діловому. Відкрив голова ВУЦВИКу Григорій Петровський. Потім, стоячи, делегати співали «Інтернаціонал» і «Заповіт».

Доповідь про діяльність уряду УРСР виголосив Михайло Васильович Фрунзе. Я стояв за сценою, трохи обіч президії, і добре бачив його енергійне обличчя. Деякі цифри мене вразили — й досі пам'ятаю: у тисяча дев'ятсот двадцять першому році голодувало на Україні п'ять губерній, тридцять вісім повітів, але у двадцять другому голод почав зменшуватися… Запам'яталося з доповіді Уповнаркомфіну, що економіка республіки міцніє: у жовтні Україна одержала допомоги з РРФСР двадцять чотири трильйони карбованців… А ось у цій підлій листівці, — він кивнув на стіл, — писалося, що не ми одержуємо допомогу з Росії, а навпаки… От і все. Більше у цій справі нічого не можу додати.

— Записано з ваших слів вірно, — кинув підполковник фразу, якою звичайно закінчуються протоколи допитів, і обидва розсміялися.

— Ви втомилися, — сказав Козуб, — а я вас політикою частую. На службі вам це набридло… Давайте трохи відпочинемо. Згадаємо щось інше. Я, знаєте, познайомившись з вами, якось особливо відчув, що то значить земляцтво… Ніч не спав — усе згадував та згадував. Боляче стало, що так непомітно, за справами, не оглянувся жодного разу назад, на своє дитинство, на молодість… Тепер уже немає нічого для мене на тій нашій Ворсклі: батьки померли, у хаті живуть чужі люди, друзів розгубив… Тільки й того, що прочитаю рідну назву десь у книжці чи газеті… Ох, і сколихнули ви мою душу, Дмитре Івановичу, — говорив далі юрисконсульт, — і тепер товпляться переді мною усякі спогади й картини… Пісні вчуваються. Пам'ятаєте: «Ворскла річка невеличка, тече здавна, дуже славна, не водою, а війною, де швед поліг головою…»

Козуб зітхнув. Почекавши трохи, додав:

— Але всі спогади обриваються на громадянській війні, непі… Десь до двадцять шостого я хоч раз на рік наїжджав. А з того часу не був зовсім… Кажуть, німці дуже зруйнували наше містечко: занепало воно…

— Навпаки, — посміхнувся Коваль. — Тепер це не тільки хліборобський район, а й промисловий. На Заворсклі керамічний завод збудували. Нафту знайшли… Новобудови. От тільки Колісниковий гай на дрова у війну порізали. Шкода…

— Пам'ятаю окремі прізвища. Немов крізь сон. Був такий аптекар Краснокутський… Вчителі з колишнього повітового комерційного училища… Пузиренки, чоловік і жінка, він хімію викладав, а вона мову й літературу… Потім чорнявий високий завшколою, на прізвище Терновий, здається…

— Терен… — поправив підполковник. — Хочете, розповім вам про його сина Ярослава, танкіста?

— Не знав сина… Пам'ятаю, що жив цей завшколою неподалік від моїх батьків, біля Червоних казарм. Але сина не пригадую…

— Я з ним вчився в одному класі, — зітхнув Коваль. — Це був близький мій друг.

— Був?

І підполковник Коваль розповів історію Ярослава Терена, який загинув, визволяючи від фашистів рідне місто…

Потім довго сиділи мовчки. Сонце тим часом сховалося за будинки, і на веранді сплелися тіні.

— Дмитре Івановичу, коли ми вже земляки з вами, одні стежки змалку топтали, — урочисто почав Козуб, — то розраховуйте на мене. Зокрема у цій справі. Що треба, чим зможу, постараюся допомогти.

Коваль пильно глянув на нього.

— Що ж, дякую, — проказав повільно. А по роздумі додав: — Коли ваша згода, давайте зберемо тут, у цій хаті, усіх причетних до справи. І поговоримо відверто. Уже прийшов для цього час…

— А тоді вирвемося нарешті та й махнемо на Ворсклу. Хоч на тиждень. Погода зараз як на замовлення. Відпочинемо, порибалимо…

Коваль тільки зітхнув, і це можна було зрозуміти по-всякому, а найбільше так — мовляв, де вже говорити про відпочинок та прогулянки, коли отака справа висить на шиї…

24

Олексій Решетняк повертався з губернського Управління карного розшуку у доброму настрої. Минулого тижня йому пощастило спіймати отамана банди «Чорна смерть», яка тероризувала околиці міста, а сьогодні начальник відділення зачитав перед строєм наказ Головміліції про відзначення інспектора Решетняка.

У повітрі висла холодна мжичка: і дощ — не дощ, і сніг — не сніг, тільки завіса з дрібненьких крапель, змішаних із снігом, схожа на білястий туман. А дошкуляла ця мжичка гірше від снігу — походиш цілий день під нею, довга шинеля так відволожується, що висить на плечах пудовою рядниною, і вогкість проймає до кісток! Але Решетняк мовби і не помічав цього — на душі у червоного міліціонера було сонячно.

До гіркого навколишнього життя його повернуло знайоме видовище: на сходах якогось кам'яного будинку побачив купу брудного дрантя. Коли минав будинок, дрантя заворушилося, і з-під нього виглянуло замурзане обличчя. Не по-дитячому сумним поглядом ковзнуло хлоп'я навколо і знову закрило обличчя ганчір'ям. «Жебрак, — зрозумів інспектор. — Один із тих, у яких голод забрав батьків і вигнав на вулицю».

Радісний настрій зник. Подумалося про голод, який душив молоду республіку, про те, що у південних губерніях знову не вродило. Олексій Решетняк і сам добре знав смак голоду — по кілька місяців не платили зарплатні, а пайкова восьмушка хліба не могла наситити людину.

І все ж сьогодні на зборах вирішили — кожний міліціонер пожертвує для голодуючих свій одноденний пайок… Що він, Олексій Решетняк, ще міг зробити? Хоч би для цього самітного хлопчика на кам'яному ґанку? І для сотень таких самих…

Решетняк ще раз обернувся на купу дрантя, яка безнадійно завмерла під серпанком білястої мжички, і, гірко махнувши рукою, пішов далі…

Другого дня надвечір він повертався тією ж дорогою. Вже не висіла у повітрі мжичка, похолодало. Зранку йшов сніг. Сиве холодне надвечір'я загусло, на вулицях темно — старенька електростанція задихалася, як хвора на серце людина; не вистачало вугілля, і ліхтарі включали рідко, на короткий час.

За звичкою Решетняк роздивлявся навколо, фіксуючи у свідомості все, що помічали очі або схоплювало вухо: мовчазні затулені вікна, темні підворіття, перехожих, які поспішали сховатися під захист домашніх стін, швидкий перестук жіночих каблуків, нерівний цокіт підків заїждженого візницького рисака і шелест гумових шин. Та ось погляд його зупинився на знайомій купі дрантя. Звідти долітав плач.

— Ти що, цілими днями тут?

— Тут, — мокре обличчя хлопчика виткнулося з-під ганчір'я; у півтемряві його погано було видно — тільки жевріли, мов жаринки з попелу, заплакані очі.

— Як звати?

— Арсеній, — відповів.

В іншій обстановці така відповідь дитини викликала б усмішку… Але зараз до серця пробрався болісний щем. Вони й справді старіли на очах — маленькі виснажені старці.

— А може, Сень?

— Ні, Арсен…

— Чого ж ти тут сидиш, Арсене?

Хлопчик мовчав.

— Скільки тобі років?

— Сім.

— Звідки ти?

— Звідси.

— А батьки? Батько й мати?

— Мати померла, а батько пропав…

Хлопчина знову заплакав.

— А де ти живеш?

У відповідь малий тільки знизав плечима.

— А жив де з батьками? На якій вулиці? У тебе ще хтось є з родини?

Арсен не відповідав, тільки плакав.

— Ну чого ти плачеш? — Решетняк відчув, що дурнішого запитання не вигадаєш. Але такі фрази у людини народжуються автоматично, самовільно, тоді, коли нічого сказати.

— Їсти хочу.

Інспектор намацав у кишені окраєць хліба — пайок, якого він ніс тій приблуді Клавці Апостоловій. Але то велика дівка, а це — дитя.

— На!..

Хлопчик чи не роздивився у сутіні — хліб чорний, схожий на каменюку, чи подумав, що дядько дражниться, — заплакав ще дужче.

— Та на, їж, тобі! — гримнув на нього Решетняк. — Бо не дам.

Безпритульний обома руками схопив окраєць і, схлипуючи та гикаючи, почав жадібно їсти.

— Жуй, не ковтай кусками. Не гусак! — стримував його інспектор. — Увесь твій, не заберу.

Перечекавши трохи, Решетняк знову заговорив. Хлопчик не пам'ятав, де він жив раніше, розповів, що була у нього сестра, але й вона десь пропала. Він уже ночував у кількох міліціях. Уранці його випускали і казали: «Іди проси, годувати нічим…»

Решетняк наказав малому іти поруч. Завів до найближчого відділення, попросив чергового, щоб той дозволив хлопцеві переспати, а вранці відвів до якогось дитячого будинку — може, візьмуть.