Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 34)
Й справді не турбували. «Живого товару» у голодному місті було скільки завгодно, і Мадам, побоюючись широко розгорнути свою діяльність, узяла для початку трьох гарненьких дівчат, а недавно Семен Харитонович привів Клаву, заявивши, що має на неї свої плани…
Вчора він знову прийшов, і Клава тремтіла від огиди, коли торкався своїми короткими і рухливими, наче ящірки, пальцями. Не підпускаючи до себе, зрештою вкусила його за руку…
— Я дивуюсь його терпеливості! — вичитувала Мадам. — Міг убити тебе, і ніхто не довідався б, — додала вона й підвелася з стільця. — Коли прийде, не смій огризатися!
— Ні, ні! — схопилася з ліжка Клава. — Я не пущу його! Нізащо. Кого хочете. Я згодна. Тільки не його!
Вона стояла босоніж на холодній підлозі у коротенькій спідній сорочці і вся тремтіла від нервового збудження.
— Ідіотка! — просичала Мадам. — Посмій мені! Відразу опинишся на вулиці!..
Тепер вона не випливла з кімнати, а ніби випала і так хряпнула дверима, що вони ледь не вискочили з пазів…
Він таки прийшов цієї ночі. Разом із Мадам. Поставив пляшку вина на столик, розгорнув папір, у якому були два тістечка, і сів на стілець. На руці в нього, там, де вчора куснула Клава, розпливлася коричнева пляма від йоду.
Мадам, як могла добродушно, всміхнулася до Клави:
— Якщо ти голодна… Я не годувала її сьогодні, Семене Харитоновичу, — пояснила Могилянському, — за вчорашній неінтелігентний вчинок… Якщо хочеш, я скажу, щоб принесли сюди вечерю…
Клава мовчала, відчуваючи, що її знову починає тіпати.
— Що ви! — обурився Могилянський. — Як можна! Принесіть, що є найкраще. Що ти хочеш з'їсти?
Мадам почекала ще трохи і вийшла.
— Звичайно, ти винна. Ти мене дуже скривдила. Але не годувати, це вже свинство!..
Клава, одягнена у коротеньке відкрите платтячко, сиділа на застеленому ліжку і не дивилася на Могилянського. Він теж замовк і, з виглядом скривдженої дитини, втупився в неї своїми чорними очицями. Тим часом Мадам сама принесла бокали, хліб, дві тарілочки смаженої картоплі і вазочку з кубиками жовтого, як золото, масла.
Крамар невдоволено оглянув стіл:
— Я не бачу ні шоколаду, ні взагалі чогось путнього… Що ви, Мадам! Я ж сказав — для Клави нічого не жаліти!
Мадам немов вітром знесло, і за кілька хвилин невеликий круглий стіл був повністю закритий тарілочками і вазочками з найсмачнішими наїдками…
Виконавши волю компаньйона, господиня всміхнулася Клаві і вийшла, щільно причинивши за собою двері. Могилянський підвівся, накинув на двері гачок, тоді відкупорив пляшку і налив у бокали. Підсунув стілець ближче до столу.
— Клаво!
Вона не ворухнулася. Дивилася на крамаря і згадувала учорашній вечір. Учора він гуляв із друзями у великій залі. Клава та Коко подавали там до столу і прибирали після гостей. Один із гульвіс, якого Клава називала Лошаком, розповідав про Торговельне кооперативне товариство, дозволене більшовиками, і обіцяв Могилянському великі прибутки. Другий — залізничник — пропонував вагони.
Могилянський переконував друзів, що вкладати зараз гроші у кооперативну справу ризиковано, бо влада, незважаючи на оголошену нову економічну політику, ще не втратила смак до експропріацій і залишається на боці не приватника, а голодранців. Вона здатна одним махом забрати все назад.
— І де грошей узяти? — вів своє Могилянський. — Якби мені гроші, я млин пустив би… І позичить ніде… Колись були банки… — Він замовк і пильно глянув на Клаву, яка тихо сиділа в куточку і не відводила очей від залізної «буржуйки», на розпечених боках якої мінилися, народжувалися і гасли сині, рожеві, золоті змійки.
Гості ще довго сперечалися, але Клава не дослухалася. Коли схотіли співати, Коко своїм сильним голосом затягла пісню, а підпилі чоловіки підхопили. Тоді Клава непомітно, як їй здавалося, вислизнула на кухню. Але Могилянський побіг услід і почав обіймати. Вона не витримала, вкусила його за руку і втекла до своєї кімнати. Там замкнулася і, тремтячи всім тілом, забилася на ліжку в куток.
Могилянський сіпав за двері, лаявся, погрожував, що зірве гачок… Мадам теж прибігла на шум, кричала, погрожувала викинути на вулицю, але Клава не відповідала. Врешті від неї відчепилися і пішли до зали, де розважали гостей інші дівчата…
Тепер у крамаря був якийсь стриманіший, незвичний для Клави вираз обличчя. В чорних очах його поблискувала не тільки хіть.
— Клаво, ну чого ти? — примирливо обізвався він. — Давай вип'ємо, не сердься. Адже я тобі єдина на світі близька людина. — Він хотів сказати «рідна», та затнувся на слові і вимовив «близька». — Матері в тебе нема, батька теж, а я тобі майже… — Він знову затнувся, підбираючи слово. — Мало не чоловік!
Якби це не Могилянський сказав, Клава, може, й посміхнулася б на таке, але зараз тільки зиркнула вороже.
Коко ніяк не могла закінчити свою пісню, і за стіною, немов на зіпсованій грамофонній пластинці, повторювалося:
Могилянський випив одним духом свій бокал і підійшов з другим до Клави.
— Я багато думав про тебе, — сказав він, і очі його забігали. — І тебе, і мене скривдили… Ми повинні, Клавонько, разом триматися. А головне, я люблю тебе, — він зітхнув. — Уяви собі!..
Він узяв келих з вином у ліву руку, обняв її правою за плечі. Клава відштовхнула крамаря так, що келих вилетів з руки і розбився на підлозі. Вино, яке робили із зафарбованого спирту, червоними доріжками стікало по стінці…
— Ну не пий, чорт з тобою! — розсердився Могилянський, рвучкими рухами збиваючи з синього галіфе бризки. — Думав забрати тебе звідси. Знайшла б квартиру, годував би, пішла б на якісь курси, освічена ж. А там, може, й узяв би по закону… Скажена!.. Нащо ти мені така!.. — Він повернувся до столика і знову налив собі вина. — Так і згинеш тут, у Мадам, поки пранці з'їдять…
— Хіба не ви сюди привели? — спромоглася сказати Клава, втупивши у нього свої аж білі від ненависті очі. — Не ви? До цих пранців. Скажіть!!
— Ти з голоду вмирала…
— Рятівник! — просичала Клава і відвернулася, мовби Могилянського уже не існувало.
— Я привів лише на кілька днів і Мадам просив, щоб нікого до тебе не пускала. Сам не знаю, що зі мною робиться. Ночами ти мені снишся… І все така, як вперше побачив на базарі, коли приїздила з батьком на ярмарок, коли, як біла хмарка з неба, спускалася з карети на землю… Зараз усе змінюється, більшовики людям підприємства вертають. Може, й твій батько відгукнеться… Поберемося тоді. Не бійся, все буде законно, як у людей…
Клаві згадалося, як бідкався вчора Могилянський, що не знає, де взяти грошей на паровик для млина… «Невже це правда, — майнула думка, — невже все повернеться, і їхній дім, і сім'я… Адже він, Семен Харитонович, певно, знає!.. Невже це правда, невже — можливо?!»
Вона глянула на Могилянського вже не відчуженим, мертвим поглядом, як звичайно, а з живою іскоркою цікавості. Крамар помітив це і зрадів.
Але навіщо їй минуле?! Не буде їй місця в тому світі в якому жила безжурна дівчинка Клава. Втім, уже й дівчинки Клави на світі немає. Для неї було б дуже страшно, коли б усе повернулося. Вона перейшла такий рубіж, через який не повертаються назад, як не повертаються душі мертвих через Стікс. Ні, їй судилося залишатися в жахливому царстві Мадам… Найкраще було б по-справжньому вмерти. Щоб усе зникло: і те, що було, і те, що має бути…
На очі у Клави набігли сльози…
Вона замислилася, прислухаючись до журливого співу, і наче упокорилася. Могилянський подумав, що настав його час. Торкнувся безвольно схилених під хусткою плечей.
— Відчепіться, — глухо сказала Клава. — Одійдіть, Семене Харитоновичу!..
Він не відступався.
— Я пранцювата! — визвірилася. — Через вас, мерзотнику!
— Брешеш! — вже не маючи сил стриматися, накинувся на неї Могилянський. — Брешеш, брешеш, — повторював він, борюкаючись. — Вигадала! Ти просто ненавидиш мене, — пихтів він. — Але я примушу!..
«Кричати?! — майнуло в думках у Клави. — Але тут ніхто не звертає уваги на зойки і плач жінок!» І, немов у відповідь на ці відчайдушні думки, з сусідньої кімнати долетів зойк Коко, яким на слові «страданья» різко обірвалася пісня.
Клава мовчки вивернулася, засунула руку під пуховик і, заплющивши очі, замахнулася на Могилянського ножем. Той встиг перехопити її руку і скрутнув так, що Клава закричала.
У двері різко постукали. Не звертаючи уваги на стук, розлютований крамар і далі вивертав Клаві руку, поки, непритомніючи від болю, вона випустила ніж і впала на підлогу.
Диктова стінка з дверима затремтіла, посипалася штукатурка, і злетів зірваний гачок. Двері розчахнулися.
Могилянський відпустив Клавину руку і наступив ногою на ніж.
Вона не мала сил підвестися. Знизу все здалося химерним, несправжнім, наче вона таки перепливла у потойбічний світ: чиїсь ноги у чоботях, галіфе, над яким опустилися поли військової шинелі. За чобітьми стояла Мадам, як лялька-матрьошка, поставлена з ніг на голову…
— Що тут робиться? — суворо спитав військовий. — Підведіть її!
Могилянський узяв ніж, поклав на стіл, потім підвів Клаву.
Тепер вона роздивилася військового. Це був інспектор міліції, який допитувався у неї про батька… За спиною Решетняка, крізь двері, виднілися ще якісь люди. «Облава!» — зрозуміла Клава і, відчуваючи, як підкошуються від слабості ноги, сіла на ліжко.