Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 29)

— Що там? — спитала з глибини коридора Горохівська.

— Все гаразд, — відповів підполковник, обережно пробираючись далі до світлої прямокутної плями дверей, відчинених господинею.

За професійною звичкою, одним поглядом охопив кімнату артистки і все в ній побачив: і старенькі м'які меблі, і засушені квіти від колишніх букетів, і пожовклі афіші, наклеєні на стінах, і два вузенькі залізні ліжка попід ними.

Горохівській здалося, що погляд підполковника найдовше затримався саме на цих ліжечках, вкритих однаковими рожевими ковдрами, які не гармоніювали з старими, витертими, але колись пишними меблями артистки. «Добре, що дівчата зараз на лекціях», — подумала Горохівська, бо квартиранти жили в неї не прописані.

Брала до себе студенток не заради кількох карбованців, а щоб не жити самотньо. На всьому світі залишилася одна. Брат Арсен, якому вона замінила матір, мав тепер свою сім'ю, жив у протилежному кінці міста і з роками усе рідше відвідував її.

Горохівська любила чеховське оповідання «Душечка». Не один раз читала його на вечорах, під час концертів, і завжди думала, як добре, коли жінка стає тінню свого чоловіка: «Мы с Ваничкой…», «Нам с Васичкой…». Їй самій не пощастило на дітей, не зазнала й сімейного щастя. Заміж вийшла немолодою, за військового, прожила з ним кілька років, а потім він загинув під час штурму лінії Маннергейма…

Торік квартирували у неї медички, і вона гомоніла з ними про лікарні, про хворих та хвороби, хвилювалася під час випускних екзаменів. Дівчата закінчили інститут і пороз'їжджалися. Тепер вона цікавиться енергетикою, разом із своїми майбутніми інженерами, вважає, що треба будувати електростанції атомні, бо, на відміну від теплових, вони не забруднюють атмосферу, воду і грунт — тобто сферу проживання…

Вона легко сходилася з людьми, захоплювалася їхніми інтересами. З дівчатами відчувала й себе помолоділою. От тільки з театрального квартиранток не брала. Боялася, що повернення у молодість буде болісним, що гризтимуть ревнощі, коли побачить тих, хто прийшов їй на зміну. Адже сама не лишила в мистецтві помітного сліду, немов перейшла сценою повз лаштунки і зникла за ними навіки…

Тим часом підполковник Коваль розглядався у хаті, і думки колишньої артистки повернулися до гостя. «Дивно, якщо цей сивуватий офіцер прийшов заради прописки моїх квартиранток, — думала Горохівська. — З такою справою міг впоратися і дільничний — Рожевощокий хлопчина з непокірним чубом, який вилізає з-під червоного околиша міліцейського кашкета, дільничний інспектор частенько минає їхню хатку, не здогадуючись зайти і перевірити, хто в ній живе. — Що ж, — міркувала далі артистка, — не буду сперечатися, сплачу штраф і завтра ж віддам паспорти на прописку… Хай уже питає, не мовчить».

Підполковник спитав. Але зовсім не про те, чого боялася Горохівська.

— Ви грали Ларису в «Бесприданнице» Островського, Бандо Леонівно? — Він читав афішу, що висіла за спиною жінки обіч старовинного дзеркала — трюмо.

— О, — зітхнула акторка. — Це було так давно! — Вона на мить заплющила очі, намагаючись уявити, як виходила на сцену. Це була її коронна роль. Потім почався в її творчому житті спад. Поступово перейшла на другорядні ролі. Тому берегла цю афішу.

— Я вас, здається, бачив і в «Любові Яровій».

— Так, — закивала артистка, і очі її заблищали.

— Яка чудова п'єса! — сказав Коваль. — Як звучала у минулі роки! Та й зараз…

Гість дедалі більше тривожив господиню. Що йому, зрештою, треба? Коваль замовк.

— Остання ваша роль — у п'єсі «Платон Кречет»…

— Так. Але звідки ви все це знаєте? — спитала здивована Горохівська.

Підполковник тим часом намагався пригадати, чи не її бачив хлопчиком на сцені Народного дому над Ворсклою. Чи не вона приголомшила його дитячу душу, коли, сховавшись за театральними лаштунками, він, терпнучи, спостерігав на сцені окрилене людське життя? Чи не завдяки їй варто було заграти увечері у Літньому саду духовому оркестру, що скликав людей, — і в підлітка Дмитра Коваля народжувався в душі очисний щем, звільнитися від якого можна було, тільки побачивши виставу або зробивши хороший вчинок…

Має завдячувати, певно, не якійсь одній артистці, що вражала юнацьку уяву і малювалася богинею, а багатьом з них, заїжджим з Полтави, Харкова і хто зна ще звідки, часто голодним, обшарпаним…

Пригадалася розмова з Козубом про театр у Літньому саду. О, Літній сад і Літній театр! Просторий дощаний балаган з раковиною для сцени і кількома десятками дощок, набитих на низенькі стовпчики! Протягом десятиліть, поступово руйнуючись, він для ряду поколінь залишився символом світла і духовного розвою.

У Коваля з Літнім садом було пов'язано багато спогадів. І не тільки безпосередніх, коли дивився виставу крізь щілини між дошками, а грізний контролер — побитий віспою дядько Клим — за вуха відтягав його від балагана. Літній сад міг навіяти спогади про події нібито й не зв'язані з ним. Але все, що відбувалося влітку в житті надворсклянської молоді, так чи інакше нагадувало і про нього.

Інколи Ковалю згадувалося своє перше несміливе освідчення Зіні в глибині погано освітленої кругової алеї під акомпанемент музики — у дощаному театрі крутили кіно в супроводі розстроєного рояля. А часом зринали і кумедні картини.

У третьому класі малий Митько став жертвою Петра Ковтюха, на рік старшого і міцнішого, в котрого з'явилося прагнення утвердити свою зверхність.

Після уроків, йдучи із школи вигоном, Митько мусив класти книжки на землю і приймати бій від Петра. Однокласники ставали в коло, з цікавістю дивилися на побоїще. Зрештою, це перетворювалось на постійну розвагу для хлопців і безперестанні муки для малого Коваля, якому перепадало ще й від батьків за подерту одіж і синці під очима. Петро Ковтюх став для нього кошмаром, який не відступав ні вдень, ні у снах.

Але найбільше терзали малого Коваля не тверді, як камінці, кулаки Петра, не болючі синці, а бездушна жорстокість дужчого хлопця і кривдна байдужість однокласників. Може, з того часу Дмитро Коваль й зненавидів на все життя несправедливість.

І ось прийшов день, коли він уже більше не міг терпіти цього. Того дня на вигоні він відчув, як підкочується до горла чорний клубок, як охоплює непереборне прагнення зломити противника, зім'яти, розтрощити, знищити, вбити, — і перший кинувся з кулаками на свого мучителя.

Переляканий шаленством досі нерішучого, слабкого противника, Петро намагався втекти. Але очманілий Митько вчепився в нього і доти бив свого ката, поки той не залився юшкою, змішаною із сльозами.

Гладіаторські бої на вигоні скінчилися, а незабаром Петро десь виїхав з батьками. Тільки через багато років уже молодим слюсарем Дмитро зустрів його в Літньому саду.

Вони зраділи один одному. Посідали на лаві у круглій алеї, і Петро розповів, що живе на Донбасі, працює на шахті і приїхав до родичів. Згадали школу, посміялися з своїх бійок. І раптом Петро сказав:

«Давай-но ще раз поб'ємося…»

Коваль не повірив своїм вухам.

«Адже переможцем залишився ти, — пояснив своє бажання Петро. — А я все-таки дужчий».

Хлопець відчув, що Ковтюх не жартує, та сама думка про бійку здалася йому тепер дикою. Становище врятувала Зіна, яка наближалася до них.

«Чого ж!. Якщо хочеш… — посміхнувся Коваль, намагаючись не виказати своєї огиди. — Але я не сам тут, з дівчиною… І взагалі, думаю, ми вже вийшли з того віку… Бувай». — Він підвівся назустріч Зіні і рушив з нею по алеї…

Ох, Літній сад! Скільки спогадів ти можеш навіяти!.. Але підполковникові треба було повертатися до справ.

— Звідки ви знаєте мою театральну біографію? — повторила Горохівська.

Коваль не відповів. Одвернувся, оглядаючи кімнату і цим заспокоюючи жінку. «Зараз спитає, хто, крім мене, тут живе», — подумала вона.

Він спитав:

— Брат не живе з вами? Тривога стиснула їй груди.

— О, давно, років двадцять, — намагалася бути спокійною артистка, — з того часу як одружився… Але чому ви питаєте? З ним щось сталося?! — в очах її спалахнули неспокійні іскорки.

— Ні. Принаймні мені нічого не відомо.

— Ух, — зітхнула Горохівська. — А я вже злякалася. Арсен людина лагідна, спокійна, але всяке буває.

Підсвідомо Коваль відчув, що влучив у болюче місце артистки.

— Часто відвідує вас?

— Далеко йому їздити. Та й зайнятий — робота, сім'я, двійко дітей…

Коваль підтакував жінці. Горохівську це не заспокоювало, і вона не витримала:

— Ви тому питаєте, що на ліжка звернули увагу? Квартиранти живуть, студентки. Я ще не прописала їх, але завтра це зроблю

— Треба, треба, — погодився Коваль і раптом спитав: — Брат у вас — рідний?..

— Що?! — мало не скрикнула Горохівська. — Аякже!

— Мені здавалося, що ви в батьків були одиначкою.

— їх давно немає на світі…

— Папери живуть довше, ніж люди, Вандо Леонівно…

У жінки зайшлося серце, і вона ледве перевела подих.

— Ви тоді були в іншому місті… — неголосно, немов сам до себе, говорив далі Коваль.

— Що ви маєте на увазі? — спромоглася спитати артистка.

— Дні вашої молодості…

Недарма вона відчула тривогу, як тільки побачила цього чоловіка. Але що вони тепер можуть їй зробити? Нічого!.. Їй уже небагато лишилося топтати ряст. Нащо ворушили минуле?! Невже комусь стала відома її таємниця?.. Про неї навіть Арсен не знає…

— Я вже стара, щоб хитрувати. Кажіть прямо, чого хочете.