Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 31)

Випивши чаю, інспектор поставив кухоль на нічний столик, що хтозна-як потрапив сюди з панської спальні. Від того, що почав зігріватися, голод ставав не таким гострим і колючим, як раніше, і втома ніби теж потепліла, налила свинцем руки й ноги, почала хилити голову. Думки набрали теплішого напрямку, і прикрості, котрі ятрили йому душу, ніби відійшли від нього…

Тепер на його землі усе перевернулося шкереберть. Революція взяла людей на крила, понесла їх до нового світла, що било в очі і зігрівало кров, водночас ронячи на холодну, тверду землю слабкодухих,і невдатних. І саме з цими прибитими, вибитими з колії, озлобленими і озвірілими, втраченими й розгубленими, покаліченими у вихорі подій, а часом і просто нещасними, мусив мати справу інспектор міліції Решетняк. І йому доводилося боротися не тільки проти бандитизму, злочинства, несправедливості багатих до бідних, сильних до слабких, що колись було основою суспільного життя, а після революції стало злочином; доводилося повставати і проти нових несправедливостей та порушень, які народилися у безпощадній боротьбі класів і виявлялися всередині класу від недосвідченості, невмілості, зайвої екзальтованості чи упередженості, а так само внаслідок старих уявлень, забобонів і звичок. Багато іще залишалося в житті від поваленого революцією світу, немов бур'ян, проростало на новому полі, і недавній сільський хлопець Олекса Решетняк мусив осягнути все, зрозуміти, у всьому розібратися, бо він представляв Закон.

Довго стояла перед його очима недавня облава на Нагірному кладовищі. Найтяжче вразило Решетняка, що серед повій і кишенькових злодіїв, спійманих на кладовищі, були підлітки і навіть діти…

Згадалася зараз і зустріч з дочкою Апостолова в місті, коли недоумкуваті міліціонери робили «облаву на повій» і хапали на вулиці усіх жінок підряд.

Та й Апостолов з його банком уже скільки часу не йде з думок молодого інспектора! Не було ще йому такого, як з цією справою: тільки знайде ниточку, а вона враз і вислизне з рук або обірветься. Жодного запідозреного: хто загинув, а хто втік, і ніяк не намацає він грабіжників. Спробуй знайти, коли ніяких слідів не залишилося, — досвідчені орудували ведмежатники, та й не без допомоги самого Апостолова!

Іще одне — весь час таке дивне почуття, ніби хтось наглядає за ним. ходить назирці. Оглянеться — нікого немає. А на душі все одно неспокійно…

Знову подумав про дочку колишнього банкіра. Хоч і до ворожого класу належить це окате цибате дівча, але Решетнякові жаль її від душі. То ж батько ворог, а не вона…

Чому «не вона»? Сито їла, пишно вдягалася, жила у розкішному будинку, їздила до гімназії… Але то не її вина. Батьків людина не вибирає. І все багатство, зрештою, належало батькові, а не їй… Але лакеї були?! Слугували так само і їй. Вона не відмовлялася…

Решетняк заплутався у своїх міркуваннях і став думати про міліціонерів, які, всупереч наказу Головміліції, провадили заборонену облаву в центрі міста. Може, це робилося з провокаційною метою? Тим самим класовим ворогом? Було б спитати документи. Хіба не трапляються в міліції і пристосуванці та дезертири з армії, і колишні поліцаї чи й куркулі. Пробираються для того, щоб скомпрометувати міліцію…

Потім подумалося про оцю кімнатку. Збирався перейти у гуртожиток губміліції, який називають «комсомольською комуною». Там веселіше, добре товариство, разом і харчуються. А він — наче борсук у норі. Ось буде доповідати начальству, вибере слушну хвилину і попроситься до комуни…

Простягнувши ноги, Решетняк поклав голову на подушку. Подумав, що в кімнаті не так уже й холодно — нагрів воду, потепліло. Нехай якось добуде дрова — то напалить «буржуйку» до білого і підсушить стіни…

Зринула у стомленій голові далека маршова пісня. Гримлять тачанки по бруківці, і гупає по дорозі міліцейський полк резерву. Та всі у нових чоботях, тільки — гуп-гуп!.. гуп-гуп!..

Що це йому примарилося? Здається, уже засинає, заколисаний теплою втомою. Треба погасити керосинку. Решетняк підвівся на лікті, прикрутив ґнота і дмухнув на вогонь. І цієї ж миті, як грім, бабахнув у кімнаті постріл. Куля пролетіла так близько від голови, що обпалила волосся.

Інспектор миттю впав на підлогу, намацав у кишені галіфе наган і підповз до вікна, в шибці якого проти нічного неба тепер виразно виднілася акуратна дірочка. Більше не стріляли.

Тулячись до стінки, Решетняк обережно підвівся і краєм ока заглянув на вулицю. У темряві нічого не можна було розібрати. Він глянув сміливіше. Ніхто не стріляв. Було якось особливо тихо. Чаділа погасла керосинка.

У вухах чомусь знову задзвенів далекий мотив знайомої пісні. А пострілу наче й не було. Мовби наснилося. Тільки дірочка у шибці залишилася. Аж дивно.

Решетняк накинув шинель, вийшов у сіни. Постояв, вдихаючи затхлі запахи сіней, захаращених якимось мотлохом, до якого в нього ніяк руки не доходили, прислухався до шарудіння і писку мишей під підлогою. Знадвору — жодного звуку.

Відчув, як задубіли босі ноги, повернувся в кімнату і тихо, у темряві стяг на підлогу постіль, вкрився шинелькою і спробував заснути… Хто ж це міг стріляти?

21

Минав другий тиждень, як Василя було заарештовано. А Леся? Що з нею?

Змарніла, немов після тяжкої хвороби, здавалося, тільки очі жили на її виснаженому обличчі, вона все блукає по місту — аби лише не сидіти вдома, де можна збожеволіти у самоті. Дівчина безтямно поглядає на розпечені сонцем будинки, розімлілий асфальт, на гарячі людські потоки, які ллються в бік Дніпра і парків, прагнучи прохолоди, тіні, відпочинку. У неї не було снаги навіть позаздрити цим безжурним молодим людям.

Хоч би яка-небудь ниточка, зачіпка найменша, але яка привела б її до істини, визначила б напрям, штовхнула б на пошуки. Збоку вона мала вигляд людини, яка зневірилася і опустила руки. Але насправді було не так. Вона чекала. Чого? Чуда.

Так, Леся чекала чуда, бо ні на що реальне вже не сподівалася. Якби не канікули, побігла б в університет, де вже другий рік після армії вчиться Василь, і знайшла б людину, котра або бачила його у той день, або хоч підказала б їй, з ким міг зустрітися. А так…

Намагалася пригадати імена, які коли-небудь згадував Василь, або тих людей, кого зустрічав при ній на вулиці. Але все, як на зло, вилетіло з голови… Хоч втім… Напружила пам'ять, і доля раптом винагородила її — Вітя Яковенко! А й справді — Вітя Яковенко!.. Але як його знайти? І чи не поїхав він десь на літо?

Бачила його тільки один раз, у квітні, в центральному гастрономі, куди вони з Василем прийшли купити шампанське на день її народження. Вони зіткнулись з Віктором у черзі до каси, і Василь, зрадівши, гучно привітав приятеля. Коли вибралися із штовханини, познайомив Лесю з цим чорнявим високим хлопцем в замшевому одязі — здалеку здавалося, ніби його зашито у цупкий водолазний костюм кольору какао. Тоді вони прогулялися гуртом по Хрещатику… Але де його шукати тепер, цього Вітю?

Згадувала розмову Василя з приятелем, яка уже майже повністю вислизнула з пам'яті, намагалася віднайти в ній що-небудь важливе для себе. Здається, Віктор скаржився, що треба лагодити мотоцикл, що машина завжди барахлить невчасно, як от і минулого літа, коли відпочивав в університетському таборі. Василь тоді приїхав до нього і замість того, щоб купатися і рибалити, вони два тижні морочилися з цією тарадайкою.

Якщо Василь їздив до Віктора в університетський табір, то можливо, що й Віктор вчиться в університеті! Але на якому курсі, на якому факультеті?

… В університеті працювала тільки приймальна комісія. З Лесею ніхто не хотів розмовляти. Від неї відмахувалися І, коли вона почала наполягати, роздратовано нагримали:

— Та ви розумієте, дівчино, чого просите? Ми по горло завалені роботою, ви що — не бачите?! Це не наша справа, йдіть в адресний стіл. Йдіть, йдіть, не стійте тут, ви заважаєте…

В адресному столі вона назвала прізвище і ім'я Віктора. По батькові не знала, вік зазначила «на око» — двадцять три — двадцять п'ять років.

— Люба дівчинко, ми не можемо так шукати, — відповіли їй, — за такими неповними даними. Яковенко — прізвище дуже поширене.

— Але зрозумійте, йдеться про врятування людини! — і Леся заплакала у відчаї.

Зрештою, над нею зглянулися, дали декілька адрес, телефонів і випровадили із словами: «Шукайте. Нехай щастить!..»

Розмінявши двадцять копійок на двокопієчні монети, вона вбігла у найближчу телефонну будку і почала дзвонити. У руках був папірець із шістьма номерами телефонів, а адрес було ще більше! Будь-що-будь — порятунок у дії. Адже під лежачий камінь і вода не тече. Набрала перший номер і, завмираючи серцем, попрохала Віктора.

— Віті дома немає, — відповіли їй, — поїхав до Криму. Буде за тиждень… Що переказати йому?

— Ні, нічого… Я потім подзвоню… Пробачте…

Другий Віктор виявився не тим Віктором, хоч і був удома. Він відразу повідомив, що закінчує електромеханічний технікум, і, якщо вона буде наполягати таким приємним голосом, вступить до університету. А, до речі, чи не погодиться вона увечері поговорити з ним на цю хвилюючу тему не по телефону?..

Леся з досадою почепила трубку. Третій Віктор був… він!..

Спочатку Леся навіть не повірила, що таке буває: коли вже не чекаєш і дієш за інерцією, навмання — раптом чудо! Те саме чудо, на яке вона тільки й надіялась. Вітя сказав, що пам'ятає її, через три години буде вільний, отже, зможуть поговорити.