Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 30)
— Нічого особливого, — спокійно відповів Коваль. — Я теж думаю, що хитрувати нам нічого. Хочу, щоб пригадали свої двадцяті роки. Тодішні знайомства, хто вас оточував… Розбираюся зараз у давнім пограбуванні одного банку… Якщо пам'ять не зрадила вам, допоможіть. Може, і фотографії тих років якісь збереглися…
— Банк?! Який банк? — витріщилася Горохівська. — Яке грабування?!
— Існував такий банк Апостолова, — пояснив Коваль. — Його пограбували у двадцятих роках. Це була політична акція ворогів Радянської держави, які хотіли підірвати економіку і без того зубожілої, голодуючої республіки та й просто поживитися… Вас, Вандо Леонівно, викликали тоді до міліції, допитували. Переглядаючи архіви, я натрапив і на ваше прізвище. Але в документах багато прогалин і неясностей…
Артистка заметушилася, пригадуючи, де лежать фотографії. Зрештою витягла із шафи пухкий альбом і поклала його на стіл, Ванда Леонівна шукала потрібні їй фото, створюючи на столі безладдя. Чорні, коричневі, пожовклі фотографії молодої і літньої жінки, то загримованої і вбраної під якусь героїню, то знятої в домашньому одязі, на весь зріст, у півросту, крупним планом — тільки очі, ніс, підборіддя, — барвисто встелили стіл.
З мовчазного дозволу господині підполковник роздивлявся цей домашній скарб і мимоволі думав про те, що у кожної старої людини все життя з часом втискається у звичайний альбом.
Нарешті Ванда Леонівна знайшла те, що шукала. Відсунула рукою інші фотографії, немов відмовлялася від усього, крім зображеного в пачці, яку тримала в руках. Почала подавати ті фотографії Ковалю одну за одною.
Ось Арсену вісім — червонуватий тоненький папірець фотографії двадцятих років. Вона тримає малого братика й ніжно притискає до грудей. Ось вони у батьків — на Азовському морі: берег, причал і вона удвох з братом. Ось… Пошкодувала, що загубила фотографії, де вони зняті усією сім'єю: вона і Арсен з батьками…
Говорила збуджено — де й поділося професійне вміння стримувати себе.
Підполковник не зупиняв Горохівську. Сказав, ніби між іншим, розглядаючи фото малого Арсена:
— Ваш батько загинув на війні, а мати померла від голоду? У двадцять першому…
Горохівська на мить замовкла і кивнула.
— Фотографії ваших батьків з малим Арсеном і не могло бути. Але не це мене цікавить, Вандо Леонівно. Чи не запам'яталося що-небудь з тієї ночі, коли з особняка Апостолова вивозили цінності?
Вона все ще не вірила, ніби нежданого гостя привела до її хати ота давня історія. Кому це потрібно, якісь забуті злочини, до яких вона не мала відношення?! Просто хитрість міліціонера, що вигадує байки, а на прикметі має щось своє.
Звичайно, дещо і їй пригадується. Немов з туману виринає… Зима, мокрий сніг, заметіль і потім серед дощу й снігу — затишок, тепло і раптовий спалах зорі… Матрос світив запальничкою. Запальничка горіла, як смолоскип, і вона боялася, щоб не зайнявся будинок.
Чи є тепер такі запальнички?.. Матрос Арсен… Що я можу сказати цьому міліціонерові? Та й навіщо? Яке я маю відношення до того, що там робилося… Якби Арсен не загинув, може, були б свої діти… А так — тільки названий брат, малий Сень. І взяла його тому, що безпритульний хлопчик назвався Арсеном, в пам'ять коханого.
Але мусить щось розповідати підполковникові… І вона почала про ту зиму, про голод і темряву, про молодого матроса Арсена, який вартував біля особняка.
— Коли ви були там, уночі, злочинці вивезли золото, цінні папери, брильянти…
— Нас не цікавили брильянти… Він мені, пригадую, навіть статуетку не дозволив узяти… Такий, знаєте, атлет, кидає диск. Маленька срібна фігурка… — Вона раптом мрійно усміхнулася. — У Арсена, пам'ятаю, був дуже м'який, шовковий чуб… А потім забрали його… — посуворішала жінка. — І мене знайшли… Арсена розстріляли… А мене відпустили… як бачите.
Горохівська замовкла, глянула на гостя. Чи справді цікавить його те, що вона розповідає?
— Не пам'ятаєте, як вас допитували? Хто вів допит? Що питали? Чи не пригадуються якісь прізвища?
Із далекого туману випливали промерзлі глухі стіни підвалу, де її тримали кілька днів, якісь обличчя. Обличчя щось говорили до неї, питали, загрожували, вона відповідала. Але що саме? І чиї були ті обличчя? Вона й Арсенового уже не пригадує! Ванда Леонівна стенула повними плечима. Прізвищ слідчих не знала. Закоцюбле, заніміле від страху дівча, — що вона могла знати?! Навіть дивно, що її запитують про це через стільки років…
Тривога все ще жила в ній. Приховуючи цю тривогу, розповідала усе, що могла пригадати. Пам'ятає себе цибатим дівчам, підперезаним чорним фартушком. Працювала в задушливій підвальній друкарні, стояла біля кас набору, повних загадкових, тьмаво-лискучих свинцевих літер. У друкарню узяв її дядько Войтех — складач, до якого переїхала після загибелі батька. Потім дядько пішов битися проти Денікіна, а дядина збулася її. Якось прибилася до військової частини, співала червоноармійцям, її одягли, взули, і комісар одвіз в Одесу вчитися співів…
Їй довго вчувався неповторний запах друкарської фарби і гуркіт стареньких машин… Потім це забулося у вирі театрального життя. А з роками знову почало згадуватися, зринати зовсім несподівано, повертаючи її усе частіше до забутої молодості.
— Можливо, доведеться зустрітися з тими, хто вас допитував у справі Апостолова, — перебив її думки Коваль. — Цікаво, чи впізнаєте цих людей…
— Боюсь, нічим вам не допоможу. Пам'яті зовсім немає… Все стерлося, переплуталося, розпливлося. А ця історія була дуже коротким і незначним епізодом у моєму житті…
— Справа Апостолова?
— Еге ж.
— Але ж із цією справою була зв'язана історія вашого кохання… Так ви самі назвали колись свої почуття у розмові із слідчим Козубом…
Коваль і сам не був певен, що розмова із старою забудькуватою актрисою виявиться корисною. Але не хотів втрачати жодного шансу.
А якщо підполковник і справді завітав до неї лише заради тієї давньої історії з банком? Гість повертає її зараз до молодості, і вона не заперечуватиме, аби не зачіпав таємниці її годованця Арсена. Цілі шматки життя були забуті нею, немов вирізані із стрічки, і ніколи не зринали в пам'яті. Вони не були їй потрібні. І коли все ж таки згадувалися, намагалася не затримувати їх у голові.
Так відганяла спогади і про своє перше кохання, які могли штрикнути у серце гострою голкою. І пісню тих далеких років, що тягла за собою спогад про матроса, гнала з своїх уст.
Він був не «Сєнічка», а «Арсеній», «Арсен», і пісню почула після загибелі матросика, проте їй здавалося, що це складено про їхнє коротке кохання.
Здивувалася тільки, чому викликаний підполковником спогад цього разу не штрикнув боляче. Невже крізь злежану пачку років він уже не дістає утихомиреного серця? Чи це тривога за брата заступила все інше?..
— Ви так схвилювали своїм несподіваним^ візитом, — обізвалася Горохівська. Збудження зникло, і жінка відчула себе дуже слабкою.
Коваль побачив, як змінився погляд старої артистки, погасли очі, поглибилися зморшки, зрозумів: стомилася.
— Дякую, Вандо Леонівно, за бесіду. Можливо, нам доведеться ще зустрітися. Поступово все пригадається…
Горохівська ледь кивнула у відповідь.
Ні, те, що вона знає, піде разом з нею в небуття… Є на світі речі, які стосуються тільки її…
Вона не підвелася проводжати Коваля. Попрощавшись, підполковник самотужки вибрався з коридора на сонячне подвір'я — немов у інший світ.
20
Інспектор Олекса Решетняк повернувся до своєї кам'яної келії опівночі, промерзлий до кісток. Захотів, незважаючи на втому, випити гарячого чаю. Добре, що хоч видали гасу. Запалив керосинку, яка узялася тихим синім вогнем, вихоплюючи з темряви високі стіни кімнати і постать інспектора. Поставивши алюмінієвий кухоль на керосинку, Решетняк сів на ліжко і почав стягувати мокрі чоботи. Розмотав вогкі онучі, розтер холодні ноги. Чекаючи, поки закипить у кухлі вода, засунув ноги під ковдру.
За вікном періщив дощ, змішаний із сніговою крупою, від якої у Решетняка й досі горіло обличчя. Пальці не відходили, тіло проймав дріж. Та й як зігрітися, коли в кам'яниці було так само холодно й вогко, як і надворі. Але там інспектор був розпалений вистежуванням озброєних грабіжників, що, як тільки опускалася на місто ніч, вилазили з усяких сховок, покинутих підвалів, конур, як таргани із щілин, на принишклі вулиці міста і під дулом револьвера роздягали поодиноких перехожих, ґвалтували жінок…
Сьогодні виловлювали зграю, яка називала себе «Чорною рукою» і протягом короткого часу здійснила кілька зухвалих квартирних пограбувань, Губрозшуку вдалося вистежити, що бандити частенько гостюють на околиці міста в будинку колишньої виховательки Інституту благородних дівиць, куди приходять і молоді повії.
Вміло організована облава була навальною і обійшлася без жертв серед міліціонерів, хоч грабіжники були добре озброєні. Але Решетнякові довелося довго сидіти у засідці, у вогкому під'їзді, де люто гасали снігові протяги. І тепер, коли минуло нервове збудження, йому здавалося, що весь холод, який угніздився в кістках, починає виходити назовні.
Кухоль зашумів. Обпікаючи губи, Решетняк ковтнув окропу. Відразу потепліло всередині і здалося, наче посвітліло і в усій кімнатці, хоч керосинка, як і досі, тільки окреслювала своїм синюватим світлом обриси стін і хатніх речей.