Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 33)
Розсталися подругами. Люда обіцяла разом з матір'ю прийти в міліцію і засвідчити алібі Василя. А Лесі вже нічого не хотілося. Вона добрела до станції метро «Дарниця», сіла у вагон і забула, куди й навіщо їде. Їй було набагато легше, коли шукала це кляте алібі, ніж тепер, коли знайшла його.
У вухах ще звучали слова Люди: «Я ненавиджу його тепер і люблю ще більше, і краюсь цим, зневажаю себе за це. Але не хочу принижуватися. Будь що буде…»
«А… дитина? — спитала тоді розгублено Леся, мовби й вона завинила перед цією ще неіснуючою людинкою. — Ти її залишиш?»
«Лесенько, я її не знищу, нехай живе, не пропаде без батька — я сильна. Маму тільки жаль, перевелася за ці дні, але мовчить, не хоче втручатися, хоче, щоб я сама усе вирішила. Вона в мене розумна. Мене теж без батька виростила, але він, правда, помер, коли я вже народилася… А ти будь щасливою, якщо зможеш тепер… Йому не кажи, що все знаєш… Він тебе любить, я відчуваю. Знаєш, як він про тебе говорив, які в нього очі тоді були!..»
«Любить? Щасливою бути?.. Ні… Ніколи!.. Я зробила те, що мусила зробити. Тепер я йому нічого не винна. Тепер — усе!»
І обидві вони відчували себе дуже нещасними, однаково покривдженими, і обдуреними, й від того близькими одна одній, мало не рідними…
Леся й не помітила, як доїхала до кінечної станції. Вийшла. Перейшла на протилежну платформу і, вже твердо усвідомлюючи, як їй діяти в своєму горі, поїхала назад, у центр.
Над містом стояла тепла тиха ніч. Лише зрідка випадкова машина, шум катера на Дніпрі чи квапливі кроки запізнілого перехожого розбивали тишу, але вона відразу оживала, і навколо ставало ще тихіше.
Леся пішла по вузенькій алейці повз крамницю капелюхів, сіру арку пасажу і освітлений порожній гастроном, механічно обриваючи невеличке цупке листя з підстрижених кущиків, мнучи і гризучи його. Листя було гірке, а на душі від пережитого болю було якось світло, порожньо і лунко, і заплакати вона вже не змогла б…
22
Клава прокинулася серед дня. Потяглася, згадуючи сон, який нагло обірвався. У сні вона танцювала вальс. Було тепло, і легке платтячко віялом закручувалося довкола ніг… Коли це було? Коли вона танцювала останній раз?
Клава обвела навколо ще не зовсім прояснілим поглядом: висока, заліплена херувимами стеля, вогкі стіни, прикриті старими олеографіями, круглий хисткий столик, потрісканий умивальник із різьбленою дерев'яною спинкою, стара миска, поржавіла там, де відпала емаль… От і все, крім широкого дерев’яного ліжка, на якому вона зараз лежить і яке займає мало не половину кімнатки.
Було холодно. Мадам, як прозивали господиню цих «мебльованих кімнат», дозволяла запалювати печі надвечір, коли починали сходитися «клієнти». Клава сіла, підібгала ноги під старим ватяним одіялом, позатикала куточки. За тоненькою диктовою перегородкою, що відокремлювала цю кімнатку від такої самої сусідньої, співала жінка, яку тут звали Коко. Певно, це було прізвисько, що давно стало ім'ям.
наспівував приємний голос, і Клава ніяк не могла поєднати цей голос із зовнішнім виглядом завжди хмільної жінки.
Коко була не молода, «клієнти» не цікавилися нею, проте Мадам не тільки тримала постарілу красуню у своїх «меблирашках», але й терпіла повсякчасне бурчання і, здавалося, навіть побоювалася її. Вони були давні знайомі, ще з того часу, коли Мадам господарювала не у бідних «мебльованих кімнатах», де потай від влади тримала «баришень», а в фешенебельному будинку розваг, відомому всьому місту.
Учора, коли, пообідавши, «баришні» не знали, де себе подіти, Коко навчала їх пісень. З болісною насолодою тягли вони цю сумну мелодію, ятрили собі душу. І тільки довівши себе до сліз, наплакавшись, вони заспокоювалися. Так буває, коли болить зуб — людина ладна завдати собі водночас різкого болю, ніж терпіти тягуче ниття.
Хоч як куталася Клава, а тепліше не ставало, і тоді зрозуміла, що холодять не простиглі за ніч стіни, а лід у ній самій, що з'явився з того часу, як її зґвалтував Могилянський. Потім зринув спогад про минулу ніч, і по тілу пробіг дріж. Зуміла прогнати цей спогад. Їй треба думати про щось хороше, світле…
Ах, так. Пригадала! Востаннє танцювала на вечорі у батькових друзів вальс «На сопках Маньчжурии». На весь зал грав великий грамофон, і вона танцювала з Антоном. Купалася у хвилях щастя. Ті теплі хвилі пливли від Антона і огортали її. Дивне почуття весь час палило її. Це був не просто хлопець, а той самий юнкер, який цілий рік проводжав її на вулиці поглядом і сором'язливо червонів, так само як і вона… Де він тепер? Чи згадує про неї?
Не відчувала ніг, серце її завмирало, бачила тільки його блискучі очі і крапельку поту на вусиках, які ледь пробивалися на верхній губі.
Потім Антон зник. Казали, що юнкерів відправили на фронт, а коли фронт розпався і сталася революція, його бачили офіцером білої армії. Де ж він тепер? Чи прийде сюди, повернеться? Але минатиме її з презирством в очах…
Клава витерла сльози ріжком одіяла. Знову згадалася минула ніч, коли прийшов той самий Могилянський.
У Мадам дівчата не мали права вередувати, мусили робити все, що наказувала годувальниця і вимагали «клієнти». Але до вчорашнього вечора Клави це не стосувалося. Кілька днів жила в цих «мебльованих кімнатах» і сама не знала, чого хазяйка з нею панькається. Тішилася надією, що, може, дасть їй хатню роботу, поставить на кухню абощо. Але вчора з'явився Могилянський, і Мадам послала її у залу…
Клава відсунула подушку, відгорнула край пуховика і побачила довгий ніж, який вона непомітно взяла на кухні, ще не знаючи гаразд навіщо.
Переконавшись, що ніж на місці, знову накрила його пуховиком. Потім кинула погляд на підвіконня, де поклала газету, яку вчора підібрала у залі, потяглася, узяла в руки.
Скільки вже не бачила ні книжок, ні газет!.. А як любила нести в кабінет щоденну батькову пошту: десятки листів і цілу паку газет! Читати комісарську газету їй не хотілося — слова якісь чужі, незрозумілі… Хіба що театральні об'яви, кіно… Глянула на останню сторінку.
«П'ятдесят доларів дістане той, хто скаже, де знаходиться Олекса Ярош родом з Галичини або що з ним сталося. З 1919 року він живе правдоподібно на Подільській губернії, біля Вінниці. За ним пошукує його матір у справах спадкових…»
«Український махорковий трест продає курительну і нюхальну махорку…»
«Тов. Миколаєнко, не забувайте за ваш обов'язок і подайте свою адресу. Видавництво».
«Червоний суд. Справа інженера Дубицького…»
А ось і театральна афіша:
«Укрдержтеатр — «Гайдамаки». «Новий театр» — «Поташ і перламутр». Кіно:
«Ампір» — німецький фільм «Стрибок смерті». «Мішель» — «Трагедія кохання». Друга і остання серія. За участю Міа-Май та В. Гайдарова.
«Міньйон» — «Діамантовий корабель». «Маяк» — «Пригоди Фортуната»…
Двері кімнатки поторгали. На відміну від товстих надвірних стін, двері, як і перегородка, були зроблені з пофарбованого дикту, і вони затремтіли зараз від поштовхів, як листок од вітру.
До Клави долетів гучний голос Мадам. Пісня за стіною стихла.
— Я відчиняю! — підхопилася і скинула гачок дверей.
Ледве протискаючись, до кімнатки впливла господиня. Вона мовчки оглянула Клаву, яка ще не встигла сховатися під ковдру, і, певно, худорлявенька, струнка постать сподобалася їй, бо товстий шар пудри на щоках ворухнувся і яскраво-червоні губи розтяглися у посмішці…
— Як спалося?
— Спасибі.
— У тебе припухлі очі, дитино моя, — промовила Мадам. — Вмийся холодною водою, ї до вечора стухне… Припухлі очі спотворюють навіть найкрасивішу жінку.
Мадам пильно оглянула кімнату і сіла на край стільця під стінкою. Клава укрилася і мовчки чекала, що скаже хазяйка. Та витягла руку з-під білої пухнастої шалі — у жмені загорнуті в сірий папір цукерки, які виготовляли з перепаленого цукру кустарі-кондитери.
Повагавшись, хазяйка простягла цукерку Клаві. Та взяла, але їсти не стала, поклала біля себе на постелі.
— Чого плакала? — суворо спитала Мадам, і її світлі безбарвні очі стали гострі, як цвяшки.
Клава мовчала.
— Я не хотіла б, щоби в моєму домі були заплакані жінки. Мужчини люблять веселих. А плачуть тепер тільки голодні. Я погано тебе годую?
Клава заперечливо похитала головою.
— Тепер тисячі людей голодують… І дорослі, і діти.
Мадам зробила паузу. — Ти хочеш опинитися серед них? Ти вже забула, як умирала, коли Семен Харитонович привів тебе?
Клава здригнулася.
— Так, так… Саме він. Забула, невдячна, хто врятував тебе! Мусиш вічно молитися на нього. — Мадам переклала цукерки з правої руки в ліву і перехрестилася. — А ти як поводишся? — суворо закінчила.
Тепер Клава зрозуміла причину відвідин.
— На перший раз вважатиму, що ти не вийшла на роботу, і сьогодні не годуватиму. Але якщо повториться…
Клава знала, що Мадам має досвід, як розправлятися із своїми рабинями. Зразу після революції вона притихла, закрила свій «будинок», але з початком непу знову взялася за своє. За допомогою колишнього «клієнта», а нині компаньйона, Семена Могилянського, відкрила «мебльовані кімнати», як дозволений приватний заклад готельного типу. А що робилося по різних таких закладах, влада не завжди знала. У її представників, по горло зайнятих боротьбою з бандами, голодом, розрухою, не до всього доходили руки. До того ж Могилянський запевнив Мадам, що має зв'язки у міліції, отже, ніхто її не потурбує.