Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 6)

— Він не міг помилитися?.. А може, тільки один йшов?

— Дмитре Івановичу! У світлі такого потужного прожектора, як у електрички!

— А тіні?

— Ні, — знизав плечима Субота, дивуючись, як підполковник не розуміє елементарних речей. — В такому разі він міг помилитися і замість двох побачити чотирьох.

— Мене дуже дивує, що комусь знадобилося убити стару людину…

— Смерть причину знаходить, — спробував пожартувати Субота — Я гадаю, Дмитре Івановичу, що в основному питання ясне.

— Ви машиніста самі допитували?

— Ваш лейтенант Андрійко.

— Він не пригадував зросту людей? Молодий Гущак трохи вищий від діда.

— У протоколі так і записано з його слів: один вищий, міцної будови… Але машиніст бачив їх лише кілька секунд.

— Ви не збиралися провести слідчий експеримент?

— Який, Дмитре Івановичу?

— Відтворити обстановку того вечора і показати машиністу кілька пар людей біля колії. В одній парі пустити молодого Гущака.

— Для такого експерименту треба дозвіл від залізниці. Через десять хвилин після сімсот третього станцію проходить пасажирський. Машиніст саме цього поїзда помітив труп на колії і зупинив состав, не доїхавши якихось двадцяти метрів…

— Що ж, треба одержати такий дозвіл. — І, гостро глянувши на молодого слідчого, Коваль додав: — Поїзд відрізав тільки руку, і не це спричинило смерть. Так вважає експерт. Він говорить про прижиттєву травму перед тим, як Гущак упав під колеса. А хіба прижиттєва травма, той самий синяк на голові і крововилив на скроні, не може статися від удару об рейки чи камінь? Бачите, який крупний гравій і щебінь з гострими ріжками, цілі каменюки є. — Підполковник підчепив ногою великий скалок щебеню. — Йшла людина, спіткнулась, вдарилася, а тут — поїзд… Експерт так і не відповів на запитання прямо: насильницька смерть чи нещасливий випадок…

— Цілком ясно, що це вбивство, Дмитре Івановичу, — відповів Субота, а сам подумав: «Наче екзаменує мене!» — Остаточну відповідь дасть тільки слідство. У слідства є досить аргументів для ствердної відповіді, і експертиза — найважливіший з них.

— А ви ще раз поставте це запитання експертові і зажадайте прямої відповіді. Зокрема, про знаряддя убивства, адже експерт обходить цю дуже важливу обставину…

— Про це я й сам думав, — змушений був погодитися Субота.

Далекий гомін, на який спочатку не звернули уваги, навально переростав у гуркіт, і ось, женучи перед собою куряву, дрібний гравій, сміття, штовхнувши Коваля і Суботу теплою хвилею, промчала електричка.

Підполковник дивився вниз, під її колеса, немов відтворював для себе картину минулої трагедії. Коли пилюка осіла, гін почав ходити вздовж колії вперед і назад, забувши за слідчого.

І раптом рвучко обернувся.

— Де тут можна напитися, Валентине Миколайовичу? Спека ж яка! — обвів поглядом навколо.

«Це, здається, єдине, що його зараз хвилює», — сердито подумав про підполковника Субота, відчуваючи, що й сам знемагає від спеки, особливо відчутної біля просмолених, нагрітих сонцем шпал, які сльозилися чорними краплями і наповнювали повітря важким духом.

— Певно, на станції…

— Ну, ходімте… — І підполковник, повернувшись спиною до місця події, неквапно рушив до станційних будівель. Теж знемагаючи від спеки, яка робила його слабким і дратівливим, Субота покірно почвалав за Ковалем

— А якщо, зваживши на міркування про тінь від людини, постать якої вихоплює із темряви промінь прожектора, ми все ж припустимо, що Гущак ішов один, а «другим» була його тінь? Га, Валентине Миколайовичу? — обернувся Коваль.

Субота довго мовчав. Підполковник бере під сумнів не тільки висновки судмедексперта, але і всю його роботу.

— Ну, як же — «один»?! Можна, звичайно, ще раз допитати машиніста… Але ми не можемо заперечувати висновки про прижиттєвий удар по голові. Саме — ударі Хто ж зробив цей удар, якщо був «один»? Хто вбивця? В такому разі невідома величина, яку ми шукаємо, стає взагалі об'єктом фантастики, а не реальності…

Коваль зупинився і кинув на слідчого допитливий, зовсім не сонний, як тому досі здавалося, погляд:

— А ви спробували пофантазувати? Щодо цієї розшукуваної нами невідомої величини?

Субота не знайшов відразу, що відповісти, а потім промимрив про строки розслідування, відомі і товаришеві Ковалю, і про те, що, маючи докази, які викривають молодого Гущака, він не вважав за потрібне розпорошувати увагу на довільні припущення.

Те, що говорив Субота, було правильне, наче з підручника криміналістики. Але підполковник тільки поморщився у відповідь.

— Перед нами ширше поле діяльності, ніж одна версія. — Коваль сказав «перед нами», а не «вами», щоб не уразити самолюбство молодого слідчого. — Адже розшук і слідство це творчість, а значить, і фантазія.

— Фантастика — це романи, Дмитре Івановичу! Як почнемо фантазувати у слідстві, то й до геркулесових стовпів дійдемо!

— Я кажу «фантазія», а не «фантастика», — поправив Коваль. — До речі, знаєте, що писав про уяву, тобто про здатність фантазувати, Ейнштейн? Він говорив, що політ людської уяви важливіший для науки, ніж конкретне знання, бо знання — обмежене, а уява охоплює усе на світі, стимулює прогрес і є джерелом його еволюції… Точніше кажучи, говорив учений, уява — це реальний фактор наукового дослідження… Мені здається, що він мав рацію… Ну, а в цьому випадку, — додав підполковник, — поки що будемо виходити з ваших міркувань нібито в старого Гущака у нашій країні нікого не було, крім родичів, до яких він приїхав. Ні давніх знайомих, ні колишніх друзів. Тоді й справді у нас залишиться одна версія. Нехай буде гречка… Так?

— Не в Канаду ж нам їхати по слідах старого? Там у нього було якесь оточення. Але не думаю, що він тікав сюди від переслідування мафії, яка проникла до нас, щоб розрахуватися із своєю жертвою!..

— Гм. А хоч би й у Канаду!! Та у вас прекрасна фантазія, Валентине Миколайовичу! — посміхнувся Коваль. — Бо я вже грішним ділом подумав… Гаразд, — примирливо закінчив він. — Не будемо їхати у Канаду. Повернемося зараз краще до Києва. Лейтенант Андрійко зайнятий, виконує ваше завдання, і я сам завтра зв'яжуся з відділом віз і дозволів, перегляну документи по репатріації Гущака. А сьогодні хочу поговорити із його онуком…

Коваль повернув Суботі рисунок місцевості, даючи цим зрозуміти, що закінчує службові розмови, і бадьоро — де й поділася його втома! — рушив до ятки з водою й морозивом, яка крізь тремтливе марево нагрітого повітря спокусливо бовваніла під стіною станції…

4

Василь Гущак увійшов у кабінет Коваля, схиливши голову, спідлоба оглядаючи обстановку, теж казенну, але не таку просту, як у кімнаті, де допитував слідчий Субота. Він побачив широкий світлого дерева стіл, кілька стільців під стіною і один — за столом, шафи з папками. А перед столом, певно, для відвідувачів, стояло старомодне — але яке розкішне! — шкіряне крісло; не крісло для сидіння, а м'який трон для принцеси. Певно, відслуживши своє, воно потрапило до кабінету Коваля з якихось високих апартаментів.

Єдине, що псувало загальний вигляд кабінету, але найбільше сподобалося тут Василеві (якщо можна говорити про уподобання в міліції), був допотопний залізний сейф з плямками чорнила по коричневих боках і слідами сургучу на дверцятах. Такий самісінький сейф Василь уже бачив, і це наче повертало хлопця до звичної обстановки допиту, допомагало триматися уже виробленої манери поведінки.

Стільців у кімнаті було багато, але ні на них, ні в кріслі ніхто не сидів. Гущак огледівся.

Вони зустрілися очима — Гущак і Коваль, і Василь мимоволі опустив погляд — стільки було навальної енергії в уже трохи збляклих очах підполковника.

«Що за гра у піжмурки!» — зло подумав хлопець, вирішивши, що господар кабінету, стоячи біля вікна на тлі верхівок лип і голубого неба, створює невимушену атмосферу, яка настроювала б на відвертість.

Потім він звернув увагу на погони Коваля. Підполковницькі погони та й увесь вигляд літньої людини із сивуватими скронями викликали повагу. Василь недавно повернувся з армії і ще не забув різниці між званням і правами офіцерів. Солдати давно помітили, що чим старший начальник, тим простіше говорити з ним. І вдруге хлопець поглянув на Коваля уже без ворожості, навіть з якоюсь надією.

— Сідайте, — кивнув той на крісло, одночасно відпускаючи жестом конвоїра.

Підсмикнувши штани, які раніше були тіснуваті, а зараз без пояса — як це його дратувало і принижувало! — ніби поширшали, молодий Гущак опустився у крісло. М'яке, глибоке, воно прийняло його у ласкаві обійми, і не тільки тіло, а, здавалося, і змучену душу, і хлопець, у всьому вбачаючи підступність, подумав, що так починається розмагнічення волі, що підполковник навмисне тримає це зручне крісло у своєму кабінеті, аби воно заколисувало людину і послаблювало її опір.

Від цієї думки у нього знову спалахнула ворожість, і він ще нижче опустив голову.

— Будемо знайомитися, — сказав Коваль, сідаючи на стілець обіч торцевого столика так, щоб не відгороджуватися від підслідственого. — Підполковник Коваль.

— Чого знайомитися, — пробурчав хлопець. — З протоколами допитів ви уже, певно, познайомилися… А більше додати нічого не маю…

— Не треба відразу ставати в позу, — м'яко зауважив Коваль, не зводячи пильного погляду з хлопця, який колупав головку оббивного гвіздка. — Ви занадто швидко завчили цю фразу з протоколу допиту. Може, все ж таки ви щось хотіли б додати. — А сам подумав з гіркотою: як швидко можна привчити людину до готових формул.