Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 32)
Вони зустрілися біля кафе «Червоний мак» і пішли Володимирською гіркою вгору, у фіолетову надвечірню тінь. Сонце повільно сідало, зрізаючи косими променями верхівки дерев, випростуючи на землі рухливі тіні від каштанів, лип, лав і людей, створюючи під ногами казковий світ — тіньовий театр велетнів.
Цей чарівний світ прийняв і Віктора з Лесею, визначивши їх довгими темними смугами, що повзли вгору по алеї. Вони сіли на одній із самотніх лав, подалі від пенсіонерів, котрі збилися біля шахових дощок. Леся дорогою встигла розповісти про біду, яка сталася з Василем, про свої переживання і тепер чекала, завмираючи від страху, що й Віктор відмовиться допомогти.
Хлопець серйозно вислухав Лесю, сидів, весь напружившись, на краєчку лави, приголомшено поглядаючи вздовж алеї. Зморщивши лоба, ніби зважував усе, що почув.
— Я знаю одну дівчину, — нарешті сказав тихо, — я не певен, що вона бачила Василя, але чого на світі не буває. А раптом!.. — «Тільки чого ж це Василь сам не скаже, якщо бачився з нею?» — подумалося Віктору. Проте відступати уже ніяк було. — Вона вчиться на моєму курсі… Звуть Людою, — закінчив трохи розгублено.
Він не знав, що можна, а чого не можна говорити їй, цій сіроокій дівчині, яка так жадібно, нахилившись усім тілом уперед, слухає його, але розумів, що йдеться не про якісь особисті порахунки Лесі з подругою Василя, а про життя товариша. Сказав усе, що міг, не згадавши, проте, нічого про взаємини Василя з його однокурсницею.
— Точної адреси не знаю. Живе на новому масиві, десь у Дарниці. Прізвище її Шпакова. Люда Шпакова.
— Знову, значить, до адресного столу, — мало не застогнала Леся, — і знову з неточними даними. Та й хто знає, чи бачила вона Василька того дня… Баба надвоє ворожила…
— Справа в тому, що зустрічав я їх разом, і до того ж недавно, — нерішуче почав Віктор. — З ними, правда, ще якісь хлопці були, їх я не знаю, — поспішив додати. — Отже, Люда, може, й могла його бачити… Всі повиїжджали на літо, а вона, я чув, у Києві залишилася. У неї і телефон вдома є, правда, я його не знаю. От дурень! — раптом скрикнув. — Костя, друг мій, напевне, знає телефон Шпакової — живуть вони десь близько і до сесій завжди разом готуються. Ти почекай, я йому подзвоню зараз і спитаю.
І він покинув Лесю одну, а вона подумала, що, мабуть, і ця нова знайома нічого не підкаже корисного.
Скільки імен своїх знайомих дівчат називав їй у розмовах Василь, але — Люда? Ні, такого імені вона не чула! А може, просто забула чи не звернула уваги?.. Та байдуже, треба почекати, раптом це той єдиний шлях серед тисячі оманливих, який приведе до мети. Усе, що відбувається зараз із нею, — лотерея. Не треба гадати, виграє її квиток чи ні, — треба чекати.
Хвилин за десять прибіг захеканий Вітя, ще здалеку радісно махаючи папірцем.
— Ось тобі Людчин телефон і адреса! З тебе могорич, не забудь. Ледве додзвонився. Тобі щастить. Треба тільки спочатку довідатися, чи вдома вона…
Трубку зняла Люда. Леся, стримуючи хвилювання, спитала:
— Людо, це ви?
— Я. Слухаю вас.
— Здрастуйте. Ви мене, певне, не знаєте, мене звуть Лесею.
— А… Леся… Ну, здрастуйте, Лесю. То чого ж вам від мене треба, Лесенько?
Леся здивувалася цьому тону, звідки ж було їй знати, що дзвонить до жінки, котра знає її ім'я, котра вважає її своїм найлютішим ворогом, що відібрав у неї коханого, що примусив її цілісінькі ночі метатися в ліжку, обливаючи подушки слізьми. До того ж Люда була переконана, що Леся теж знає все, сміється з неї, а тепер ще й набралася зухвальства подзвонити. Але вона відповість їй зараз як слід!
— Чого ж ви замовкли? Я питаю, чого вам іще треба від мене?
— Іще? Я вас не розумію. Мені необхідно лише дізнатися, чи бачили ви Василя Гущака десятого липня?
— Ах, он воно що! А вам до цього яке діло? Спитайте в нього — нехай сам і розповість вам. Ви занадто цікаві,
— Людо, це не просто цікавість. Але, пробачте, я не розумію, чим заслужила такий тон. Я вас не знаю, ви мене, очевидно, теж… Може, з кимось сплутали?
— Ні, гадаю, що не сплутала… Не розумієте, чому такий тон? Дивно. А який же ви хотіли?.. Ну гаразд, приїздіть. Якщо вам це потрібно, я поясню. Дати адресу?
— Адреса у мене записана. Але тільки, благаю, одне слово — ви бачили Василя у той день? Ви пам'ятаєте — десятого, в понеділок?
— Цей день я дуже добре пам'ятаю. На все життя запам'ятала. Так. Бачила його, виразно бачила обома очима і навіть дуже добре чула… Але приїздіть, приїздіть… коли так хочете…
У трубці почулися короткі гудки.
Чому розмова була такою тяжкою? Немов перемовлялися через глуху стіну… Але це дрібниці порівняно з тією звісткою, яку почула!
Леся вискочила з телефонної будки, уткнулася носом у Вік-торове плече, щасливо засопіла, не знати — сміючись чи плачучи.
— Та ну тебе, Лесю!.. Скажи, що там?
— Бачила! Ба-чи-ла!.. Дякую тобі, Вітю! Ти приносиш щастя.
— У такому разі з тебе, за моїми складними обрахунками, уже два могоричі, — засміявся хлопець.
— Двадцять два! Сорок чотири! Тисяча! Я їду до неї. Проте вона дуже дивна дівчинка, спочатку не хотіла навіть розмовляти зі мною! Зрештою, яка різниця — вона
Вона захлиналася щасливими словами, їй не здавалося навіть неймовірним, що все так просто розв'язалося — до щастя звикають швидко і легко! — і в її бурхливій радості враз потонули всі ті сльози, болісні розшуки, тяжкі думки, які носила в собі стільки днів і ночей. Уся якось враз перемінилася.
— Проведеш мене до метро? — крикнула на ходу Віктору, який не встигав за нею і весь час наштовхувався на зустрічних перехожих. — А там, певно, іще чимось їхати? Автобусом чи трамваєм? Не знаєш?.. Слухай, у мене залишилося тільки дванадцять копійок — на зворотну дорогу може не вистачити. Даси п'ятак?
— «Где эта улица, где этот дом?» — проспівав Віктор. — Не уявляю. І ти будеш блукати. Їдь на таксі. На тобі два карбованці. Туди вистачить. А назад дорогу знайдеш — Хрещатик усі знають, навіть якщо помилково заїдеш в Африку… Я з тобою поїхав би, але в мене через півгодини побачення.
— Ні, ні, не треба, я сама.
— Але ти подзвониш, що і як. Добре? Якщо сьогодні мене пізно не буде, то неодмінно завтра… А до Василя можна туди прийти? На побачення. Чи передати що-небудь?
— Не пускають…
Поки ловили таксі, Леся трохи зібралася з думками і заспокоїлася. З'явилася упевненість у перемозі над тими, хто не повірив її Василю, хто посмів запідозрити його в нелюдському злочині. Уже торжествувала при самій лише думці про майбутню розмову з слідчим Суботою та підполковником Ковалем, коли зможе прямо подивитися їм у вічі. Що вони тоді скажуть?! Яка буде солодка ця мить перемоги!
Але яка дивна була розмова з Людою! Немов говорили на різних мовах. Що хоче пояснити їй ця незнайомка? Невиразна тривога раптом народилася у Лесі, але дівчина квапливо її відігнала. Головне — Василя тепер врятовано, і незабаром вони удвох будуть сміятися над минулими страхами або просто згадуватимуть всю цю історію, як жахливий сон. Як сказав той хлопчина у юридичній консультації: «За три тисячі років дещо змінилося. Тепер правда сильніша від доказів…» Славний хлопчина! Леся знову щасливо засміялася.
… Уже таксі під'їхало до високого будинку на широкій околичній вулиці, де вечірні вогні у фіолетових присмерках здавалися великими зорями, уже, забувши про існування ліфта, Леся вибігла на четвертий поверх, але всередині в неї ще не встигли народитися ті найкращі слова, гідні, щоб висловити вдячність незнайомій дівчині, яку зараз мала побачити.
Люда відчинила двері, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що збирається розмовляти тільки офіційно. Підкреслено ввічлива, спідлоба розглядала Лесю опухлими від сліз очима: ось, мовляв, яка ти є! Але чим ти краща від мене?! — і була схожа на пораненого їжачка, що увсебіч вистромив свої голки, попереджаючи, що нікому не дозволить до себе торкнутися.
Від усього цього Лесині теплі і вдячні слова так і не народилися, і, ступнувши за Людою у кімнату, вона змогла сказати лише:
— Я — Леся, ви тепер уже знаєте. Хочете цього чи ні, але мусите допомогти Василеві, з яким сталося нещастя. Це можете зробити тільки ви. Він не обійдеться без вашої допомоги.
— Он як?! А мені вже допомогти не може ніхто, навіть ви, Лесю. Ніхто!.. Та гаразд, сідайте вже, коли прийшли, поговоримо відверто…
їхня розмова перервалася тільки один раз. Настійливим телефонним дзвінком.
Дзвонив Микола. Він, очевидно, теж намагався з'ясувати, чи був Василь у Люди увечері десятого липня, щоб якось допомогти другові і слідству, не вплутуючи до цієї історії Лесю.
Люда сказала у трубку:
— Так. Був у мене. Але не турбуйся за свого друга і за мене. Я все знаю… Від кого? Від Лесі… Не віриш? Вона сидить зараз у мене. Ясно тобі?
Певно, на другому кінці лінії не чекали такого повороту подій і розгубилися.
— Чого ж ти замовк, Миколо?! — закричала у трубку Люда. — Чого ж ти тепер мовчиш?! — повторила вона з перекошеним від гніву лицем і тупнула ногою.
Микола, певно, щось пробурмотів невиразно, бо після цього Люда рвучким рухом поклала трубку на апарат.
… Леся вийшла з будинку Люди настільки ж пригнічена, наскільки була окрилена, коли вбігла в нього дві години тому. Вони переговорили про все. Поплакали. Скільки разів за останні дні котилися сльози по Лесиних щоках, але жодні з них не пекли так, як ці — найбільш кривдні за все її життя.