Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 28)

— Відпускаю… Гріхи… і нині… і прісно… і на віки… Амінь! — басив отець Іліодор, притягуючи до себе Єфросинію Іванівну і з кожним словом цілуючи її в уста, від чого вона манірно повискувала.

— Я у вас закохався, ще коли зовсім маленькою були… — гув над вухом Клави крамар. — Якось, пам'ятаю, приїхали ви з батеньком на базар. У розкішній колясці, з рисаками! Та й то сказати — мільйонами батенько ваш орудував… Зійшли ви з коляски, повз мене війнули… Боже мій, сіяніє з неба!.. Біла хмарка. Ви мене навіть і не помітили, так минули, наче тумбу якусь чи стовп… А я подумав: «Як виросте — королевою буде. Тільки не для таких простих людей, як я». А за одну ніч блаженства можна і вмерти, можна нести голову на плаху…

— Як Клеопатра робила, — встряв отець Іліодор, — віддавалася будь-кому, аби любив її так, що вранці ладен був розпрощатися з життям. І рубала голови… Суча дівка, прости мені, боже!..

— А на різдво, пам'ятаю… — говорив далі Могилянський.

Ах, на різдво!.. Перед Клавиними очима мерехтливе видіння різдвяної ялинки. Високе, аж до стелі, деревце, уквітчане прикрасами та іграшками. У залі затишно, тепло, грає музика, і якось святково-таємниче від вогню свічок. Гілочки та навішані прикраси відкидають на стіни химерні тіні; у блимаючому світлі тіні оживають, тремтять, рухаються, наче у синематографі.

Малюки, запрошені у гості до братика Арсена, узявшись за руки, кружляють навколо ялинки під звуки рояля і приємного голосу мами, яка грає і співає. Батько підспівує тенорком, а Єфросинія Іванівна кружляє разом з барвистими платтячками та бантиками.

Потім з'являється Дід Мороз з мішком за плечима. Він кумедно переступає з ноги на ногу, як це звичайно робить двірник Михайло, коли його кличе батько, і роздає дітям подарунки. Далі — святковий стіл, повний тістечок, цукерок, горіхів… Всім дітям можна пізно лягти спати…

Отець Іліодор смачно поцілував мачуху у губи і пробурчав, перехрестившись:

— Прости, господи, прогрішенія мої… Аз єсть у гріху зачатий…

Клаві стало весело. І від того, що сп'янілий священик такий чудний, і від того, що Могилянський ніби переніс її із страшної навколишньої дійсності у щасливе минуле, — варто заплющити зараз очі, як пропаде, немов тяжкий сон, все, що сталося з нею, з її батьком. Товстий Могилянський уже здавався їй милою людиною — він підтвердив, що в її житті було щастя, що минуле — не сон, а значить, колись знову буде так, усе ще повернеться. А може, їй так гарно від тепла, що розливається по жилах, — і вона уже не відштовхнула руку Семена Харитоновича, який весь час дбайливо, з дуже зосередженим обличчям, немов боявся перелити, підливав їй у чарку горілки.

… Після тієї ночі Клава довго нездужала. Цілими днями лежала на підлозі в кутку спальні з широко розплющеними невидющими очима. У хаті не було що їсти, але вона і не просила, тільки пила воду. Єфросинії Іванівні зрештою набридло підносити, і вона поставила просто на підлогу біля Клави іграшкове відерце з водою і важкий мідний кухоль.

Ночами Клаву палив жар. Вона металася, плакала, вигукувала, комусь погрожувала, не давала мачусі спати. Єфросинія Іванівна віддала б її до психіатричної лікарні, але боялася звертатися до влади, та й лікарні в місті не працювали, тільки сипнотифозні бараки. Вигнала б із хати, нехай іде куди хоче, але що скажуть сусіди, вселені новою владою у колишні апартаменти Апостолова. То були багатосімейні робітники з цілою купою дітей, і Єфросинія Іванівна не тільки ненавиділа їх, але й боялася, боялася, що донесуть у Чека про таємні збіговиська на її квартирі. Але що робити, мусила якось прожити!..

Семен Харитонович кілька разів приходив до Апостолових, приносив Клаві гостинців, але та тільки відверталася до стіни і дужче натягувала на голову ковдру. Мачуха сама забирала у Могилянського хлібину чи торбинку пшона і дякувала.

— Ах, Семене Харитоновичу, все з того вечора… Знаєте, мале воно ще, дурне, — намагалася виправдати непривітну поведінку пасербиці. — Не гнівайтесь і не дивуйтеся…

— Не гніваюсь, але дивуюсь, — бурчав гість. — Дивуюся. Тисячі дівчат мали б за щастя… а вона… одне слово, гімназистка…

Одужавши, Клава так і залишилася мовчазною, за словами мачухи, «трохи не в собі». Ніколи не згадувала за ту «свою» страшну ніч, сама не брала участі у гульках, що час від часу відбувалися у великій залі, коли в гості приходили Могилянський, отець Іліодор і новий чоловік з видовженим прямокутним обличчям, якого вона прозвала в думці Лошаком. Йшла з дому і блукала хтозна-де. Здавалося, її тепер ніщо не обходило, не тривожило… У Єфросинії Іванівни нерви були слабші, і вона не витримала першою:

— Ти чого мовчиш?! Очі ховаєш! Такі вони в тебе, наче зарізати когось зібралася…

Клава вперше після хвороби посміхнулася.

— Не бійтеся. Не вас…

— Ой Клавонько, — охкала мачуха. — Не суди мене. Боюся я з голоду вмерти… І щоб ти і Арсенчик вмирали, не хочу… Найстрашніша це смерть, — додала пошепки і здригнулася, мерзлякувато повівши плечима.

На другий день після цієї розмови Клава зникла. Пішла увечері й не повернулася. Не було її день, два, тиждень. Єфросинія Іванівна полегшено зітхнула…

Якось уночі, коли Єфросинія Іванівна, покинувши гостей у залі, заснула у своїй спальні (тепер, як пасербиця зникла, вона почувала себе вільніше і розгулялася на всю губу), у двері постукали.

Схопилася. Боса, у самій сорочці підбігла до дверей, хапаючись рукою за серце, мовби його стукіт могли почути на вулиці.

За дверима було тихо.

Потім стукіт повторився.

— Хто там? — не своїм голосом спитала Єфросинія Іванівна.

— Це я, Клава, відчиніть…

Дівчина не увійшла, а вповзла у хату.

У слабкому мерехтливому світлі маленької гасової лампи здавалася кішкою з перебитим хребтом.

— Де ти пропадала?

Клава зупинилася біля столу і мовчки, із страдницьким виразом обличчя, терла руки. «Відморозила, — подумала сердито Єфросинія Іванівна. — Не вистачало на мою шию інваліда!»

Довгі, наче набряклі, пальці Клави відразу почали червоніти в кімнаті, а біле обличчя посиніло, лякаючи запалими щоками і загостреним носом.

«Ну, мрець, та й годі, — тяжко зітхнула Єфросинія Іванівна. — Хоч би вже швидше туди або сюди, прости господи. Бо й сама не житець, і другим клопіт… І що в ній побачив той Могилянський?! Хоч, правда, дівкою гарна була… Але тепер…»

Немов зрозумівши її думки, Клава почала неслухняними пальцями розстібати на собі пальтечко, яке колись було пошито їй на весну і з якого вона давно виросла так, що тільки страшна худорба дозволяла натягти його. Вийняла з-за пазухи половину пласкої житньої хлібини і поклала на стіл.

— Так боялася за тебе! — розтулила вуста мачуха. — Хотіла шукати. А де — і сама не знаю. Ну, слава богу, жива… — Єфросинія Іванівна критичним поглядом ще раз зміряла завмерлу біля столу постать, від якої аж під стелю падала тінь, і широко позіхнула. — Лягай, спи… Ніч іще… І мені сон перебила… Та не горюй дуже. Така наша доля… — забурчала знову, мостячи у кутку Клаві постіль із старих ковдр. — Тільки ти краще тут, вдома… По вулицях не ходи… А то до міліції втрапиш… Найкраще було б з Могилянським помиритися. Дурна дівка! Він багатий, у гроші вбився, дали комісари торговцям хід, тепер у нього все є, і м'ясо, і сало. Шоколад «Міньйон» навіть приносить…

Клава похитала опущеною головою.

Єфросинія Іванівна розуміла її. Звичайно, Могилянський мерзотник. У добрі старі часи вона йому руки не подала б. Але все ж таки це краще, ніж вулиця…

— Вони й мені, — провела пальцем по горлу, — ось так. Але треба, Клавонько… мусимо. Дитя он… — Вона кивнула на ліжко, де, зібгавшись, спав малий Арсен. — Нещасна наша доля, — і раптом заплакала.

Клава, нічого на те не сказавши, скинула пальтечко і, немов підтята, впала на ганчір'я. Заснула ще до того, як мачуха погасила лампу і вмостилася у свою прохололу постіль.

19

Артистка була в садку, коли інспектор Коваль відчинив хвіртку. Спочатку спостерігала здалеку, від крислатої яблуні, як незнайомий чоловік у сірому костюмі, роздивляючись, повільно йде від хвіртки до її дверей. Потім рушила навперейми. Глянувши на неї, Коваль зрозумів, що це та людина, яку він шукає. Її повне обличчя ще зберігало сліди минулої краси. Та й у всій опасистій постаті жінки відчувалося вміння актриси контролювати свої рухи, що допомагало їй у свій час бути граціозною і звабливою.

— Добридень. Ви — Ванда Горохівська!

— Так.

Вона не здивувалася. Колись її відвідували незнайомі люди, які виявлялися посланцями шанувальників таланту або й самими шанувальниками. Згодом вони зникли, і зараз Горохівській здалося, що гість прийшов із забутої країни молодості. Вона усміхнулася ласкаво і навіть зверхньо. Як багато років тому, коли у театральну вбиральню їй приносили букети квітів. Тепер це було манірно і трохи смішно. Коваль зробив вигляд, що не помітив цього, і лаконічно відрекомендувався.

— О, міліція?! — здивувалася Горохівська. Втім, грайливий посміх не зник з її підфарбованих вуст, хіба що тільки в карих, ще не зовсім зів'ялих очах промайнула настороженість. — Що ж, прошу до господи.

Важко переставляючи ноги, взуті, незважаючи на спеку, у теплі черевики, вона пішла попереду і, повільно піднявшись на ґаночок, відчинила двері.

Підполковник почекав, поки широка постать господині, погойдуючись, запливла в коридор, а тоді й сам переступив поріг. І мало не впав: під ноги потрапив якийсь обруч. «Хула-хуп? — подумав Коваль, підіймаючи і ставлячи до стінки тонкий обруч. — Невже стара крутить?»