Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 4)
«— Нет, батюшка Родион Романович, тут не Миколка, — говорив Порфирій Петрович Раскольникову. — Тут дело фантастическое, мрачное, дело современное, нашего времени случай-с, когда помутилось сердце человеческое; когда цитируется фраза, что кровь «освежает»; когда вся жизнь проповедуется в комфорте. Тут книжные мечты-с, тут теоретически раздраженное сердце: тут видна решимость на первый шаг, но решимость особого рода, — решился, да как с горы упал или с колокольни слетел, да и на преступление словно не своими ногами пришел. Дверь за собой забыл притворить, а убил, двух убил, по теории…»
— А квиточок це до Лісової… І дата, либонь, та сама… — сказав Валентин Субота таким голосом, як, певно, говорив би і Порфирій Петрович.
Він стежить, як судорожно намагається студент Гущак проковтнути грудку, що ніби застряла в горлі. Далі смагляве обличчя Василя стає буряковим, і він знову нахиляє голову.
— Та ви не ховайте очей, дивіться сюди, — каже Субота. — Нам з вами добре на все треба роздивлятися, щоб не помилитись У нашій справі помилка кров'ю пахне… То квиточок, значить, ваш? Признаєте?
І знову блискавкою в думках Порфирій Петрович з його допитом:
«Ну, да это, положим, в болезни, а вот еще: убил, да за честного человека себя почитает, людей презирает, бледным ангелом ходит, — нет, уж какой тут Миколка, голубчик Родион Романыч, тут не Миколка!
Эти последние слова после всего прежде сказанного и так похожего на отречение были слишком уж неожиданны. Раскольников весь задрожал, как будто пронзенный…»
— Квиточок у вашій хаті знайдено, в помийниці… При обшуку. З понятими, ось і протокольчик… Хвилювалися ви і подерли на дрібні клаптики. Експерти ледве докупи склали, наклеїли… Нерозумно. Дитячі хитрощі. Все одно, бачите, знайшли і прочитали. Тільки зайві докази проти себе створюєте… Щоб не просто відповідати, а ще й за умисність, за холодність і жорстокість серця, за обдуманість злочину і відсутність розпаювання…
Ні, Василь Гущак не затремтів. Проковтнув грудку у горлі, не міняючи пози, і облизав сухі губи.
— Ваш?
— Можливо, — видихнув з себе Василь.
— Ні, не можливо, а точно, — не зводив Субота чіпкого погляду з обличчя допитуваного, із скроні, на якій підстрибувала жилка.
«— Губка-то опять, как и тогда, вздрагивает, — пробормотал как бы даже с участием Порфирий Петрович. — Вы меня, Родион Романыч, кажется, не так поняли-с, — прибавил он, несколько помолчав, — оттого так и изумились. Я именно пришел с тем, чтоб уже все сказать и дело повести на открытую».
— Я не рвав квитка, — твердо відповів Гущак.
— Що? — мало не розгубився Субота. — Ну, знаєте, це вже занадто!
Заява була такою несподіваною, що Субота втратив той внутрішній ритм допиту, який допомагав крок за кроком вести Гущака до зізнання. Він не подумав навіть, як на його місці парирував би такі слова слідчий Достоєвського
— Ну, навіщо ти це зробив?! Навіщо убив діда? Потрібне було тобі його добро… — вже не витримав слідчого тону Субота і непомітно для себе перейшов на «ти». — Все життя попереду було! А так… — Він зовсім по-домашньому зітхнув, наче й себе визнавав винним у тому, що от знайшлася така людина.
— Я не вбивав… Не треба так говорити, — ніби відштовхуючись від слідчого і його слів, змахнув руками Гущак. — А з квитком я поясню, я все поясню вам, — заквапився він. — Розумієте. Узяв я один квиток, провів діда на платформу, посадив у вагон…
«— Это не я убил, — прошептал было Раскольников, точно испуганные маленькие дети, когда их захватывают на месте преступления», — згадалося Суботі.
«— Нет, это вы-с, Родион Романыч, вы-с, и некому боль-ше-с, — строго и убежденно прошептал Порфирий».
— Ви, і більше нікому, — мимоволі вирвалося у слідчого, але він відразу схаменувся і почав швидко записувати показання Василя. — Продовжуйте.
— Посадив у вагон, а вже коли повертався у вокзал, щось мені ніби шпигнуло у серце. Думаю, не треба було слухатися, куди ж він сам поїхав проти ночі! Якісь сумніви закралися…
— Підозра, — уточнив Субота.
— Так, підозра, — погодився Василь. — Кинувся я до каси, вибив і собі квиток, думаю, поїду в другому вагоні, а назад уже разом повернемося. Схопив квиток, вибіг на платформу, а електричка перед самим носом відійшла… Тоді я повернувся в місто…
Слідчий підсунув ближче до себе протокол обшуку, аркушик із склеєним квитком, притиснув його рукою і продовжував швидко записувати слова Василя.
— Так, так. Добре. Розповідайте…
Та хлопець уже замовк.
— Якось дивно у вас виходить, — підвів голову від паперів Субота. — Тільки запізнілі реакції. Надумався, що не можна діда самого пускати, — але запізно, побіг на електричку — запізнився, на побачення теж пізно прийшов…
— Чому? Ми так і домовлялися, на одинадцяту, коли в неї збори закінчаться, приблизно… Я навіть хвилин на десять раніше до інституту підійшов.
— О вісімнадцятій двадцять звільнився, а засвідчити алібі ваша знайома може тільки з двадцять третьої… Що ж ви робили в місті майже п'ять годин, громадянине невидимко? Андрія Гущака було вбито приблизно о двадцять першій п'ятдесят. Як стемніло. Через десять хвилин з станції Лісова відійшов поїзд, яким ви повернулися в місто…
Василь мовчав.
Слідчий теж замовк і почав гратися ручкою. По паузі підвів на Василя важкий погляд.
— Подертий квиток, який ви намагалися, приховати від слідства, це такий побічний доказ, що відіграє роль прямого… Нащо ви приховали його і порвали? Замести сліди?
— Я не рвав його.
— А хто?
— Не знаю…
— Чому він опинився у помийниці?
— Не знаю.
— А хто знає?
— Я не кидав…
— Наївна ви людина, — докірливо і навіть з якимсь жалем похитав головою Субота. — Сліди завжди залишаються. Якби й спалили його, експерти й попіл прочитали б. І легенда ваша наївна. Їхати по цьому квитку, крім вас, нікому було. Так? І викинули його — ви. — Субота знову повторив твердо: — І вбити Гущака Андрія більше нікому було!.. — Він зробив паузу. — Опиратися, Василю, не варто. Не робіть собі гірше… І так вже накоїли лиха…
Василь мовчав.
Слідчий поклав протокол з прикріпленим до нього залізничним квитком у папку і сховав її у шухляду. Він хряпнув цією шухлядою, підкреслюючи, що закінчує розмову, поправив стос паперів, що лежав перед ним, підняв і постукав ребром по столу, щоб вирівняти.
— Питаю востаннє. Будете зізнаватися?!
Василь мовчав.
— Будете?
— Я нічого більше не скажу. Ви мені не вірите, чого ж говорити? Тільки мильні бульки пускати!
Слідчий має бути до кінця об'єктивним, безстороннім. Тільки факти, факти і докази. Відповідно оформлені на папері, вони вже самі складаються в обвинувальний висновок. Але якщо цей висновок став внутрішньою переконаністю слідчого не наприкінці слідства, а з самого початку? Виходить, перші зібрані розшуком факти і докази були незаперечні, і тепер він, Валентин Субота, не мусить нищити у своїй душі цю переконаність. Крім того, існує постійна супутниця і провісниця істини — інтуїція. Не завжди радять довірятися їй.
Але теорія — одне, а практика — інше. Ти від неї, від інтуїції, відмовляєшся, боїшся потрапити під її вплив, а вона існує — і все! І вона не дає вірити цьому колючому, як їжак, хлопцеві…
— Гака робота моя, що не треба вірити, — відчувши рішучий опір Василя, спробував перейти на миролюбний тон.
— Такої роботи у нашому суспільстві немає!
Разом із цілком природним обуренням проти убивці в душі Суботи жило співчуття до цього хлопця, який занапастив і своє життя.
— Дурень ти, що не каєшся. За навмисне убивство без пом'якшуючих обставин можеш вищу міру схопити, з життям розпрощатися…
— А я й не хочу жити серед таких, як ви… І прошу, не «тикайте» мені.
— Або все життя проведеш за гратами.
— Діоген теж жив у бочці…
— Тобі подобається таке життя? Що ж ти там робитимеш?
— Думатиму.
— Про що можна думати стільки років?
Прямолінійність і задерикуватість студента не викликала зараз злості у Суботи. А несподіваний, ніби алогічний хід думок навіть сподобався.
Він знову вдихнув у себе повітря, настояне на квітучій липі, і подумав, що внизу, у камері попереднього ув'язнення, цей норовистий хлопець швидко зів'яне і через кілька днів зізнається. Саме такі гарячі швидко холонуть.
— То про що можна думати стільки років?
— Про те, звідки беруться такі, як ви.
Субота зітхнув.
— Тут не філософські дискусії, громадянине Гущак… Я хочу від вас одного, щоб прямо і чесно відповіли на запитання: «Чому раніше приховали, що їздили з дідом у Лісову, і чому намагалися знищити квиток?»